ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ?
Виникнення Київської Русі відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його «матір’ю міст руських», об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі — Аскольд і Дір — представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував князь Кий. Та й плем’я під назвою «русь» було відоме ще до зазначеної дати (вперше воно згадується в документі VІ ст. нової ери).

Як мова, так і письмо Київської Русі досі приховують від дослідників чимало загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма — кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів — Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського «глагол», що означає «слово»). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця — давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване. Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі. Однак ті написи ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося багато, вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.

1.
Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше церковнослов’янської. Ця мова використовувалася всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, відрізнялися між собою, бо розмовні мови цих держав впливали на писемну мову.
Давні кияни писали старослов’янською, молилися нею, але не використовували її як розмовну. У Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона ґрунтувалась не лише на південнослов’янських, а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською створено такі визначні тексти, як «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Руська правда».
Проте питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає дискусії. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. Шахматов. Деякі вчені (приміром, академік А. Кримський), погоджуючись із цим, припускали, що давньоруська мова належить не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду — ще до захоплення Києва князем Олегом. Відомий російський історик ХІХ ст. академік М. Погодін висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само українською, як і потім.
Цікавою є стаття А. Кримського «Давньокиївський говір» (1906). Учений дискутує з академіком О. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською. А. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір — прямий предок української мови, бо він виявляє «величезну частину» українських мовних особливостей.
Держава зі столицею в Києві займала велику територію, тож мовна й культурна різноманітність деяких місцевостей була природною. Академік Л. Булаховський припускав існування різних східнослов’янських діалектів у часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ ст.). На його думку, «малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, за недосконалих шляхів сполучення, за системи феодального господарства мова не виявилася роздрібненою». Академік М. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської мови. Так, академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно, починаючи з праслов’янських часів, а для давньоруської не можна знайти місця в реальній історії.
Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона): «Наука твердить, що українська мова, як й інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови — українська, білоруська й російська зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, й так званої «праруської» спільної мови ніколи не було».
Академік НАНУ В. Русанівський вважав, що Київ можна назвати «прабатьком усіх слов’янських міст». Він наголошує, що в Києві ХІ-ХІІІ ст. була поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська «спільна мова», яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, притаманні тільки мові Києва того періоду: «челядь», «свитка», «стріха», «лови», «тенета», «ворожбит» та ін.

2.
У збірнику «Культура слова» (1992) увагу привертає стаття Г. Півторака «Як розмовляли в стародавньому Києві». Автор зазначав, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття «давньоруська мова» стосується лише писемної (літературної) мови. Проте на розмовному рівні єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився на території поширення поліських говорів, тому «основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори». Далі уточнюється, що сказане стосується передовсім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена «спільна мова», про яку йшлося вище.
Професор І. Ющук звертає увагу на одні з найдавніших (серед збережених дотепер) текстів, написаних у Києві,— «Ізборники Святослава». Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 і 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори — копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова із живої мови київського переписувача. Ці слова українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ ст.) зафіксовано українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.
Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. Ющука, «суто українські елементи». Українізми зустрічаються не лише в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах, скажімо, у літописах. «Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді»,— резюмує І. Ющук.
На українські форми слів у давньокиївському літописі («Повісті временних літ») звернув увагу в середині ХІХ ст. М. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, «писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови». Якщо в київському літописі вживаються слова «цариця», «у отця», «печеніги», «Донець», «Мойсій» тощо, то, вважає М. Максимович, «ми повинні визнати, що це написано українцями». Живу мову Києва часів Нестора-літописця вчений вважає українською.
Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Так, Т. Алексєєва з’ясувала, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Марра про те, що й Кий був скіфом.

3.
Зі сказаного можна зробити висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дають змогу вважати її українською. Мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Проте у Києві складалася своєрідна «спільна мова», якою говорили представники різних слов’янських племен, котрі жили тут. (Слід зважати на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітно менше мовних відмінностей, ніж тепер). Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого — цікавий і важливий предмет дослідження, який потребує подальшої прискіпливої уваги науковців.

Юрій МОСЕНКІС, професор університету «Україна»
також у паперовій версії читайте:

• ПОЛТАВА ПАМ’ЯТАЄ «ФРЕНТИК»

назад »»»