ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ВІДКРИЙ СЕБЕ В УЧНЯХ

«Він завжди виховував фахівців-лідерів». Так сказав про Олега Тимошенка його учень народний артист України Євген Савчук.

У цих словах, либонь, сконцентрувалося життя Олега Тимошенка. Він — співзасновник Академії мистецтв України, народний артист України, президент Асоціації діячів музичної освіти і виховання, секретар Всеукраїнської музичної спілки, член Міжнародної ради ЮНЕСКО, Асоціації європейських консерваторій. Майже сорок років обіймав керівні посади в Київській консерваторії імені Петра Чайковського, з них понад двадцять — ректор. Під його орудою ВНЗ набув статусу Національної академії. Автор понад сотні наукових праць з проблем музичного мистецтва. Ось далеко не повний перелік регалій і здобутків Олега Тимошенка, який нещодавно відсвяткував 75-річний ювілей.

Незрадливий роман з музикою
Олег Тимошенко народився на Донбасі, в містечку Кремінній. Дитинство і юність минули на Луганщині, в Рубіжному. Батько Олега працював майстром на хімічному комбінаті. Семен Іларіонович любив музику, самотужки навчився грати на балалайці та мандоліні й не раз виборював перші місця на оглядах художньої самодіяльності. Згодом очолив заводський палац культури. Хлопчик часто бував у тата на роботі, а оскільки в сім років на слух підбирав на фортепіано музику з популярних фільмів і чистим дзвінким дискантом співав, любив «виступати» перед вдячною аудиторією. Мати першою помітила талант у сина і всіляко його підтримувала. З ініціативи Олександри Антонівни малий почав навчатися гри на фортепіано. Та перебила війна.
Батько добровольцем пішов на фронт. Їхнє містечко кілька разів переходило з рук у руки, тож від нальотів авіації та обстрілів доводилося переховуватися в льоху. Під час бомбардування хлопець заслаб: далися взнаки голодування та переохолодження. Ще до війни перехворів на запалення легенів і отит, унаслідок якого втратив слух. Тепер недуга загострилася. На щастя, в повоєнні часи слух відновився. Напевно, організм підлітка мобілізував усі сили тому, що тато привіз для сина в подарунок німецький трофейний акордеон. Поступово музика цілковито і назавжди полонила Олега. А тут ще й дружба з майбутнім народним артистом України кінорежисером Миколою Мащенком прислужилася. Ось що розповідає він про ті часи.
— Навряд чи в Києві, та й загалом в Україні є така людина, яка б давніше від мене знала Олега Тимошенка. Ми з ним познайомилися ще 1947 року. Навчалися в одному класі. Ліпшого друга від Олега в мене не було,— згадує Микола Мащенко.— Часи були нелегкі, голодні й холодні.
Олег захоплювався співом, музикою, а Микола — літературою, декламацією. Брали участь в обласних олімпіадах, отримували медалі переможців, але серйозно пов’язувати свою долю з мистецтвом не мислили, якби не один випадок. На день народження до Олега прийшли актори Ворошиловградського драматичного театру, який гастролював у Рубіжному. Співали, музикували. Іменинник також співав, грав на фортепіано. Микола в подарунок для друга вивчив поему Пушкіна «Руслан і Людмила». Актриса Курасова сказала: «У оцих хлопчиках щось є. Переконана, що вони займатимуться мистецтвом». Ось тоді замислилися хлоп’ята, а згодом вирішили піти в мистецтво. Поїхали вступати до Харкова: Микола — до театрального інституту, а Олег — до музичного училища, на відділення хорового диригування. Чому віддав перевагу диригуванню? Бо ще в п’ятнадцять років очолив хор у своєму класі, який виборював першість не лише в школі, а й місті. «Ми успішно склали іспити й почалося навчання,— розповідає Мащенко.— Ділилися останнім шматком хліба, останньою копійчиною».
Харків полонив юнака бурхливим культурним життям. Побував на всіх виставах, де грав знаменитий Іван Мар’яненко, відвідував оперу, де керував оркестром Пірадов. Не пропускав жодного концерту в філармонії. Став завсідником репетицій творчих колективів. Композитор, керівник об’єднаного хору музичного училища і консерваторії Зіновій Заграничний доручив юнакові розучувати зі студентами партії. У Харкові познайомився з майбутньою зіркою оперного співу Євгенією Мірошниченко. Невдовзі вони зустрінуться як студенти Київської консерваторії. Потім доля не раз зведе примадонну й маестро в Києві: його в ролі керівника, а її професора столичної консерваторії. Через роки співачка скаже: «Він володіє особливою аурою, потужною, доброю, відкритою... Тим, хто потрапив у поле його тяжіння, пощастило. Він буває суворим, але завжди справедливим».
Та не довго тривав харківський період, через тяжку хворобу батька довелося перевестися до Луганська, ближче до родини. Невтомний студент не лише навчається на «відмінно», а й керує хорами. Хор профспілок дебютував на обласному огляді й посів перше місце з-поміж тридцяти трьох колективів. Здібного студента помітили, й 1953 року екзаменаційна комісія Луганського музичного училища рекомендувала випускника Олега Тимошенка до вступу в консерваторію. Та юнак вчинив інакше: поїхав до рідного Рубіжного як керівник і диригент чоловічого хору. Батьки потребували допомоги. Згодом стане художнім керівником Палацу культури хімкомбінату.
При палаці культури діяли численні колективи, але молодий керівник не задовольнився цим — невдовзі створив хори — чоловічий і змішаний. На обласному огляді самодіяльності його колективи посіли перші місця. Рубіжне вибороло першість у Луганській області. Згодом Олег разом зі своїми підопічними поїде до Києва на республіканський огляд.

