ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
СИНИ ЗЕМЛІ, ЩО ВІДВЕЛИ ВОГОНЬ

14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧАЕС

В Указі Президента України Віктора Ющенка, підписаного 10 листопада 2006 року, зазначено: «Встановити в Україні день вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, який відзначати щороку 14 грудня, в день завершення будівництва саркофагу над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС». Наголошується також, що дата вшанування ліквідаторів наслідків цієї масштабної катастрофи встановлюється, щоб гідно відзначити їхню мужність, самовідданість, високий професіоналізм.

День ліквідатора не схожий на свята працівників різних галузей. Він нагадує про тисячі й тисячі людей — військових і цивільних, чоловіків і жінок, які ціною власного здоров’я, а то й життя відвели страшну небезпеку. За 20 із лишком років слово «ліквідатор» стало буденним, знеособленим. Тоді, в квітні 1986-го, вони виконували свій обов’язок згідно з власними переконаннями, діяли за покликом серця з думкою: хто, коли не я? Вони герої, хоча такими не почуваються. Згадуючи той напружений, сповнений тривогою час, скромно говорять: просто працювали. Ми маємо їх знати, шанувати — і тих, кого вже немає серед нас, і тих, хто поруч.

Які уроки засвоєні?
Національний музей «Чорнобиль» працює в Києві 15 років. Тут прагнуть зберегти пам’ять про загиблих і вшановують живих героїв-чорнобильців. На порівняно невеликій площі розміщено велику кількість документів, фотографій, особистих речей учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Експозиція музею (понад сім тисяч експонатів) динамічна: з’являються нові, донедавна секретні, матеріали, оновлюється художнє оформлення залів. Незмінними залишаються слова, які зустрічають відвідувача: «Est dolendi modus, non est timendi» («Є межа печалі, та не існує межі тривоги»). До залів прямуєш символічним чорнобильським шляхом, уздовж якого — дорожні знаки із назвами 76 міст і сіл, що зникли з мапи України через радіаційне забруднення. Зруйновані людські долі. Фотографії покинутих осель, 160 тисяч жителів українського Полісся, вирвані з рідної землі й розкидані по світу.
Експозиція веде до центральної зали. На стінах — екологічні плакати, що вражають філософською виразністю. Їхні автори — представники різних країн світу, подарували свої роботи музею. Засновником цього оригінального художньо-публіцистичного розділу став харків’янин член Національної Спілки художників Олег Вікленко. 1986 року митець як ліквідатор працював у Чорнобилі й, відчувши на собі смертельну загрозу цього лиха для людства, прагне передати це відчуття кожному землянинові. Одна дівчина, глибоко вражена побаченим, створила власну експозицію з фотографій, зроблених нею в музеї, й розмістила в Інтернеті, запрошуючи молодих людей відвідати музей. Отже, віриться, певні уроки трагедії засвоєні...
Не припиняються виставки циклу «Чорнобиль: імена», які ознайомлюють з самовідданістю учасників ліквідації наслідків аварії на 4-му блоці ЧАЕС. Серед них особливе місце займає внесок українського лікаря-радіолога НДІ онкології (тоді — Київський рентгенорадіологічний і онкологічний інститут) Леонід Кінзельський, за участю якого був розроблений метод пересадки кісткового мозку (що докорінно відрізнявся від методики американського лікаря Гейла, застосованої в Москві), й дав змогу врятувати сто дев’ятнадцять людей, опромінених різними дозами радіації. Серед них — енергетики, вогнеборці, водії, жителі Прип’яті. Інша виставка з того ж циклу була присвячена режисеру-кінодокументалісту, лауреату Державної та Шевченківської премії Володимирові Шевченку, який, попри небезпеку для життя, зняв унікальні кадри, що дозволили глядачам побачити достовірну, об’єктивну картину того, що відбувалося на ЧАЕС. Документальна стрічка Володимира Микитовича «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» (1986) стала чи не найпершим чесним свідченням фатальних подій. Обох героїв уже немає серед нас. Чи справедливо, що їхні імена навіть не згадуються в популярному нині телепроекті «Великі українці», а деякі колишні високопосадовці, котрі замовчували реальну ситуацію, досі претендують на високі відзнаки?
Працівники музею поділилися сподіваннями на те, що музей «Чорнобиль» стане традиційним місцем зустрічі всіх, кого об’єднала вселенська біда. Поки це щире бажання.
Напередодні Дня ліквідатора спілкувалася з тими, чиї фотографії з першого дня — в експозиції музею, а от особисто вони бувають там нечасто. Коли запитала, чому живих свідків страшної ночі 26 квітня 1986-го не запросять до музею, не влаштують їхню зустріч з молоддю, почула відповідь, яка боляче вразила: «Що вони можуть розповісти?» Йшлося про пожежних, котрі першими прибули на ЧАЕС після сигналу тривоги. Не погоджуюсь з такою позицією!
Протилежної думки дотримувалась журналістка Лідія Сапожникова-Вірина — моя мама. Доказом є виставлена в музеї «Чорнобиль» документальна повість Лідії Віриної «Тієї вогняної ночі» — плід великої пошукової, дослідницької роботи, написана на підставі правдивих свідчень тих, хто прийняв на себе перший, найтяжчий удар смертельної атомної сили, що вирвалася з-під контролю людини. Отже, унікальна можливість почути про події від самих учасників зберігається, адже героїзм вимірюється мужністю, професіоналізмом, відповідальністю за інших, за свою справу.

