ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
«ТЕАТР, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ПРОГИНАВСЯ»
Кожне місто виховує свій театр. Цю тезу, яку часто повторює головний режисер і художній керівник Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької, важко заперечити. Ще сильніше відчула її зміст, приїхавши до міста загадкових левів на святкування 90-річчя славетного театру.

Пригадую свої враження від вистав 1980–90-х років — «Марії Заньковецької» І. Рябокляча, «Житейського моря» І. Карпенка-Карого, «Наталки-Полтавки» І. Котляревського, «Марусі Чурай» Л. Костенко, «Гайдамаків» Т. Шевченка, трилогії «Мазепа». Кожна з них відкривала дивовижне вікно в український світ. Кожна мала, крім вимовлених на сцені реплік, наповнених сучасним змістом, ще й підтексти, другий і третій план... Подивившись їх, неможливо було не пройнятися гордістю за рідну українську землю, її мову й культуру, не відчути радість від того, що народились на ній, хай і не в розкошах... Актори, які грали щиро, без пафосу й форсування голосу, спонукали до висновку: у нас є все потрібне для щастя, ми нічим не гірші від інших народів, і врешті ми є на цій Землі.
Так само, як у архітектурі цього стародавнього міста Лева гармонійно уживаються такі стилі, як готика, класицизм, неокласицизм, бароко, ампір, у стилістиці найстарішого театру України співіснують європейські та українські національні традиції — галицькі й наддніпрянські. Заньківчанський храм Мельпомени є унікальним колективом, що не обмежуючись регіональними рамками, репрезентує театральне мистецтво всієї нашої держави і є бажаним гостем у будь-якому її куточку.
Власне, не могло бути інакше. Аби зрозуміти причини самобутності цього театру, варто перегорнути сторінки його історії. Таку нагоду гостям, котрі прибули до Львова, аби відзначити ювілей, дала ціла низка подій, зокрема, виставка у театральному фойє на другому поверсі.
Фото й програмки, розміщені на стендах, розподілені на кілька тематичних підрозділів, присвячених київському, запорізькому та львівському періодам життя колективу.

Народжений 17-го
Нагадаємо, що уславлений театр народився буремного 1917 року в стінах Троїцького народного дому (нині — приміщення Київського академічного театру оперети). Новоутворений мистецький заклад мав назву Державний народний театр. Біля його колиски стояли визначні діячі української культури — Володимир Винниченко (його п’єсою «Пригвождені» театр розпочав свій перший сезон), Михайло Грушевський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Лесь Курбас. Першим художнім керівником трупи став актор і режисер Борис Романицький.
З 1922-го до 1931 р. тривав нелегкий період мандрівного життя Народного театру, спричинений економічною скрутою. Місяцями митці працювали в Чернігові, Кременчуці, Харкові, Запоріжжі, Луганську, Кривому Розі та інших населених пунктах. Саме тоді, у 1920–30-ті роки зароджувалися найкращі естетичні та громадянські традиції цього театрального колективу — демократизм, народність (у найвищому розумінні), утвердження на сцені художньої правди, поєднання у репертуарі найкращих творів української й світової класики. У тогочасних афішах Народного театру були «Гайдамаки» Т. Шевченка, «Розбійники» Ф, Шиллера, «Сто тисяч» і «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Ревізор» М. Гоголя, «Отелло» В. Шекспіра, «97» М. Куліша, «Тартюф» Ж. Б. Мольєра, «Примари» Г. Ібсена, «Мірандоліна» К. Гольдоні.
З 1931 року Театр імені Марії Заньковецької (ім’я примадонни української сцени він носить з 1922-го, коли відзначалося 40-річчя сценічного шляху Марії Костянтинівни) набуває державного статусу, отримуючи стаціонарну прописку в Запоріжжі. Це, звичайно, позначилось на репертуарі: театр віддав данину офіційним вимогам й зіграв соцреалістичні п’єси «Гута» Г. Кобеця та «Комуни в степах» М. Куліша. Поступово цей ейфорійно-комуністичний напрям пощастило трохи стишити, і поряд з ідеологічно «правильними» виставами на сцені йшли «Уріель Акоста», «Отелло», «Гайдамаки»... А отже, була започаткована ще одна заньківчанська традиція — граючи твір, написаний у будь-який час, говорити з глядачем мовою сучасності.
З евакуації приїхали у сценічних костюмах
У роки Великої Вітчизняної війни театр працював у сибірському місті Тобольську. Коли трупа виїздила із Запоріжжя, місто обстрілювали, бомбардували. Часу на тривалі збирання не було. Актори прагнули взяти з собою якомога більше сценічного одягу, і костюми, що не вміщувались у валізи, вдягали на себе. У такому ж убранні приїхали до Львова 1944 року — назавжди. Народний артист Борис Мірус згадує: «Я, тоді ще юнак, думав: що це за дивовижні люди? Вони повернулися з евакуації у сценічному одязі, а власного багато хто не мав. Але якими спраглими до роботи вони були!» Львівський період заньківчан ознаменувався великим поповненням трупи. До колективу, де працювали корифеї — Олександр Гай, Ніна Доценко, Василь Яременко, Варвара Любарт, Доміан Козачківський, влилися молоді сили — Катерина Хом’як, Борис Мірус, Богдан Козак, Лариса Кадирова, Богдан Ступка, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун. Стенди виставки з розділами «Відлига 60-тих» і «1980-ті — дивлячись у третє тисячоліття» нагадують про зеніт слави театру. Світлини увічнили фрагменти зі знакових вистав того часу — «Фауст і смерть», «Украдене щастя», «Безприданниця», «Маскарад», «Декамерон» та інших постановок режисерів Сергія Данченка, Алли Бабенко, Федора Стригуна.

