ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СТАНІСЛАВ МОЙСЕЄВ: «КРІЗЬ ПРИЗМУ БОЖИХ ЗАПОВІДЕЙ МИСТЕЦТВО МАЄ АБСОЛЮТНО ВІЛЬНО ДИВИТИСЯ НА СВІТ»
Є в Києві на Прорізній вулиці прихисток для душі, що має чудову назву — Молодий театр. Щоправда, працюють у ньому різні за віком актори. Та якісь вони інакші, ніж у поважних академічних театрах,— більш жваві, бурхливі, авантюрні, пустотливі, екстремальні, вільні... Ні, не легковажні, вони всі напрочуд молоді!

В атмосфері театру розлита розкутість, навіть по закутках не ховається бундючність. Бо ж Молодий театр молодий не тільки за назвою, а й за духом. Нема тут суворих охоронців в уніформі, нема «вертушки» на службовому вході, в адміністративних кімнатах часто сміються, а самі актори не від того, аби перекинутися анекдотом з білетеркою або гардеробницею.
До речі, однією з дивних зовнішніх ознак Київського академічного Молодого театру є букмекерська контора «Марафон», що нахабно прилаштувалось у фасадній частині театрального палацу. Дехто з потенційних глядачів замість театру потрапляють «не в ті двері», ніби в якусь виставу про українське ринкове сьогодення, але, зорієнтувавшись, врешті віддають перевагу вічним цінностям людського буття, яке вирує на сцені.
У Молодому театрі одноосібно панує художній керівник і директор Станіслав Мойсеєв (заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії імені Котляревського, кавалер ордена Святого Станіслава III-го ступеня), котрий, якщо добре придивитися, царює здебільшого творчо, бо левову частину свого «деспотизму» витрачає на вирішення складних фінансово-господарських питань, а свою волелюбну душу митця кладе на вівтар сценічних пошуків, експериментів, знахідок і непересічних досягнень. До останніх належать понад сорок спектаклів, поставлених ним у різних театрах України та за кордоном.
Свою кар'єру Станіслав Мойсеєв після закінчення Київського театрального інституту імені І. К. Карпенка-Карого успішно розпочав у Сумському музично-драматичному театрі імені Щепкіна, де у своїх перших роботах — «Дві стріли» О. Володіна і «Наталка Полтавка» І. Котляревського — виявив себе як цікавий, перспективний митець з оригінальним баченням театрального світу. Може, тому його пізніше «переманили» в Ужгород — на посаду художнього керівника Закарпатського музично-драматичного театру, де Мойсеєв гідно ставив п'єси Ж.-Б. Мольєра, М. Куліша, Ж. Расіна. Через те його «перетягли» до столиці, де Мойсеєв розійшовся не на жарт: у національних театрах імені І. Франка та імені Лесі Українки, у ТЮГу та у приватному театрі «Браво».
У 1996 році Мойсеєв осів у Молодому театрі. Вже перша його вистава «Дон Жуан» за Мольєром не тільки наробила гучного «шелесту» серед театроманів, а й вивела колектив на новий творчий етап, зробила його одним з найпопулярніших театрів Києва. З цим спектаклем Молодий театр побував на трьох міжнародних фестивалях, і був високо оцінений членами журі і глядачами. Вистава «Дон Жуан» здобула три премії «Київська пектораль».
Далі Мойсеєв, добравши смаку, не переставав наполегливо епатувати (у гарному розумінні) публіку. Замахнувшись на п'єси класиків — М. Гоголя («Ревізор») і М. Куліша («Хулій Хурина»), він створив експериментальну виставу «РЕхуВІлійЗОР», яка досі не сходить зі сцени. Потім Мойсеєв взявся до Шекспіра («Трагедії Гамлета, принца данського») та Ібсена («Гедда Габлер») й у підсумку «зірвав» визнання не тільки в Києві, а й на театральних фестивалях «Золотий Лев-2000» у Львові, на «Херсонеських іграх-2001» у Севастополі, на «Прем'єрах сезону-2003» в Івано-Франківську та ще й отримав «Київську пектораль» за найкращу режисуру і сценографію у виставі «Гедда Габлер».
