ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ЯК ДЕПУТАТСЬКА РУКА ПОКАЗАЛА НА ЯЦЕНЮКА...
У ВЕРХОВНОЇ РАДИ — НОВИЙ ГОЛОВА. НАЙМОЛОДШИЙ
Обрання Арсенія Яценюка новим керівником парламенту виявилося непересічною подією. Так сталося, що постать Голови Верховної Ради шостого скликання викликає значно більше уваги, ніж в усіх його попередників. Причин тому чимало. Це й юний вік, як для політика такого високого рангу (33 роки), і правнича освіта, і чималий кар'єрний шлях.

Справді, Арсеній Петрович устиг попрацювати на багатьох посадах. Найзнаковіші — перший заступник голови Національного банку (у період «передвиборної відпустки» тодішнього шефа цього відомства, екс-керівника штабу кандидата у президенти Януковича — Сергія Тигіпка — Яценюк тривалий час навіть виконував обов'язки керманича НБУ); міністр економіки в уряді Юрія Єханурова та міністр закордонних справ в уряді Віктора Януковича.
Однак навряд чи можна вести мову про таку цілковиту унікальність пана Арсенія, адже його обрання можна порівняти з кар'єрним сходженням ще одного відомого українського політика — Володимира Литвина. Можливо, саме тому Володимир Михайлович так сильно упирався обранню Арсенія Петровича? Спершу пообіцявши, що очолювана ним фракція візьме бюлетені для голосування, а потім не виконавши цю обіцянку.
До речі, свого часу за Володимира Литвина проголосувало навіть менше депутатів, ніж за Арсенія Яценюка — 226. Тобто рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб бути обраним — ні більше, ні менше. Цікаво, що сам Литвин цю особливість також помітив. У своїх численних коментарях він переконував громадськість, мовляв, і без голосів його депутатів Яценюк може стати спікером.
На жаль, Володимир Михайлович забув, що у 2002-му, під час його обрання частина «нашоукраїнців» (семеро!) допомогла йому посісти перше крісло у Верховній Раді. Щоправда, потім цю «сімку» було виключено з фракції Віктора Ющенка, бо тоді (як, вочевидь, і тепер) Віктор Андрійович і Володимир Михайлович перебували по різні боки політичних барикад.
Другою схожістю приходу до законодавчої влади спікерів четвертого та шостого скликань є така. Арсенія Яценюка у 2007 році, точнісінько так, як Володимира Литвина у 2002-му, обрали до Верховної Ради вперше. До речі, дехто з представників Партії регіонів, коментуючи ще навіть не обрання, а лише висування Яценюка на цю посаду, вказував на його надто молодий вік і недосвідченість у питаннях парламентаризму.
Приклад Литвина тут може стати чудовою відповіддю, адже керівник законодавчого органу із Володимира Михайловича був не найгірший. Особливо, коли, навчившись правильно застосовувати регламентні норми, Литвин почав грамотно керувати розбурханим депутатським загалом. Хто сказав, що Яценюку це буде не до снаги?
До речі, досі Володимир Литвин був наймолодшим спікером Верховної Ради. Він отримав статус голови парламенту у 46 років. Виходить, що й тут присутня певна ідентичність у двох політиків.
Варто звернути увагу й на таке. Навесні 2002 року під час тодішньої передвиборної кампанії Володимир Литвин асоціювався, як людина тодішнього президента Леоніда Кучми. Це згодом Литвин почав гру значно самостійніше. Своїми діями, котрі нерідко збігалися з баченням опозиції, навіть змусив Леоніда Даниловича на одній прес-конференції розповісти журналістам анекдот про «Вовочку, який подавав ворогові патрони». Натяк вельми прозорий, хоча Литвин заперечував зв'язок анекдотичного героя з власною персоною.
Нині Арсенія Яценюка також називають одним із найвідданіших Президентові політиків. Хіба що йому впродовж тривалого часу доводилося демонструвати таку відданість не «під боком» у глави держави, а у часто опонуючій структурі, котрою був для Віктора Ющенка Кабмін Януковича.
