ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
НЕ ПОКЛАДАТИСЯ ЛИШЕ НА ДЕРЖАВУ

У 27 років капітан Анатолій Борисюк став командиром механізованого батальйону. Товариші й командири пророкували йому стрімку кар'єру.

— Бути тобі, Толю, генералом,— сказав, вітаючи його з новим призначенням, командир бригади,— бо капітани хіба що в роки війни командували батальйонами.
Та не так сталося, як гадалося: кілька років тому підрозділ Борисюка потрапив під скорочення, і молодому, перспективному офіцеру запропонували нижчу посаду. На кілька сходинок.
— Я, звісно, не погодився, вважаючи це приниженням і людської, і офіцерської гідності,— каже Анатолій.— Тоді мені порекомендували написати рапорт про звільнення, що я й зробив...
Збройні сили України зазнають кардинальних змін, зокрема, їхня чисельність суттєво скорочується. Наприклад, лише торік і лише в Сухопутних військах, за інформацією Міністерства оборони, припинили своє існування одна бригада, три полки і 12 батальйонів, а Повітряні сили недорахувалися близько 30 підрозділів. Якщо говорити конкретніше, то українське військо скоротилося на 24 тисячі. Серед них було чимало офіцерів, у тому числі й тих, що не отримали статусу ветерана військової служби. Отже, залишили армійські лави соціально незахищеними. Їм тепер непереливки. Особливо тим, у кого навіть власного даху над головою немає.
Що робити? Як прогодувати себе і свої сім'ї?
Ці та інші подібні питання тривожать людей. Насамперед тих, хто здобув у навчальних закладах спеціальності, на які на ринку праці нині немає попиту. Більш-менш упевнено почуваються фінансисти, офіцери, які опікувалися питаннями забезпечення життєдіяльності частин, тобто тилової ланки: отриманим в училищах та академіях знанням, як свідчить практика, вони знаходять застосування і в цивільному житті. А кому, скажіть, потрібні артилеристи, танкісти?
Та все ж, незважаючи на всі проблеми і негаразди, якими супроводжується скорочення армії, теперішні військовики — на відміну від своїх батьків і дідів, які на початку 1960-х потрапили під масове скорочення, ініційоване Микитою Хрущовим,— не почуваються кинутими державою напризволяще.
Наприклад, чинним законодавством передбачено перенавчання і вже звільнених, і тих, кого планують звільнити. Для цього створено мережу міжрегіональних центрів професійної перепідготовки (МЦПП). Зокрема, такий центр ось уже 14 років працює в Києві. Зазначу, що його функціонування стало можливим завдяки фінансовій допомозі з боку ФРН, яка надала необхідні для цього кошти. За час, що минув, тут здобули другий фах майже три тисячі звільнених офіцерів та понад сім тисяч членів їхніх сімей. У центрі можна опанувати спеціальність менеджера підприємницької діяльності. Слухачі навчаються тут і стаціонарно, і заочно. На денному відділенні їх готують за такими напрямами, як менеджмент і комп'ютерні науки. Термін навчання — три місяці. А ті слухачі, хто вже десь працюють, гризуть граніт нових для них наук заочно.
Охочі можуть отримати і таку професію, як слюсар з ремонту автомобілів. Навчання організовано на базі відділення професійно-технічної освіти.
До речі, подібні структури, де «відставники» можуть отримати цивільні спеціальності, є і в інших регіонах нашої держави. Зокрема, у центрі перепідготовки та соціальної адаптації при Хмельницькому національному університеті пропонують навчатися маркетингу, менеджменту, опановувати комп'ютерні системи й комп'ютерні технології. По закінченні навчання — і це досить важливо — адміністрація центру сприяє працевлаштуванню випускників. Для цього тут інформують про наявність вільних робочих місць, влаштовують ярмарки вакансій. Центр, про який ідеться, створено за активної допомоги трастового фонду відповідно до програми НАТО «Партнерство заради миру». Бюджет цього фонду становить понад 400 тисяч євро — і призначено для перепідготовки близько 600 чоловік упродовж трьох років.
