ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ГАДАННЯ НА «ПРЕМ’ЄРСЬКІЙ ГУЩІ»...
Виявляється, в Україні легше стати спікером, аніж прем’єр-міністром. Принаймні, такий висновок напрошується після нинішнього непростого пленарного тижня. Хтозна, чи то система «Рада» виявилася для Юлії Тимошенко зрадливою, чи деякі народні депутати не надто технічно «підкуті». На це питання, певніше за все, ніхто й ніколи не дасть відповіді.

Цікаво, що до обрання Арсенія Яценюка парламентським керманичем окремі представники коаліції називали принцип голосування бюлетенями «рудиментом старого регламенту». Мовляв, навіщо це потрібно, чи не доречніше переінакшити цей підхід і не робити для парламентського керівництва винятків у формі якихось «особливих» голосувань?
А от 11 грудня ті, хто щиро підтримують пана Арсенія, напевно, подумки перехрестилися. Якби норму про голосування бюлетенями почали змінювати саме тепер, не відомо, чи пройшов би Яценюк парламентське «горнило»? Чи і його спіткала б та сама доля, що Юлію Тимошенко нинішнього вівторка? Вочевидь, не зайве вміти користуватися перевагами, що започаткували попередники, навіть коли ці переваги спершу видаються «рудиментами».

Чи «трусилися руки»?
Отже, суха мова цифр відома: 11 грудня за Юлію Тимошенко проголосували 225 депутатів. Картки колишнього столичного мера Олександра Омельченка та бютівця Івана Деньковича не спрацювали, попри те, що обидва голосували «за». Принаймні, вони у цьому запевняють переконливо і палко. Як і Ярослав Федорчук, чия картка зіграла не на боці Юлії Володимирівни через кілька хвилин, коли Арсеній Яценюк поставив на голосування питання про повернення до розгляду «прем’єрського» питання.
У самого Арсенія Петровича картку вихопив «регіонал» Владислав Лук’янов. Тож друге голосування також видало результат — 225 голосів. Цей факт дав підстави представникам коаліції стверджувати, що система «Рада» була запрограмована саме на таке число. Мовляв, представники трьох решти фракцій плюс «непідконтрольний» Іван Плющ навіть не вставляли своїх карток, аби система «вибивала зайві голоси» лише з числа коаліціянтів.
Автор цих рядків не є фахівцем з таких питань. Натомість років з 12–13 стежить за роботою Верховної Ради з ложі преси і не міг не помітити, що до такого прийому — висмикування карток — депутати вдаються давненько. Чи то боячись випадково натиснути не туди, чи побоюючись за «нестійких» колег, котрі були, є і будуть у будь-якій фракції, за будь-якої влади. Зрідка парламентське табло демонструє нам охочих проголосувати «проти» чи утриматися.
На користь версії про випадковість помилки промовистим є ще один факт, чомусь досі не помічений жодним ЗМІ. Під час другого голосування загальна кількість тих, чиї картки були вставлені у пульти, була не 227, а 230. Тобто тих, хто не голосував, було п’ятеро. Лише один Ярослав Федорчук із БЮТу випадково опинився у цій «п’ятірці». Решта свідомо не голосувала, хоча й устромила картки туди, де їм належить бути під час пленарних засідань. Серед цієї решти — згадуваний Іван Плющ, а також двоє депутатів від Компартії та один представник блоку Литвина. Не може бути, що система «вибила» їхні картки.
До речі, невдовзі після голосування двоє депутатів із протиборних таборів трохи емоційно з’ясовували стосунки. Представник потенційної опозиції зронив щось на кшталт: чого під час голосування у ваших руки трусяться?
Ще один невеликий екскурс у історію. Пригадується, коли Юлія Тимошенко ставала прем’єр-міністром у 2005 році, картки спрацьовували не в усіх її прибічників. Лідер партії «Собор» Анатолій Матвієнко, приміром, одразу після голосування попросив долучити його голос до тих 373, що були подані за голову його тодішньої фракції. Анатолій Сергійович пояснив, що голосував «за», але його картка не спрацювала. Ніхто тоді не заперечував і не намагався з’ясувати, чи Матвієнко свідомо потримав потрібну кнопку недостатньо довго. Велике то діло цифри! 373 — це вам не 225!