Потім були скандально-резонансні, неординарні, ліричні, саркастичні вистави «Лев і Левиця» за п'єсою Ірини Коваль (про стосунки Льва Толстого з дружиною Софією Андріївною), «Хоровод любові» за п'єсою класика австрійської драматургії А. Шніцлера, чеховський «Дядя Ваня», «Маринований аристократ» (знову п'єса Ірини Коваль).
У 2005 році з'являється гострополітичний спектакль «В моїм завершенні — початок мій...» за класичною п'єсою Ф. Шиллера «Марія Стюарт», яка востаннє йшла на українській сцені близько півстоліття тому. У виставі розкривається тема влади, що почувається абсолютно безкарною, й опозиції, яка поступово виснажується, бо в її арсеналі немає методів боротьби, притаманні й диктатурі, немає підступності, жорстокості, аморальності. Автора вистави більше цікавило питання: ким стане опозиція після того, як отримає владу? Чи вдасться їй зберегти свою моральність?
Наступний «фінт» Мойсеєва — постановка відомого роману Юрія Андруховича «Московіада», на головну роль українського поета на ім'я Отто фон Ф. режисер запросив Остапа Ступку.
Постановка «Четверта сестра» за п'єсою відомого сучасного польського драматурга Януша Гловацького підтвердила, що Станіслав Мойсеєв на сьогодні є одним з небагатьох митців, які створюють вистави з яскраво вираженою соціальної спрямованістю.
У колі його зацікавлень не лише перевірена часом класика, а й сучасна світова драматургія, що досліджує нагальні соціокультурні і моральні проблеми. Останнє дітище Мойсеєва — втілення нової редакції вистави «Лев і Левиця» у театрі імені І. Франка (у головних ролях — народні артисти України Богдан Ступка і Поліна Лазова).
— Станіславе Анатолійовичу, сама назва «Молодий театр» несе певне смислове наповнення. Як особисто Вас орієнтує ця назва? Що Ви як режисер в неї вкладаєте?
— Поняття «молодий» у нас завжди асоціюється з певним віком і певним станом душі. Тому Молодий театр особисто для мене — це можливість ризикувати, експериментувати, відходити від усталених стереотипів, догматизму, затхлості.
Молодий театр завжди був дуже цікавим завдяки своїй незаспокоєності, небайдужості — у будь-які періоди свого існування, хороші чи погані, він продукував вистави, ідеї, які примушували багатьох людей до нього прислухатися-придивлятися.
— Як художній керівник театру Ви традиціоналіст чи авангардист-модерніст? Що Ви дозволяєте запрошеним режисерам?
— Їм дозволяється робити все, що заманеться. Я вважаю, що в мистецтві не повинно бути якихось обмежувальних речей, крім тих, що суперечать моралі і законам. Крізь призму десяти Божих заповідей мистецтво має абсолютно вільно дивитися на світ, вільно трансформувати його і вільно подавати глядачеві. Глядач сам має визначати, що йому близьке і до вподоби, а що ні.
Будь-які експерименти я вважаю доцільними, якщо вони базуються на наріжній думці, яку колись висловив видатний англійський режисер Пітер Брук: у театрі важливими є пошуки форм (і традиційних, і модерних), але ще важливіше, коли вистава випромінює життя, є живою,— тоді виникає феномен театру. Ми нерідко спостерігаємо на виставах експериментальних театрів, як вони, спираючись на якісь формальні досягнення, демонструють мертву першооснову. І, навпаки, у дуже традиційних виставах можна знайти набагато більше життя, ніж в найавангарднішому театрі. Тому я себе ніяк не позиціоную, то не моя справа, про це мають судити інші люди, які оцінюють те, що я роблю як режисер. Для мене завжди залишається найважливішим у пошуках форми (адекватної сучасним тенденціям у театрі) знайти насамперед головний «ключик» — життєвий, живильний зміст п'єси і донести його до глядачів виставою.
