ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
ЦІ ОМРІЯНО-ОПЛАКАНІ ДОЛАРИ, або СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ МІГРАНТА

«Брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті...»
Михайло Коцюбинський («Фата-Морґана»)

Заробітчани, мігранти, гастарбайтери — слова, що увійшли в лексикон українців за роки незалежності. Подавшись у світи, наші співвітчизники тяжко гарують, позаяк удома зостались діти. Одна розрада — замозолити, заощадивши на собі, маленький капітал і передати його додому. Заробітчани ймовірно важко переживають розрив із родиною, друзями. Вони сумують за домівкою і спраглі будь-якого інформаційного підживлення з України. Це — неабияка проблема, адже вони живуть в іншомовному та культурно відмінному середовищі, без українських газет, книг, радіо, телебачення, церкви.

Краще «Фата-Морґана» на чужині, ніж животіння вдома
Старше покоління відкрило для себе явище закордонного заробітчанства лише 1991 року. Раніше добували «довгі рублі» в Сибіру, на Далекому Сході. Зарубіжне нелегальне заробітчанство з його соціальною незахищеністю виявилось більш доткливим, аніж здавалося, і не лише для заробітчан. Від виїзду громадян на роботу за кордон передовсім потерпають діти. Приміром, у Тернополі, за даними обласного центру зайнятості, на чужині перебувають обоє батьків у 590 дітей, які, по суті, стали сиротами за живих тат і мам. За словами головного спеціаліста служби у справах дітей міської ради Ольги Солтис, чимало дітей, поки батьки заробляють гроші, лишається з бабусею, дідусем чи родичами. Часто-густо у малих виникають споживацькі настрої. Скажімо, учень шостого класу однієї з тернопільських шкіл витяг з кишені дві гривні й почав ними витирати шкільну дошку. Загалом із Тернопілля офіційно виїхало близько 60 тисяч осіб, а неофіційно — вп’ятеро більше.
Суспільство маргіналізується через втрату цими громадянами активності та заінтересованості економічною і політичною ситуацією в своїй країні («ми тут ніхто і від нас ніщо не залежить»). Українські «чорнороби»-нелегали працюють на будовах, польових сезонних роботах, дрібних підприємствах. Жінки опікуються старенькими та слабкими, працюють покоївками тощо. Платять їм зазвичай менше, ніж «своїм». Влада дивиться на нелегалів крізь пальці (за твердженням фахівців, наплив нелегальної робочої сили завжди є економічно вигідним для держави). У багатьох європейських країнах нині рівень безробіття надвисокий. Здавалось, берись за будь-яку роботу. Чистити нужники, мити посуд, мести вулиці корінне населення не хоче — це роблять трудові емігранти, в тому числі українські.
За даними Всесвітнього форуму українців, за кордоном «гне горба» понад сім мільйонів українських громадян, що становить приблизно десяту частину всіх трудових мігрантів у світі. Найбільше українців працює в Італії, Іспанії, Португалії, Німеччині, Польщі та Росії. Гастарбайтери фактично дотують українську економіку, переказуючи гроші родичам. У середньому заробіток нашого трудового мігранта — 800 доларів за місяць (від 500 доларів на сільськогосподарських роботах у Польщі до 1,5 тисячі на будівельних роботах у Португалії).