Сам Паторжинський благословив...
Перший візит до столиці дав молодикові шанс. Захворів соліст, і замінити його довелося Олегові Тимошенку. Хоча він не готувався спеціально до такого важливого виступу, але успіх мав неабиякий. Хлопця запросили в зал, де сиділи члени журі. Знаменитий Іван Паторжинський був зачарований голосом донбасівця. «У тебе унікальний голос, незвичайний тембр, маєш вчитися неодмінно»,— сказав. І вже машина «ЗІС» мчала їх обох, долаючи кучугури снігу, на нинішній Ярославів Вал, де засідала кафедра співу. Прослуховування відбулося, рішення одностайне: Тимошенко навчатиметься в консерваторії! А наступного дня були зйомки на кіностудії О. Довженка у фільмі «Таланти молодих». Оксамитовий бас Тимошенка зазвучав із кіноекранів на весь Союз.
Так улітку 1954-го Олег Тимошенко став студентом вокального факультету консерваторії імені Петра Чайковського, учнем одного з найкращих педагогів — Олександра Гродзинського. Хлопець опинився у вирі театрального мистецтва, ставши завсідником оперних вистав, де виступали Лариса Руденко, Єлизавета Чавдар, Борис Гмиря, Микола Ворвулєв, молоді Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко. А ще були виступи Ріхтера, Гілельса, Растроповича, Огнівцева... Симфонічні оркестри філармонії та радіокомітету збирали широку аудиторію. Талановитого студента не випускав зі свого поля зору й патріарх української вокальної школи Іван Паторжинський. На першому курсі Олег працював над партією Демона з опери Рубінштейна. Однокурсником Тимошенка був Микола Кондратюк, із яким вони часто розспівувалися разом. Та любов до хорового мистецтва не згасала.
Ще на першому курсі Олег створив хор і капелу, котрі невдовзі стали неабиякими конкурентами столичних аматорських колективів із давніми традиціями. Диригентський хист студента помітив професор Микола Щоголь, і Тимошенко став студентом третього курсу диригентсько-хорового факультету. Якось після чергового іспиту з ним захотів попрацювати Михайло Вериківський. «Це були дивовижні одкровення»,— згадує Олег Семенович. А ось що розповідає про ті роки композитор, професор Музичної академії Юрій Іщенко, котрий жив із Олегом в одній кімнаті гуртожитку на Володимирській.
— Олег цілими днями сидів за фортепіано, опрацьовував хорові партії. Темпераментно, з інтонаціями і мімікою, немов перед ним був справжній хор, виспівував фрази з «Черевичок» П. Чайковського: «Грудочку кашки, кільце ковбаски...» Так і день і два, і три... Зрештою хлопці принесли йому кільце домашньої ковбаси в смальці: «На вже, їж і більше не проси!» Під загальний регіт компанія дружно повечеряла тією ковбаскою. Найбільше сміявся з дотепу Олег.
Чимало прекрасних фахівців передавали свою майстерність студентові, й ось 1960 року екзаменаційна комісія оцінила знання випускника Тимошенка на «відмінно» і дала рекомендацію в аспірантуру. Були й інші пропозиції. Та запропонували їхати... до Вінниці, директором музичного училища. Багато хто радив не зважати на це, залишатися в Києві, але гору взяли порядність і почуття обов’язку. Поїхав відпрацьовувати три роки.
Власне, училище лишень животіло. Навчалися в тисняві, не мали хороших інструментів, та й з кадрами було негусто. За нового керівника перейшли зі старого приміщення в новий будинок зі світлими добре облаштованими класами, великим концертним залом. Придбали інструменти. Там працювали випускники Одеської, Харківської, Київської, Московської, Ленінградської консерваторій, знаменитої Гнесінки. Збудували гуртожиток для студентів. Олег Семенович не обмежився адмініструванням, а створив у місті дитячий хор і капелу. Дитячий хор здобув звання лауреата республіканського конкурсу, а капела має статус народної. Спливло три роки, й Тимошенко повернувся до Києва, на посаду старшого викладача кафедри хорового диригування. Але Вінницьким училищем опікувався завжди.
У альма-матер поринув у жадану хормейстерську стихію. З 1963 до 1972 рр. очолював Народну академічну капелу управління профтехнічної освіти, залучаючи до роботи свого учня Євгена Савчука, нині керівника знаменитої «Думки». Під його орудою хор не раз посідав найвищі місця на різних фестивалях, здобув право виступити в Кремлі.