«Тільки правду»
Понад 25 років Лідія Вірина працювала на посаді завідуючої Українським відділенням всесоюзної газети «Советская культура» (нині — «Культура»). В останні дні квітня 1986-го була відряджена спеціальним кореспондентом цього видання в Чорнобилі. В зону аварії вперше виїхала 3 травня і безперервно там працювала до кінця року. Додому мама навідувалась лише для того, щоб передати в газету матеріали, яких тільки за ті місяці було надруковано понад тридцять. Їхньою основою були розповіді ліквідаторів, щоправда, на той час це слово не ввійшло у наш ужиток. Ніхто не думав про пільги, не дбав про спеціальні довідки. Прибульці з різних куточків колишнього Союзу, без гіперболізації, рятували людство від найбільшої техногенної катастрофи.
У численних блокнотах із маминими записами того періоду: прізвища, цифри, факти, наведені очевидцями. Безумовно, їм було про що розповісти. Якось ліквідатори зауважили, наскільки пригнічує відчуття відірваності від нормального життя: «От якби зустрітися з улюбленими співаками, акторами». Лідія Аркадіївна передала це побажання за адресою. Невдовзі в Чорнобилі відбулись концерти багатьох українських колективів, Валерія Леонтьєва, Алли Пугачової, не раз приїздив Йосип Кобзон. За редакційним дорученням, у вересні Лідія Вірина провела читацьку конференцію своєї газети безпосередньо в хімічних військах, за кілька кілометрів від Прип’яті, з участю відомих митців України та Москви, зокрема українського композитора Ігоря Драго, широковідомого композитора Мікаела Таривердієва, популярних акторів театру і кіно Еліни Бистрицької та Миколи Крючкова.
Кілька разів їздила разом з мамою в зону відчуження і я: на той час у неї погіршився стан здоров’я, і я допомагала занотовувати бесіди з учасниками ліквідації аварії. Диктофон часто відмовляв, заважав високий радіаційний фон. Пам’ятаю, як вражав контраст між київською атмосферою невизначеності, чуток за відсутності правдивої інформації й чіткий, спокійний ритм праці, налагоджений армійський побут. Навіть випікати хліб молоді солдати навчилися самостійно і був він особливо смачним. Наступного року там же в зоні, в цій же частині, демонстрували документальний фільм «Хліб на розломі», знятий за сценарієм Лідії Віриної, де героями були ті самі хіміки-дезактиватори. Від військових спецкор отримала офіційну подяку і була нагороджена журналістською премією «за виявлені під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС творчу ініціативу, журналістський пошук і особисту мужність». Реалізувати все задумане завадила невиліковна хвороба — наслідок тривалої роботи в зоні атомної катастрофи. Стала інвалідом Чорнобиля першої групи. Працювати над чорнобильською темою Лідія Вірина не переставала і в останні місяці життя — то був 1999 рік.
Ні в якому разі не применшуючи роль інших учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній, зізнаюсь: найгостріший біль — за вогнеборців. Їх меншає, а з 1989 року, коли вийшла книга «Тієї вогняної ночі», мало що змінилося у ставленні до них та їхніх родин, до подвигу пожежних. Шестеро вогнеборців заплатили за свій подвиг власним життям. Володимир Правик, Віктор Кібенок, Василь Ігнатенко, Володимир Тишура, Микола Ващук, Микола Титенок — усі померли від гострого радіоактивного ураження в шостій клінічній лікарні Москви. Імена героїв навічно залишаться в історії України, світу. Їх зберігає наша пам’ять, шанує людство.
Працюючи над повістю, Лідія Вірина розшукала всіх пожежних, хто залишився живим після віроломної ночі 26 квітня, зустрілася з кожним. Усі були вдячні за бажання їх вислухати і додавали: «Якщо будете писати, будь ласка, тільки правду». Потім хлопці детально розповідали про власні дії, про своїх командирів. Так, буквально по хвилинах, пощастило відновити картину подій, пов’язаних із пожежею на ЧАЕС від моменту вибуху о першій годині 26 хвилин до четвертої ранку, коли вогонь на даху зруйнованого енергоблоку був локалізований, а більшість пожежних ВПЧ-2 і СВПЧ-6 «швидка» везла до лікарні.