Заробітки за кордоном: зворотний бік медалі
Грошові перекази наших заробітчан вивели Україну на шосте місце у світі за розміром грошових вливань у державу від трудових мігрантів. Тільки протягом минулого року наші громадяни переказали на рідні землі приблизно 8,4 мільярда доларів США. Для країни — це немаленька сума. Вона становить приблизно 8% ВВП. Для порівняння: грошові перекази українських трудових мігрантів удвічі (!) перевищують прямі інвестиції в українську економіку з-за кордону. Згідно із даними Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку (МФСР) — спеціалізованої установи ООН,— за розміром суми грошових переказів українські мігранти на просторах СНД поступаються лише колегам із Росії.
Цікаво, що українські заробітчани за сумою грошових переказів обігнали навіть турків, котрі, як відомо, зайняті по всьому світу в будівельних проектах. Варто зазначити, що згаданий МФСР брав до уваги офіційні дані — банківські перекази через Western Union, Contact. Тому, напевно, насправді лишень за минулий рік заробітчани з України переказали родичам значно більше коштів, ніж зазначено в офіційних документах. Окрім того, обсяги і розміри грошових переказів зростають швидше, ніж кількість міжнародних мігрантів, і не тільки починають відігравати важливу роль для родин, які залишилися вдома, а й стають справжнім генератором розвитку економік країн — реципієнтів мігрантських грошових трансфертів. Минулоріч офіційні грошові перекази до країн, що розвиваються, становили близько 200 млрд дол., що значно більше за обсяги міжнародної технічної допомоги цим країнам, за обсяги портфельних інвестицій і майже дорівнюють обсягам залученого капіталу у формі прямих інвестицій.
Таким чином, трансферти грошових переказів формують окрему складову міжнародного ринку капіталу. Його обсяги можна характеризувати як доходи мігрантів, що їх (за мінусом витрат на своє перебування в країні працевлаштування) скеровують на батьківщину й використовують для підвищення якості життя рідних і близьких. Гроші заробітчан в Україні ще слабо інвестуються в економіку, відтак від напливу готівки дорожчає життя. Скажімо, ціни на житло у Львові, Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську, Чернівцях, Ужгороді, звідки найбільше виїхало людей на заробітки, невпинно зростають, наздоганяючи столичні. Причина — надлишок валюти, що регулярно надходить з-за кордону від наших краян. І все ж, щоб там не казали, а заробити чесною працею в нашій країні гроші на придбання житла, лікування, навчання дітей неможливо, тому українці подаються у світи.

Хто він, наш заробітчанин?
Скільки наших заробітчан по всіх світах? За даними Міністерства закордонних справ України, за межами держави на нелегальному становищі перебуває приблизно два мільйони громадян. За іншими підрахунками, кількість українців, які працюють у Росії, Польщі, Чехії, Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Ізраїлі та інших державах, становить шість-сім мільйонів. А може, й більше... Щоб працювати, скажімо, в Москві українцю не треба ніякої візи, тому статистика відсутня.
Хто такий наш заробітчанин у соціальному вимірі? Український центр «Жіночі перспективи» провів соціологічне опитування українських трудових емігрантів у Італії. Так, для виїзду за кордон майже 90 відсотків отримали туристичну візу. При цьому 49,48 відсотка осіб мали візу терміном сім—десять днів, 36 відсотків — на два тижні, 10,6 — на місяць, 2,04 — на три і 1,8 відсотка — на півроку. Тобто ці люди на момент опитування переважно перебували в Італії нелегально. Лише 3,85% респондентів ствердно відповіли на запитання «чи маєте ви дозвіл на роботу?», 69,61 — працюють без офіційного дозволу, а 26,53% не відповіли. На заробітках у цій країні виявились представники основних вікових груп. Найбільше жінок 36–45 років (34,69%). Мають вищу освіту 36,73 відсотка опитаних. Понад половину (58,50%) респондентів — сімейні й абсолютна більшість (87,28%) залишила вдома дітей. Природно, що 93,19% респондентів головною метою свого перебування за кордоном назвали заробіток.
Усе розмаїття вікових і соціальних груп, освітніх рівнів, спеціальностей і сфер зайнятості тих, хто не знайшов застосування своїм силам в Україні, у зарубіжному заробітчанстві нівелюються єдиним статусом — робітник-нелегал. Рух української трудової еміграції триває. Це стало долею цілого покоління.