«Академія повинна звучати!»
У ті часи Олег Тимошенко почав діяльність на посаді проректора з навчальної роботи Київської консерваторії. Головне, чим керувався новий проректор,— це підвищення якості підготовки студентів. Кого ми вчимо? Чи справді обдарованих юнаків і дівчат? Такі запитання не давали спокою молодому керівникові. Тож ознайомився з методиками викладання різних ВНЗ, проаналізував власні здобутки й недоліки. Так з’явився факультет підвищення кваліфікації. Оскільки в консерваторії працювали визнані в світі музиканти й співаки, навчання органічно поєднувалось із мистецькою діяльністю. Незабутній концерт відбувся в Колонній залі філармонії симфонічного студентського оркестру, де соло на віолончелі виконував тоді вже опальний Мстислав Растропович. Це був сміливий крок керівництва консерваторії. У період «закручування гайок», вишукування націоналістичних проявів у консерваторії, попри загальний курс, провадились дослідження української музичної спадщини, що згодом переросли в українське музикознавство. Розшифровували партесні концерти ХVII–ХVIII ст., зокрема твори Березовського, Веделя, Бортнянського. Публікували підручники, проводили конференції. В ті часи це було небезпечно. До репертуару колективів неодмінно вводили народні пісні. Особливої уваги надавали самостійній роботі студентів. Олег Семенович вважав, що навчальний процес має складатися з 20 відсотків роботи педагога і 80 — студента, певна річ, під орудою наставника. «Треба відчувати себе артистом, тому розправте плечі, підтягніть корпус і візьміть хор», — не стомлювався повторювати на репетиціях. Відкинути всілякі амбіції, симпатії та антипатії й керуватися лише головним — майстерністю. А ще повага, ніякого панібратства. Повсякчасне прагнення бути найкращим...
1983 року Олега Тимошенка призначили на посаду ректора столичної консерваторії, де він пропрацював понад двадцять років. За цей період відкрито кафедри історії української музики, теорії та історії культури, музично-інформаційних технологій, народної творчості та фольклору, оперної режисури, музичної педагогіки, старовинної музики. Почали працювати Центр музичної україністики, Міжнародний центр кобзарського мистецтва, науково-дослідна лабораторія фольклору.
1995-го консерваторію перейменували на Національну музичну академію імені П. Чайковського. Один із найулюбленіших висловів Тимошенка: «Академія повинна звучати!» Тож усе робив для того, щоб це збулося. Започаткував угоди з національними культурними центрами Німеччини, Італії, Франції, Швейцарії, Голландії, ініціював проект творчого об’єднання «Київ — Париж». Всіляко заохочував студентів до участі в міжнародних фестивалях і конкурсах. Нині згадують тріумфальний виступ студентського симфонічного оркестру під керуванням Романа Кофмана в Бонні на Бетховенському фестивалі. Гастролювали в Парижі, Ліоні, Сеулі, Москві, Санкт-Петербурзі. З ініціативи Олега Семеновича було створено товариство «Друзі України в Швейцарії», завдяки якому українські студенти стажувалися в Цюриху, а швейцарські — в Україні. Водночас у столичній музичній академії здобували освіту громадяни понад п’ятдесяти держав світу. Одне слово, мрія ректора збулася: про академію заговорили.
Серед численних аспектів діяльності виокремлюється доброчинність. Він — президент неурядової, некомерційної організації «Green Gross Ukraine». Разом із дружиною Елізабет Цюплін-Тимошенко, генеральним директором товариства, вони беруть участь у програмах з лікування українських дітей, хворих на астму, лейкемію, цукровий діабет. У Києві працює клуб «Мати й дитя», який згуртовує матерів, щоб разом долати негаразди. Дочірні відділення «Green Gross Ukraine» функціонують у Житомирі, Мукачевому, Білій Церкві, Славутичі. Організація міцно стала на ноги, дістала пропозицію вступити до міжнародної організації «Green Gross International», яку очолює Михайло Горбачов.

Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»