ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЮРІЙ СІКАЛО:«ТАКЕ МОЄ ЩАСТЯ — БУТИ ЛЮДИНОЮ ЛЯЛЬКОВОГО ТЕАТРУ»
Ще стародавні мислителі казали: «Хто зберіг в собі дитинство, той зберіг душу». Адже дитинство — це безпосередність, чистота, щирість. Одним із прихистків дитинства є ляльковий театр. Навряд чи хтось заперечить, що ляльковий театр — перший у житті кожної дитини. А перше враження завжди є найсильнішим і запам'ятовується на все життя.

Лялькарі Київського державного академічного театру вважають, що на пагорбах Дніпра поряд з Києво-Печерською лаврою, Михайлівським Золотоверхим собором, Андріївською церквою виник ще один храм — храм для маленького глядача.
Цей казковий диво-палац з'явився на вулиці Грушевського у 2002 році (будувати його київська міська влада вирішила в 1997 р.). Та сам театр був заснований ще в 1927 році, це найстаріший професійний ляльковий театр не лише в Україні, але й в усій Східній Європі.
Зате тепер лялькарі мають свій дім, і який! У ньому живуть казкові герої, які з'являються на сцені майже в тридцяти виставах, і більшість з них прагнуть справедливості, правди і добра — саме того, на чім стоїть дитинство і життя людське взагалі.
Нашим співрозмовником є головний режисер театру, заслужений артист України, заслужений діяч мистецтв Польщі Юрій Іванович Сікало.
— Юрію Івановичу, один театральний діяч якось сказав мені: «Якби я мав такий палац, як у Київського академічного театру ляльок, то був би найщасливішою людиною на світі і ставив би геніальні вистави».
— Щодо щастя, то погоджуся, а от геніальність вистав ніколи не залежала від розміру сцени і залу... Але, слава Богу, ми справді працюємо в казковому палаці-театрі, поступово забуваючи про прикрі поневіряння в непристосованих приміщеннях. Хоча могло статися, як в анекдоті, коли в одному місті збудували театр і забули змонтувати в ньому сцену. Я брав участь в усіх нарадах, які проводилися з приводу проектування і побудови нашого лялькового театру, стояв поруч з начальником реставраційних майстерень — Героєм України Миколою Івановичем Орленком, який керував будівництвом. Будівельникам я товкмачив, що мені потрібна не механічна, а гідравлічна сцена з ямою (аби ставити ширми під зручним для глядачів ракурсом), щоб електрика піднімала і опускала планшети для швидкого маніпулювання декораціями тощо. Та мені заперечили: «У вашому чудовому театрі будується кафе «Чиполіно», тому ми не можемо зробити те, чого ви хочете». Отака дивина! Отже, ми не маємо згаданих зручностей, як і «кишені» праворуч сцени, щоб ховати туди під час дії декорації.
Запам'яталося забивання першої палі. Я стою поруч з колишнім мером Олександром Омельченком, розносять шампанське, я кажу: «Сан Санич, я все життя ставив казки, я не вірю, що театр збудують за рік». А він впевнено відповів: «19 грудня в день Святого Миколая я відкрию театр, от побачите». — «Тоді давайте з вами за це вип'ємо шампанське». — «Я на посту». «А я де?» — питаю. Омельченко каже: «Я на релігійному посту».
На мій подив, свято відкриття театру відбулося у визначену дату.
Але скільки ми до того митарств пройшли, майже розгубивши колектив! Візьму для прикладу польське місто Лодзь, у якому жителів аж триста тисяч. Там, окрім інших театрально-концертних закладів є два лялькових театри — «Піннокіо» і «Арлекін». Держава дбає про них, бо вважає, що вони потрібні.
Не ми в Україні вигадали ляльку, колись людство «прокинулось» з ляльками-янголятками в церкві. Виник вертеп і вертепні ляльки. І перша вистава відображала народження Ісуса Христа.
— Чи правда, що лялькарі дуже потерпають через те, що бракує сучасної української драматургії?
— Її практично нема. Залишилося обмаль українських драматургів, таких, приміром, як Всеволод Нестайко. Це світла людина. від самого прізвища якої дзвони лунають в душі. Його книжки нарозхват, на виставах — аншлаги. Не можу не згадати Юхима Чеповецького, але він досить давно перебрався в США. Оригінальний поет Григорій Усач живе в Ізраїлі. Нещодавно я випустив нову виставу за його дивовижною п'єсою: «Егле — королева вужів»: за основу взято поему Саломеї Неріс і литовський фольклор. За п'єсами Ніни Шейко-Медведєвої, написаними виразною мовою, я підготував дві вистави — «Яви нам янголів своїх» і «Дума про козака Голоту». Але відтоді чимало часу минуло. Тепер немає молодих авторів, які були б зацікавленні у створенні п'єс для лялькового театру, і тому режисери вимушені самі писати інсценівки, а це не їхня справа.
Отож хочу звернутися до керівництва Мінкульту, особисто до міністра: зверніть увагу саме на дитячий театр, на вітчизняну драматургію. Драматургам треба платити нормально, тоді щось позитивне та й відбудеться.
Кажучи про наболіле, відзначу, що лялькове мистецтво — надзвичайна складна річ. Чомусь «естрадна» дівчина, що зробила два кроки по сцені, одразу стає народною артисткою, а талановиті лялькарі, які віддають життя вихованню дітей, виявляється, не гідні високих звань. Київський академічний театр ляльок нині готується до ювілею — 80-річчя! Не себе я хочу відзначити, необхідно вшанувати людей, які своїм творчим серцем щодня спілкуються з дітьми і, що не менш важливо, з їхніми татами і мамами.