Внутрішній іззовні?
Версія про те, що недосвідчені депутати просто проголосували неправильно, зміцніла й після позавчорашніх висновків Служби безпеки, яка, мабуть, вперше за час існування системи «Рада» перевіряла її, так би мовити, на профпридатність.
Доказів зовнішнього втручання у систему голосування не виявили. Однак у відповідному протоколі перевірки зауважено таке: «За інформацією власника ПТК «Рада» (Управління справами Верховної Ради України), зазначений програмно-технічний комплекс не має атестату відповідності за результатами державної експертизи комплексної системи захисту інформації в ПТК «Рада», однак до 15 грудня 2007 року до Держспецзв’язку України буде передано на узгодження Технічне завдання на створення КСЗІ в автоматизованих системах Верховної Ради України».
Факт — промовистий. Він дав підстави найрадикальнішим членам коаліції (на кшталт Олександра Турчинова) продовжувати наполягати на тому, що довіряти «Раді» не варто. До того ж, навіть у звіті працівників СБУ йдеться про відсутність зовнішнього впливу на систему «Рада». Тоді як коаліціянти буквально через годину-півтори після голосування поставили питання про внутрішнє втручання, заявивши, що не довіряють технічному персоналу, котрий обслуговує систему «Рада». Який це зовнішній вплив, коли йдеться про персонал?
Представники БЮТу також наполягають на тому, що після двох скандальних голосувань система «Рада» була вимкнена. Після цього, мовляв, виявити слід якогось внутрішнього втручання стало неможливо.
Якщо втручався, то хто?
В українській політиці останнім часом відбувається так багато бурхливих подій, що версій причетності до певного інциденту може бути, що називається, як зірок на небі. От і після 11 грудня аналітики сушили голови над запитанням: кому могло бути вигідним можливе програмування системи «Рада» на цифру 225? Перша версія відома і озвучена представниками коаліції: вони звинуватили в усьому Партію регіонів. До речі, після висновків Служби безпеки «регіонали» активно почали наполягати на публічному вибаченні за, як вони заявляють, безпідставний наклеп.
Проте була ще інша, менш популярна версія — про причетність до непроходження Юлії Тимошенко президентського Секретаріату. Мовляв, усе, що відбувалося зі створенням демократичної коаліції та висуванням Тимошенко на володарку першого урядового крісла — ніщо інше, як добре зрежисований спектакль. Істинна політика мала б розпочатися після висвітлення на табло клятої, але мало не містичної цифри.
Звісно, таке припущення не бездоганне, наприклад, тому, що серед вільних чи невільних «штрейкбрехерів» опинилися одразу два бютівці, а не лише «морально нестійкий» (з погляду справжніх «тимошенківців») Олександр Омельченко.
Натомість, на підтвердження згаданої версії, можна навести слова «регіоналки» Інни Богословської, адже вона активно почала наполягати на продовженні, чи то пак, відновленні переговорів про так звану «широку» коаліцію. Навіть слова Віктора Януковича про те, що це — лише приватна думка Богословської, не завадили ще одному спічрайтеру ПР — Тарасу Чорноволу — розвинути цю тему. Причому він заговорив навіть не тільки про можливий альянс із «Нашою Україною — Народною самообороною», а й про дружбу із... БЮТом.
«Серед виборців об’єднання Партії регіонів з БЮТ сприймалось би набагато позитивніше, ніж об’єднання ПР і «НУ—НС», оскільки останні в очах виборців значно дискредитовані»,— наполягає пан Чорновіл. Так, ніби й не він кілька днів тому виголошував сентенції про різні причини непідтримки «регіоналами» Арсенія Яценюка та Юлії Тимошенко. Мовляв, Арсенія Петровича цілком би можна було б підтримати, якби ПР не випробовувала коаліцію-опонента на міцність. А проти Юлії Володимирівни — вони принципово.
БЮТ без Тимошенко поки що уявити неможливо, навіть незважаючи на те, що (знову ж таки, за словами Чорновола) «багато поміркованих бютівців у кулуарах розмірковують про можливість коаліції БЮТ і ПР». Сама ж Юлія Тимошенко про це нині ніяк не розмірковує.

Міністри, відгукніться!
Утім, поки облишмо такі прогнози. У «Нашій Україні — Народній самообороні» виникли питання стосовно персонального складу потенційного Кабінету Міністрів. Особливо чимало нарікань отримав позаочі Юрій Єхануров, якого Президент Віктор Ющенко запропонував парламенту на посаду міністра оборони. Адже до Анатолія Гриценка, пригадується, у глави держави претензій не було. Більше того, торік Президент у непростих «баталіях» відстояв Гриценка, коли його колега — тодішній міністр закордонних справ Борис Тарасюк — став «жертвою» коаліції «регіоналів», комуністів і СПУ.
Не до душі деяким «нашоукраїнцям» і Василь Кремень, міністр освіти у першому Кабміні Януковича. Втім, до цієї людини у Віктора Ющенка, схоже, особливо теплі почуття вирвалися назовні невдовзі після Помаранчевої революції. На початку 2005 року Кремень хоч і недовго, але попрацював у президентському Секретаріаті. Між тим, він був головним ідеологом нинішньої шкільної реформи з переходом на 12-річну середню освіту та 12-бальну систему оцінювання. Віктор Ющенко у своїй передвиборній програмі обіцяв повернути звичну українському менталітету десятирічку і п’ятибальну систему. Щоправда, про це нині мало хто пам’ятає. Може, й сам Президент призабув?
Звичайно, кандидатуру міністра освіти пропонує не глава держави, а коаліція, але посада дісталася за квотою саме «Нашій Україні — Народній самообороні». На переконання деяких її членів, фігура Кременя (та й не лише його) нав’язана президентським Секретаріатом.
З огляду на це, неможливо не визнати справедливість сентенції, що історія повторюється. Колись, під час першої каденції Леоніда Кучми, чимало політиків доводило, що Леонід Данилович нерідко не знав, що чинить його адміністрація (очолювана на той час нинішнім «регіоналом» Дмитром Табачником). Президента змальовували переважно у білих тонах, а його головного канцеляриста — навпаки. Вам це нічого не нагадує?..

Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:

• ХТО ДАСТЬ РАДУ «РАДІ»?

назад »»»