Чи з’являться послідовники у мецената Скарбека?
Того грудневого вечора іменинником був цілий театр. Чесно кажучи, я скептично зустріла звістку про те, що під час святкової академії (тобто урочистого вечора) з нагоди ювілею театру заньківчани не гратимуть, а лише слухатимуть вітання. Хотілося, аби колектив ще раз продемонстрував свій неабиякий творчий потенціал, адже його акторам до снаги як драматичні вистави, так і літературно-музичні дійства. Проте керівництво вирішило, що свято — це не робота... Тож довелося впродовж чотирьох годин слухати вітання — теплі, щирі й, безумовно, заслужені, та все ж дещо одноманітні. Усіляких гараздів трупі бажали колеги з театрів Львова, Києва, Луцька, Івано-Франківська, Рівного, Чернівців, від представників всеукраїнської та міської й обласної влади, представників львівської інтелігенції та бізнесу.
Голова гуманітарного відділу Секретаріату Президента України Олександр Биструшкін зачитав вітальне послання Віктора Ющенка. А від себе додав: «Цей театр ніколи не прогинався перед жодною владою. Єдиною групою крові заньківчан є свобода». Перший заступник голови Львівської облдержадміністрації Валерій П’ятак виголосив указ Президента про нагородження почесними званнями. Всі почули, що народним артистом України відтепер є Степан Глова. Побільшало в колективі й заслужених артистів — це звання матимуть Наталія Лань, Андрій Вакула, Орест Гарда.
Влада всіх рівнів, як завжди, була щедрою на гарні слова й грамоти. Одначе ані слова не було сказано про перспективи капітального ремонту, якого приміщення Театру імені М. Заньковецької потребує дуже давно, зваживши на те, що будівля, зведена меценатом, польським графом Станіславом Скарбеком (у цих стінах працює колектив) могла б теж відзначити ювілей — 165-річчя. За цей час було кілька реконструкцій, але жодного капітального ремонту. Питання висить у повітрі понад десять років, упродовж яких керівництво театру безрезультатно випрошує гроші на ремонт. На жаль, високопосадовців не переконують навіть такі наявні докази вкрай занедбаного стану, як облуплені фасади, тріщини у стінах і холоднеча в залі — послідовники у графа Скарбека на ниві меценатства поки що не знаходяться. Святкування ювілею вселило певні надії. Очевидно, що театр має справжніх друзів, котрі допомагають конкретними справами. Це, зокрема, львівські фінансисти — «Кредобанк», «Райффайзен банк Аваль», банк «Львів», а також Львівська залізниця. За їхньої допомоги випущено велику кількість друкованої продукції, серед якої афіші, календар і книга-фотоальбом, що розповідає про 90-річний шлях заньківчан. А міській раді генеральний директор театру Андрій Мацяк подякував за безкоштовне розміщення на бігбордах найкращих фотографій з історії та сьогодення театру. Отож, можливо, партнери будуть послідовними у доброчинстві й до наступного ювілею мистецького колективу (може, й раніше) таки назбирають 300 мільйонів гривень на ремонт старовинного приміщення.

«Сільва» на драматичній сцені
Театр-ювіляр зробив глядачам сюрприз у вигляді прем’єри «Сільви» І. Кальмана. Оперета на драматичній сцені має особливості: режисер-постановник Федір Стригун вимагав від виконавців головних ролей пронести крізь виставу драматизм стосунків героїв. У виставі менше музичних номерів, натомість з’являються такі сюжетні нюанси лібрето Л. Штейна і Б. Йєнбаха, про які ми гадки не мали, оскільки на сцені театрів оперети важливішими є спів, танець, легкість. У львівській «Сільві» на перший план виходить акторська майстерність, якої заньківчанам не позичати. Та й вокальні партії звучать цілком пристойно: робота над ролями спонукала акторів до серйозних занять із вокальними педагогами. Не тішить професіоналізмом лише переклад Сергія Сміяна, сповнений невластивих українській мові слів. Дивно, чому цю місію довірили не перекладачеві-фахівцю, а режисеру, хай навіть його єднають з театром роки дружби і співпраці. Чудово працюють артисти балету — вони не лише танцюють, а й підспівують. Дійовою особою є навіть диригент оркестру Богдан Мочурад: герої просять його зберігати таємниці, а коли князь Леопольд Воляпюк надто схвильований, диригент подає йому води (потім виявляється, що це міцніший напій).
У Театрі імені М. Заньковецької ніколи не боялися доручати головні ролі молодим. Ця прем’єра — не виняток. Роль Сільви грають дві актриси. Одна з них — Наталія Поліщук — дебютантка, студентка четвертого, випускного курсу факультету культури і мистецтва Львівського національного університету імені І. Франка (акторський курс Таїсії Литвиненко). Друга виконавиця, Валентина Мацялко, теж належить до молодого покоління, та вона вже має сценічний досвід, зокрема, грає головні ролі в музичних виставах «Гуцулка Ксеня», «Шаріка», «Наталка-Полтавка». Образи Едвіна, Стасі, Боні також втілює нове поповнення трупи — Орест Огородник, Мирослава Солук, Андрій Войтюк. Разом із досвідченими майстрами — народними артистами України Таїсією Литвиненко, Святославом Максимчуком, Євгеном Федорченком, Степаном Гловою, заслуженою артисткою Дарією Зелізною та іншими вони створюють гармонійний ансамбль, де другорядних ролей просто немає.

Тетяна КРОП, Львів — Київ
також у паперовій версії читайте:

• ЗГАДУЮЧИ ІВАНА КОЗЛОВСЬКОГО...

назад »»»