Торік згідно з проектом «Допомога в соціальній адаптації звільненим військовослужбовцям Збройних сил України» перенавчалися офіцери в 14 містах нашої держави. Зокрема, в Одеському, Вінницькому, Кіровоградському, Івано-Франківському, Рівненському, Луганському, Львівському та інших гарнізонах вони опановували такі спеціальності, як «основи малого бізнесу», «керівник служби безпеки компанії», «менеджмент підприємницької діяльності», «менеджер туристичного бізнесу». Перепідготовка здійснюється за програмами тривалістю 120–480 годин. Свого часу на базі Вінницького центру соціальної адаптації звільнених військовослужбовців було започатковане перенавчання близько 20 колишніх військових льотчиків та авіаційних техніків. Вони отримали спеціальності «другий пілот літака Ан-24», «технік авіаційного і радіоелектронного обладнання». Словом, нині багато звільнених в запас військовослужбовців мають можливість опанувати популярні на ринку праці професії. Звісно, що отримані сертифікати чи навіть диплом не гарантує «автоматичного» розв'язання проблем. Пригадую, відомий американський мільярдер Джордж Сорос, який упродовж тривалого часу фінансував програму соціальної адаптації колишніх військовослужбовців (завдяки йому перенавчання пройшло понад 70 тисяч чоловік), своє ставлення до зазначеної проблеми висловив дуже лаконічно.
— Ми даємо вам вудочки в руки (малися на увазі спеціальності.— Авт.),— сказав він, звертаючись до випускників курсів, на яких вони здобули цивільний фах.— А ловити рибу ви маєте навчитись самі...
Те ж саме можна сказати і про тих, хто сьогодні перенавчається в різних центрах, намагаючись якомога швидше адаптуватися до цивільного життя. Відверто кажучи, не всі знаходять місце під сонцем. Причини різні. Але серед тих, кому не поталанило вдало працевлаштуватися, є чимало і таких, хто вважає, що йому повинні запропонувати вигідну роботу.
— Я ні за що не погоджуся на посаду, на якій би я отримував менше, ніж в армії,— сказав якось у розмові зі мною знайомий майор.— У мене ж диплом про вищу освіту й у війську відслужив майже 20 років не для того, щоб отримувати 400 «зелених». Якщо запропонують хоча б 600–700, то тоді ще, можливо, подумаю...
Як я не намагався переконати колишнього артилериста в тому, що на календарі 2007 рік, а не, скажімо, 1984-й, і його диплом, вислуга — за великим рахунком — нікого не цікавлять, окрім нього самого, він так і залишився при своїй думці. А шкода. Сподіваюсь, що він її скоро змінить. Саме життя його до цього змусить.
Отримавши спеціальність «Комп'ютерна верстка та графічний дизайн у видавничій та рекламній діяльності», капітан запасу Анатолій Борисюк самотужки почав пошуки роботи. При цьому вечорами, придбавши в кредит комп'ютер, він відшліфовував практичні навички, отримані в центрі. Не завжди все було йому зрозуміло, але колишній комбат не пасував перед труднощами: він звертався по допомогу до знайомих, пішов ще й на платні курси. А згодом знайшов роботу в одному з приватних видавництв. Спочатку йому встановили зарплатню в 250 американських доларів.
— Якщо зарекомендуєш себе тямущим фахівцем, то отримуватимеш більше,— сказав йому новий шеф.— Розумію, що замало, але ж це мої власні кошти, а не державні. Тому й не розкидаюсь ними.
Борисюк погодився. А ось два його однокурсники, з якими він прийшов на згадану фірму працевлаштовуватися, ні. З того часу минуло два роки. Нині Анатолій Михайлович — так його звуть колеги на роботі — заступник директора видавництва з комерційних питань, навчається заочно в університеті, здобуваючи другу вищу освіту. За навчання платить сім тисяч гривень у рік. Планує після його закінчення «податися в самостійне плавання», тобто самотужки взятися до видавничої справи. Уже є і кандидати на роботу з числа офіцерів-запасників.
Слухаючи Анатолія Михайловича, подумав: от би хоч відсотків 10 звільнених військовослужбовців були такими енергійними, пробивними — у кращому розумінні цього слова — в цьому житті. Скількох проблем, пов'язаних зі скороченням війська, ми б уникнули!
також у паперовій версії читайте:

• ЗАХИСНИКИ ВІТЧИЗНИ

назад »»»