— Проілюструйте цю «тезу» на прикладі репертуару вашого театру. Глядач, приміром, хоче подивитися «полярні» спектаклі: традиційний й експериментальний...
— Ми пропонуємо дуже широкий спектр вистав — і за назвами, і за розмаїттям авторів, і, власне, за формою. Скажімо, достатньо авангардовим є спектакль «РЕхуВІлійЗОР», який свого часу наробив багато «шелесту» саме своєю формою і змістовими пошуками. Насамперед була створена текстова основа, яка носила пошуковий характер, адже я поєднав п'єси двох авторів — «Ревізор» Гоголя і «Хулій Хурина» Миколи Куліша, але це було зроблено не механістичним шляхом, коли, мовляв, зіграємо одну частину з «Ревізора», потім — з «Хулія Хурини». Це переплетення ситуацій, сцен, перипетій у послідовності, продиктованій режисерським задумом і режисерською концепцією. Безумовно авангардним елементом вистави стали костюми, які зробила Олена Богатирьова, вони дуже нетрадиційні, надзвичайно ефектні, яскраві навіть як на експериментальний театр.
На тлі «РЕхуВІлійЗОРа» достатньо традиційною є вистава «Старший син» за Вампіловим. «Чекаючи Годо» Семюеля Бекета (на малій сцені) безумовно, має експериментально-пошуковий характер, тимчасом як «Звичайна історія» за п'єсою Марії Ладо зроблена за канонами традиційного театру. Отже, таких «полярностей» у нашому театрі чимало.
— Ідеальний театр — це одночасно трибуна, кафедра і сповідальня. Чи вдається Молодому театрові балансувати між некрасівським «розумним, добрим, вічним» і сердючкізмом-попласкізмом, розважальністю?
— Ви дуже доречно вжили поняття балансування, тому що час нині дійсно складний, і театри, державні й муніципальні, мусять дбати про свою реалізацію і популярність у широких колах глядачів. Сподіваюся, що Молодому театру вдається не порушувати нормального балансу.
Розважальність не обов'язково має бути загорнута у «фантики» Сердючки і Поплавського. Їй притаманні й більш вишукані, дотепні, естетичні форми. Театр, розважаючи, може повчати, навчати, виховувати, надихати на високі вчинки й глибокі думки. І взагалі, будь-який твір мистецтва не може бути річчю для себе; якщо він апелює до читача, глядача, слухача, то ті, хто його створює, зацікавлені, щоб якомога більше людей його збагнули. Тому мистецтво не може дозволити собі бути нецікавим, непотрібним. Автори кажуть: ось ми апелюємо до високих істин, до глибокого змісту, до благородних почуттів, але якщо твір нікому не цікавий, то це означає, що в ньому чогось немає. Немає насамперед факту мистецтва, хоча були якісь наміри, навіть і хороші.
— На яких виставах у Молодому театрі можна по-справжньому повеселитися, пореготати (у слово «реготати» жодним чином не вкладаю негативного змісту), а на яких замислитися над життям-буттям?
— Дуже складно насправді виокремлювати певні вистави або якісь аспекти в них. Це ж відома історія: коли у Льва Толстого запитали, про що «Війна і мир», він сказав: «Якби я одразу міг відповісти, то не писав би такого величезного роману».
Ми живемо в період постмодернізму, який неймовірно трансформується, вмирає, відроджується... Нинішній мистецький світогляд зумовлює надзвичайне перемішування, коктейлі стилів і напрямків із залученням різних асоціацій, метафор, цитат, що призводить до збагачення-перетікання жанрів. У чистому вигляді жанрів практично немає. Хоча в нашому репертуарі, безумовно, є вистави, яким більш-менш притаманна жанрова чистота. Візьмімо хоча б «Гедду Габлер» Генріка Ібсена. Це сімейна драма з деяким містичним флером, яка напевно не дає глядачеві підстав угледіти комічні елементи, тому що їх у тексті цієї драми фактично немає, натомість вона примушує, спонукає замислюватися над місцем жінки у світі, в родині, над проблемою відповідальності людей за заподіяне, замислюватися над питанням, чому життя, коли ми починаємо сподіватися, що вже повністю його контролюємо і живемо тільки за якимись розробленими концепціями, весь час підкидає парадокси, які закінчуються інколи дуже трагічно.