Розвиваючи тему близькості до Президента, можна спрогнозувати, що і Яценюк, як свого часу Литвин, постійно не перебуватиме в затінку глави держави. Ще показовіше, що нині цю ідею більше продукують опоненти Президента. Скажімо, невтомний Нестор Шуфрич у день обрання Яценюка спікером висловлював припущення, мовляв, Віктор Андрійович має твердий намір незабаром податися з політики і розпочав підготовку свого «наступника». Теза, прямо скажемо, далеко не беззаперечна, але цікава.
Та повернімося до схожих моментів у спікерських починаннях Литвина та Яценюка. Що пропонували представники коаліції уранці в день голосування? Правильно, «пакет» одразу із трьох керманичів Верховної Ради. Ідея ця не знайшла підтримки у трьох некоаліційних (назвемо їх так) фракцій. Проте намір усе ж був. Володимира Литвина, пригадується, обрали в «пакеті» з двома заступниками. На той час ними були Геннадій Васильєв і Олександр Зінченко. Не подумайте, що тодішня більшість зробила благородний жест у бік опозиції, віддавши місце ліворуч від голови опозиціонерові. На той час Зінченко був активістом не менш провладної СДПУ(о). Щоправда, задля справедливості, зазначимо, що під час формування парламентських комітетів тодішня більшість вчинила щодо опозиції шляхетно, віддавши останній більшість керівних посад у провідних комітетах. Це відбулось не в останню чергу завдяки зусиллям Володимира Литвина.
Утім, п'ять з половиною років тому «пакетне» голосування за керівну «трійцю» було узгоджене заздалегідь, бо згаданому результативному волевиявленню передувало кілька невдалих голосувань, які також складалися з «пакетів».
Нині пропозиція «Нашої України — Народної самооборони» та БЮТ проголосувати «скопом», схоже, була нічим іншим, як наперед спланованим сценарієм, на який їхні опоненти елементарно «купилися». Почувши про таку ініціативу, «регіонали», комуністи та блок Литвина повірили, що у коаліції немає згоди і кандидатура Яценюка обов'язково буде «провалена».
Проте коли представник «НУ—НС» Роман Зварич підкреслено спокійно «здивувався» з небажання опозиції отримати керівне крісло в президії, некоаліційні фракції розгубилися, а після 17-ї години почувалися явно не у своїй тарілці. Особливо комічно прозвучала пропозиція «литвинівця» Михайла Сироти дати можливість... визначитися з кандидатурою.
Єдине, що залишалося опонентам БЮТ і «Нашої України — Народної самооборони» — критикувати коаліцію за порушення принципів таємності під час голосування. Тут, що називається, крити немає чим. Контроль над усіма був ще той. Але, по-перше, таємне голосування — це не обов'язок, а право. Тож нічого кримінального у такій ситуації немає. Не здатні рядові депутати грюкнути кулаком перед своїми лідерами, то й не треба. Дехто, можливо, справді воліє усе робити відкрито.
По-друге, чути про подібні викриття з вуст «регіоналів» чи навіть комуністів — смішно. Скажімо, торік під час виборів Олександра Мороза парламентським керівником біля урн для голосування так само відбувався контроль. Тільки тоді однопартійці з бюлетенями проходили не повз Юлію Тимошенко чи Олександра Турчинова, а повз «регіонала» Андрія Клюєва, соціалістку Валентину Семенюк і комуніста Валентина Матвєєва.
Можна пригадати й давнішу історію. Скажімо, 1998 рік, коли «спікеріада» була найтривалішою в часі й найвиснажливішою. Тоді, майже десять років тому, на посаду спікера претендував лідер КПУ Петро Симоненко. Його колеги по фракції (найчисленнішої, до речі) не просто контролювали хто і як голосує. Тоді було збирання бюлетенів і їхнє масове опускання до урни. Щось про це нині згадувати не модно...

Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:

• НУДЬГУВАТИ НЕ ДОВОДИТЬСЯ

назад »»»