Гастарбайтери чи діаспора?
Щоправда, не все однозначно погано. Ми звикли, що українців у Європі сприймають найперше як проблемних емігрантів, заробітчан. Гадаю, настав час поступово руйнувати стереотипи. На міжнародному рівні та в Україні ми маємо відмовитись від образу нещасних заробітчан-жебраків і визнати, що наші люди не завжди вирушають за кордон від безвиході. Більшість українців, котрі заробляють, на батьківщині мали роботу. Вони могли шукати кращі заробітки вдома. Однак поїхали за кордон, бо прагнули нових можливостей для себе і родин, хотіли дати гарну освіту дітям. Мусимо визнати факт: у сучасному світі робоча сила — товар. Природно, що люди хочуть вигідно «продати» свої руки і голови. До речі, традиція офіційно заробляти за кордоном у Галичині сягає 1897 року. Саме тоді австрійський уряд відкрив у краї перші міграційні бюро. Відтоді активні й успішні заробітчани залишаються за кордоном назавжди.
Чимало українців готові повертатися додому, якщо в Україні зміниться економічна ситуація. Зрозуміло, що вони повернуться лише тоді, коли вдома можна буде отримати бодай половину того, що заробляють на чужині. Щоправда, є й чимало українців, які тримають за кордоном власний бізнес, а тому не пов’язують власне життя з рідною країною. Фактично вони не приїдуть назад, однак готові повернутися в Україну в інший спосіб — через бізнес-контакти, інвестиції тощо.
Не секрет, що старіюча Європа зацікавлена в асиміляції українців. Добра робота, приязне ставлення, гідні умови життя та професійний успіх, помножені на гроші еміграційних програм, «розмивають» українську ідентичність. Проте українці залишаться українцями, якщо матимуть культурні та інформаційні зв’язки із батьківщиною. Якась частина громадян зробила свій вибір — перестала бути тимчасовими робітниками і стала українською діаспорою. Повноцінною, бо організувалася й отримала доступ до ресурсів країни перебування. Діаспора — потужний потенціал допомоги нашій країні, можливість впливу на зовнішню політику держав щодо України, лобіювання українських інтересів у структурах Євросоюзу. Згадаймо Канаду. Саме українська діаспора в цій країні є носієм нашої національної культури, інвестором у економіку країни. Українська діаспора в європейських державах може стати такою ж впливовою силою.

«Я в Україну повернусь»
Загалом українські наймані робітники за кордоном безправні. На кожному кроці на них чатують рекет, шахраї, здебільшого з числа вихідців із колишнього Союзу. Треба враховувати також незнання мови, труднощі у пошуку роботи та житла, брак юридичного захисту, відсутність інформації з України. Є й кілька специфічних проблем. Одна з них стосується навчання українських дітей у тамтешніх школах. За статистикою, з-поміж заробітчан — 65 відсотків жінок. Багато хто з них перебуває за кордоном разом із дітьми. Малеча росте і навчається в чужинському середовищі. У школах, звісно, не викладають історії, географії, літератури, права України. Постає питання: як зарахувати дітям цю освіту після повернення додому? Де і як вчити їх української грамоти?
Проте головна проблема — як повернути заробітчан додому? Гадаю, настав час зосередитися на іншому. Українці мають працювати і добре заробляти на батьківщині. Наскільки це реально? Візьмемо, для прикладу, Прикарпаття, де, за даними місцевого «Бюро з прав людини», на заробітках за кордоном перебуває понад 300 тисяч краян. Саме на Івано-Франківщині взялись за реалізацію проекту повернення заробітчан з-за кордону. Ним передбачено налагодження нових і розширення існуючих зв’язків із регіонами держав, де українці знайшли роботу. А ще громадське об’єднання «Бюро з прав людини» започаткувало програму захисту прав трудових мігрантів та їхніх сімей «Я в Україну повернусь». У планах бюро — збудувати в Івано-Франківську каплицю-меморіал загиблим і зниклим безвісти землякам-заробітчанам. За словами голови об’єднання «Бюро...» Мирона Дмитрика, основні напрями згаданої програми передбачають «лобіювання законодавчого забезпечення прав трудових мігрантів, громадян України. А також безкоштовний правовий захист сімей, члени яких загинули, працюючи за кордоном, сприяння працевлаштуванню тих, хто повертається на батьківщину та контроль за діяльністю фірм-посередників, які займаються працевлаштуванням за кордоном на предмет запобігання випадків шахрайства та торгівлі людьми».
також у паперовій версії читайте:

• ЛИПКОРУКІ РОЗПЕРЕЗАЛИСЯ, А ТЕЛЕФОН ДОВІРИ МОВЧИТЬ. Чому?

назад »»»