Вистава «Дон Жуан» за Мольєром поєднує потужну комедійність з філософськими роздумами про стосунки людини і Бога. На мій погляд, це вдале поєднання, тому що, з одного боку, публіка начебто весь час сміється і розважається, з другого, виходить із залу і починає думати: «А що ж відбувається з нами? А як я причетний до Вищих Сил?»
— Панує думка, що головний режисер має бути деспотом, тираном (наводять приклади Табакова, Захарова, Резниковича...). А Ви деспот чи компромісний художній керівник?
— Думаю, що зміна епох, часів чи державного устрою помітно впливає на структуру театру, систему стосунків режисера з акторами тощо. Я не вважаю, що керівник театру має бути деспотом, і ніколи так не думав. Я розпочинав свій творчий шлях у радянському театрі і для мене було дивним, чому відомі режисерські постаті дозволяють собі кричати на актора, ображають його людську гідність, обзивають негарними словами. Вважається, що це стимулює, що це «вздрючує» нервову систему і, мовляв, неабияк сприяє справі. Я в це не вірю, вважаю таку «методу» рудиментом радянської системи. Насправді все має відбуватися на основі дуже відповідального професійного ставлення до своєї справи, на основі взаємної довіри, коли ми щиро любимо один одного в процесі роботи. Тоді народжується дитя любові, а не дитя зґвалтування.
— Напередодні яких прем'єр перебуває Молодий театр?
— Ми ввели в практику таке явище як допрем'єрний показ, це важливий інструмент удосконалення. За радянських часів це називалося здачею вистави (зазвичай вона відбувалася за 4–5 днів до офіційної прем'єри). Виставу переглядала худрада, партійні органи,— це спонукало «підтягнути» підготовку вистави, доопрацювати її. Нині худради скасовані, постановочна частина надзвичайно ускладнилася, що призводить до багатьох проблем, тому часто вистави показують глядачеві сирими, не до кінця доробленими. Чому? Тому що вони стоять в плані, продаються квитки... Щоб впоратися з недоліками, я ввів допрем'єрний показ. За два тижні до офіційної прем'єри ми граємо одну-дві, іноді три вистави перед глядачами. Квитки продаємо за цінами, нижчими від прем'єрних, глядач — звичайний, не запрошуємо представників ЗМІ. Це дає можливість не тільки «підтягнути» виставу, а й зрозуміти, як вона сприймається людьми, які треба подолати постановочні проблеми. Потім граємо прем'єру. Наприкінці минулого сезону ми здійснили допрем'єрні покази трьох вистав, відповідно на початку цього сезону вже офіційно показали три прем'єри. Це вистава «Звичайна історія» Марії Ладо, киянки, що живе тепер у Москві; це комедія «Право на любов» за Островським і комедія «Empty Trash» сучасної київської авторки Тетяни Іващенко. Зовсім недавно глядачі побачили прем'єру вистави «Голубка» за Жаном Ануєм, відомим французьким драматургом. Це бенефісна робота для Тамари Яценко, з якою в тандемі цікаво грає Ірина Кравченко.
— Чи виявляє публіка підвищену цікавість до «серіальних» акторів, які миготять на телеекранах?
— Насправді вони раніше стали чудовими театральними акторами, а потім уже «засвітилися» в серіалах. Їхня популярність завдяки телебаченню, безперечно, поширилася, але я поки що не спостерігаю «процесу навпаки»: щоб на того, хто невиразно грає в театрі, але знявся в кількох серіалах в якихось ролях, раптом ринули глядачі. Публіка чітко розрізняє ці речі.
Колись казали, що театр вмирає, та життя доводить, що це вічне мистецтво, оскільки його стрижнем є любов і добро, а не віртуальні блискітки і висмоктані з пальця колізії.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»