Слово — живим
Свідчить командир рою, водій ВПЧ-2 сержант Анатолій Захаров: «І тут стався вибух. Ми почули його до того, як спрацювала сигналізація. Раніше на частку секунди побачили: чорно-синє полум’я сховало димаря майже до верхівки, на четвертому енергоблоці риси зламані. Вибіг у гараж, а мерехтіння над станцією вже в півнеба».
Андрій Король, водій третьої чати: «На АЕС першим рушив Захаров, за ним ми, за нами Бутрименко. Лейтенант Правик уже в кабіні сказав, що не додзвонився на АЕС, не відповів навіть центральний щит управління. З кабіни по рації він підтвердив виклик № 3. Це означає, що всі пожежні чати Київської області негайно виїздять на АЕС. Метрів через 50 ми наздогнали Захарова. Бутрименко не відставав, хоча у нього автомобіль пінного гасіння вагою 6 тонн. Коли ми під’їхали, прапорщики охорони вже виглядали на нас, відкрили ворота навстіж. Що скоїлось, вони не знали, жодних роз’яснень їм ніхто не дав....Ми побачили, що вздовж четвертого блоку розбиті плити, арматура, завали».
Командир рою і водій, старший сержант Іван Бутрименко: «У нас незадовго до цього була зустріч з інженером станції, я спитав, що може бути, якщо раптом станеться аварія з реактором. Він засміявся: «Аварія? Раптом? Вам це ні до чого, вашої ноги на станції тоді не буде»....Схему пінної атаки ми з Захаровим склали, але команди гасити піною не було. Лейтенант Правик, перший керівник гасіння пожежі, добре знав хімію. Отже, за тих умов не можна було піною. До моєї машини не можна було доторкнутися, так било струмом, що аж іскри проскакували».
Водій СВПЧ-6 сержант Анатолій Найдюк: «Виїхали всі наші машини. Драбина у нас 35 метрів, на тій пожежі вона стала у пригоді. Під’їхали і відразу шукаємо Правика. І саме він спускається згори. Дав команду ставити драбину. Всі наші ствольники зразу ж догори — Ігнатенко, Тишура, Ващук, Титенок — усі на дах над реактором, начальник чати Кібенок з нами, і Правик теж».

Вони нічого не просять
Що з ними нині, з ліквідаторами-пожежними? Якби не Чорнобильська трагедія, можна було б сказати, що чоловіки у розквіті сил. Реальність інша: всі мають інвалідність, працювати за фахом не спроможні. Найдовше тримався в строю Анатолій Найдюк: не міг змиритися з бюрократичними вимогами, поборами у медичних закладах за кожну довідку, правильний діагноз. Отже, отримав інвалідність лише 2007-го. Жодної уваги до себе не відчувають, проблеми вирішують самотужки, наскільки це вдається. Анатолій Захаров понад дев’ять років чекає на розширення житлової площі: тепер під одним дахом разом із його сім’єю живуть три родини дітей з онуками. Іван Бутрименко взагалі ніколи нічого не просив, от і живе в тій самій квартирі, що до аварії, тільки разом із родиною сина.
Незвичайна доля у колишнього вогнеборця ППЧ-17 м. Чорнобиля Володимира Прищепи. 26 квітня 1986-го, коли сталася пожежа, він був на чергуванні: «Прибули на місце аварії о 1.45, подавали трубами воду. О 6.45 мене відвезли до санчастини в Прип’ять, потім шпиталізували до Києва, в інститут, де поставили діагноз: гостра променева хвороба І ступеня». Згодом Володимир повернувся додому, в Київську область, де не було в нього ані телефону, ані води. Дорога розбита, «швидка» відмовляється їхати. Про поневіряння пожежного ще 1988 р. газета «Труд» вмістила статтю під назвою «Скінчилися ваші пільги» — саме так відповідали чорнобильцю. З усіх куточків країни понеслися листи, сповнені обурення до байдужості чиновників. Під спільним натиском довелося вирішити проблеми Володимира Прищепи. З плином часу здоров’я погіршувалось, накопичувалися нові проблеми, не змінилась тільки відповідь чиновників. І Володимир Іванович знайшов захист у Бога — він став священиком.
А до кого звертатися вдовам ліквідаторів? Чи можна вважати справедливим, коли довіку позначені Чорнобильською трагедією жінки, втративши чоловіків, оселі, багато хто здоров’я, отримують злиденні гроші під назвою допомоги, незважаючи на існуючі окремо закони, купують ліки, навчають своїх дітей власним коштом, не мають можливості отримати хоча б невеликий клаптик землі поблизу Києва, навіть не сподіваються на путівку до санаторію? Лише через 20 років після аварії вдови загиблих пожежних отримали право на пенсію за чоловіків, а самі загиблі стали Героями України. Проте й така ситуація видається чиновникам... надто привабливою. Час від часу, здебільшого напередодні відповідних дат, у квартирах цих жінок лунають телефонні дзвінки і холодний голос, не називаючись, попереджає, «щоб не думали лізти на телеекрани, шпальти газет, узагалі не висовувались». Мовляв, їм і так добре живеться. Можливо, мають на увазі поїздки за державний рахунок раз на рік напередодні 26 квітня на Мітинське кладовище? Справді, є чому заздрити. Такі «дзвіночки» пролунали й напередодні Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Що це?
Безумовно, 14 грудня відбудуться урочистості, хтось отримає нагороди, відзнаки. Хочеться сподіватись, що вшанують справжніх ліквідаторів і не залишаться поза увагою ті, чиє життя перекроїла вогняна атомна хвиля.

Віра ШМИГОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»