ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
УКРАЇНСЬКА ШКОЛА БІЛЯ ЗОЛОТОГО РОГУ
Від недавнього прес-туру за маршрутом Одеса — Стамбул, у якому мені довелося взяти участь, залишилося багато яскравих вражень.

Так, генеральний консул України в Туреччині Володимир Пузирко, крім іншого, розповів, що нинішньої осені відкрили в Стамбулі українську школу. Нам захотілося її відвідати.
— У Стамбулі багато етнічних українців, які хочуть знати свою мову, культуру, не втрачати зв'язку з батьківщиною,— сказав дорогою до школи Володимир Пузирко.— Отож і вирішили створити школу, де звучить українська мова.
...Шостий поверх житлового будинку в центрі європейської частини Стамбула, де консульство винаймає п'ять кімнат: класи, учительська. Зустріла нас галаслива дітвора. Очолює школу Мунавара Хамідівна Усенова. Громадянка України, за національністю татарка, родом з Криму, довгий час з чоловіком (військовим) жила в Середній Азії, закінчила філологічний факультет Самаркандського університету, де й почула вперше українську мову. «Викладач була сувора, поставила таку умову: не розкажеш напам'ять «Заповіт» Шевченка, не буде заліку,— розповідає Мунавара Хамідівна.— Так що маю деякий досвід викладання української». До Туреччини потрапили після того, як доньки вступили до Стамбульського університету. Невдовзі чоловік помер. Так і залишилася на турецькій землі. Працювала в школі при російському консульстві, викладала російську мову і літературу. Зрештою, з колегами-українцями створили ініціативну групу й замислили свій навчальний заклад. У консульстві підтримали ідею. Розраховували на сорок учнів, а набралося 80, та й то не всі охочі потрапили. Надходили прохання з консульств різних держав. Школу відвідують не лише громадяни України, а й діти з країн СНД й Болгарії, переважно українці, росіяни, є киргизи, молдавани, греки, азербайджанці, діти з українсько-турецьких родин...
— У нас навчаються учні від першого до одинадцятого класів. Співпрацюємо з київським коледжем східних мов та школою з дистанційного навчання для дітей дипломатів при Міністерстві освіти і науки України,— розповіла директор.— Не всі предмети викладають українською мовою, бо бракує педагогів. Підручники вже маємо. Наша система освіти вважається однією з кращих, тому й охочих багато. До того ж плата за навчання помірна — 250 доларів на місяць, а в приватних стамбульських школах вона сягає півтори тисячі. Готуємо кадри для України, адже чимало дітей з мішаних сімей хочуть далі здобувати освіту в Україні. Та й родини, де мати українка, а батько турок, охоче віддають дітей під нашу опіку. Тому поруч з російською, англійською обов'язково вивчають і турецьку мову. Додатково опановують ще й французьку та німецьку.
Цього року вперше переступили шкільний поріг семеро первачків, а одинадцятеро випускників у 2008-му одержать українські атестати зрілості. Троє з них мріють вступити в українські ВНЗ. Навчаються у дві зміни, бо класів обмаль. Їдуть з усіх куточків Стамбула, а він розкинувся на 150 кілометрів по обидва боки Золотого рогу, у європейській і азійській частинах. Оренда коштує недешево. Як наголосила Мунавара Хамідівна, без підтримки консульства не змогли б функціонувати. Дуже чекають, коли відкриють Український культурний центр. Сподіваються, що тоді буде більше можливостей для спілкування рідною мовою.
— Українську викладаємо в усіх класах,— розповідає Оксана Пузирко.— З дітьми, які приїхали з України і хоча б трохи володіють мовою, працюємо індивідуально. Шкода, не вистачає методичних розробок, та й художньої літератури обмаль.
Оксана Володимирівна в Туреччині недавно, приїхала сюди з чоловіком-консулом. Фахівець з німецької, вона викладає українську в усіх класах. І уже помітно результати її праці: малюки радо розповідали мені віршики про котика-муркотика, про сніговий пиріг, якийсь чомусь розтанув, про щебетливих синичок... Відчувалося, що їм тут цікаво.
Я зайшла в клас, де навчаються «третячки». Діти радо розповідали про себе, про свої родини. Світланка Грачова приїхала до Стамбула з мамою з Молдови. А Ілля Сергєєв з мамою і татом лише кілька місяців як оселилися в цьому місті. До того жили в Дніпропетровську. Тато в нього — відомий спортсмен, плавець. До школи возить хлопчика на човні, щодня перетинаючи Золотий ріг. Ілля чудово розмовляє українською і навчає нових друзів скоромовок, віршиків. Коли підходила до дверей, почула, як Іллюша захоплено декламував, а за ним повторював симпатичний чорнявий хлопчик: «Сім, вісім — птахи в лісі...». Як з'ясувалося, Махмуд приїхав з Ашгабата. Поки що не зовсім розуміє українську, та вже знає, що Тарас Шевченко — великий поет і що їхній ліцей названо на його честь. А найкращі друзі Махмуда — Світланка та Ілля.
На гамір зазирнула в клас дівчинка з рюкзачком за плечима. Звати її Софійка. Тато — генеральний консул, а мама — вчителька. Навчається в другому класі. У Києві на Позняках залишився хрещений. А ще — кицька Ліза, яка ось-ось приведе маленьких кицьок. Софійці тут добре, але скучає за дідусем і бабусею, бо дуже їх любить. Хоче завести собі кицьку, та власники квартири, яку вони виймають, не дозволяють, бо бояться, що подряпає меблі.
Так і познайомилися з українською школою в Стамбулі. На дошці виписано каліграфічним почерком: «Ласкаво просимо до Міжнародного ліцею імені Тараса Шевченка». На поличках — книжки українських письменників, палахкотить червоними барвами старовинний рушник... І хочеться вірити, що школа набере сили, матиме власне приміщення й солідну навчальну базу. А поки що директор, завуч, класні керівники працюють на громадських засадах. Роблять усе, аби українці залишалися самими собою.

Віра КУЛЬОВА, Київ — Стамбул
також у паперовій версії читайте:

• З НУДЬГОЮ НЕ ПО ДОРОЗІ

назад »»»