— Наша країна за короткий відрізок часу докорінно змінилася. Нас кинуто у вир дикого капіталізму. А які метаморфози відбуваються з ляльковим театром? Які модерні віяння, шалені експерименти, «авангардизми-абстракціонізми» проникають у довірений Вам колектив?
— Ви поставили найголовніше запитання і влучили в моє серце. Адже я не тільки працюю в театрі, а й викладаю в Національному університеті театрального мистецтва і кінематографії імені Карпенка-Карого, який мене, до речі, не прийняв до студентських лав на зорі туманної юності (я закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії). Нині я з колегами на кафедрі театру ляльок б'юсь над проблемою нинішнього «кліпового» мистецтва. Я не можу зрозуміти, як оте миготіння, оті «страшилки» можуть подобатися дітям. Я палкий прибічник системи Станіславського, реалістичного мистецтва, погоджуюсь із Маяковським, котрий сказав, що театр — це збільшувальне скло. Треба пізнавати і використовувати акторську психотехніку, а не саджати Ромео і Джульєтту на унітази, як це робить Жолдак.
Після таких велетнів, як Станіславський, Таїров, Вахтангов, Мейєрхольд, Товстоногов, Акімов, що можна вигадати надзвичайного? Дохлу мишу на мотузці підвісити і лазерними витребеньками все нашпигувати?.. Так, у створенні ракет і реакторів необхідно постійно відкривати щось нове. Але мистецтво — інша справа, воно вчить людину, як дружити, як любити, як боротися за правду і світло.
Я люблю сісти десь в куточку в глядачевому залі і спостерігати за реакцією дітей. Приміром, іде вистава «Золотий ключик», Буратіно каже: «Я такий голодний, я так хочу їсти», тоді тато Карло питає в сценічних персонажів: «У вас є щось попоїсти?» І раптом до авансцени тягнеться дитинка, простягає якогось пряничка: «На». Пригадую, як під час вистави, коли Дюймовочку, що не змогла зустрітися з ластівкою, засипає снігом, якась дівчинка зашепотіла мамі: «Мені так страшно!» Та питає: «А чому тобі страшно, Оленочко?» — «Мені шкода Дюймовочки. І... себе теж». Розумієте, що має пробуджувати мистецтво?
— Напевно, найблагодатніша публіка — це дітлашня. Згодом втрачається цікавість до лялькового театру. Чи ставите Ви спектаклі для дорослих?
— В Україні не було такого лялькового театру, за винятком, напевно, Харківського, де б ставили вистави для дорослих. Але на певному життєвому етапі я «завівся» у своєму бажанні щось робити для тих, кому від сімнадцяти до сімдесяти. І майже двічі на рік ставив «дорослі» вистави. Які? «Енеїду» Котляревського, «Майську ніч» Гоголя, «Любов, любов» за «Декамероном» Боккаччо. Використав, скажімо, кіносценарій «Дон Кіхота» Шварца, з якого складно викреслити навіть слово. Нелегкі завдання довелось вирішувати. Але я знав кінопостановку і того, хто її втілював — режисера Григорія Козинцева. Дон Кіхота грав Микола Черкасов, а Санчо Пансу — Андрій Толубєєв. Усі — велетні. Розуміння акторської природи допомагало мені знаходити спільну мову з ляльками. Було в кого вчитися. Якось у Вінницю із творчим вечором на гастролі приїхав геніальний Микола Черкасов. Я набрався нахабства сказати адміністраторові, що хочу з ним поспілкуватися. Зі мною в гримерку зайшли друзі: лікар і художник. І великий актор, витираючи піт після вистави «Все залишається людям» за п'єсою Альошина, знайшов змогу поговорити з нами, «шибздиками». І як поговорити! Черкасов одразу запитав: хто є хто? Я представляв режисуру (яку — ще сам не знав), приятелі — медицину й образотворче мистецтво. Під час спілкування він виявив не тільки делікатне ставлення до наших професій, а й тонке їх знання. У той період Черкасова якраз вилаяли в журналі «Огонёк» в критичній статті «П'ять ленінградських вечорів». Я запитав про його ставлення до цього. І Черкасов відповів: «Юро, до цього вже ніяк не ставлюсь. Тому що знаю, для чого виходжу на сцену і що мені треба робити». Це повною мірою стосується лялькарів.
— Ваш шлях митця, напевно, не був усіяний квітами?
— Я часто чую: «От ми протестували в радянські часи проти влади. Боролися проти цензури». Запитую: «Як?» Знизують плечима. Я ніби не протестував, але майже всі мої вистави, які я адресував дорослим, були, як-то кажуть, з перцем. У «Божественній комедії» (п'єса Ісідора Штока) Творець, приміром, розсипав зірки по небу і раптом казав: «А цю сюди» — і вішав зірочку собі на груди. На гастролях у Севастополі представники командування Військово-Морського флоту після перегляду сказали: «І як вам вдається залишатися на волі?»
Приходжу якось додому, моя донечка, тоді ще маленька, каже: «Тобі якийсь дядя разів зо п'ять телефонував з трамвайного депо імені Красіна». Я здивувався. Та ось знову дзвінок. Чоловік каже: «Я гадаю, що Ви непогана людина, але на Вас є компромат». Я питаю: «Про що мова?» Чую у відповідь: «Гуляв я в парку з внучкою, сиділа якась пара, під лавочкою загубили листа приблизно на сторінок 16–17. Заберіть». Я з пляшкою горілки пішов на зустріч з тим чоловіком. Він передав мені листа. Про що писалося? «Источник сообщает, что режиссер Сикало ставит антисоветские постановки, не пропускает ни одну юбку, пьёт, высказывает антисоветские мысли...» Закінчується цей донос підписом «Грей».
— Отже, виходить, якийсь стукач лист загубив, а він потрапив до абсолютно сторонньої людини?
— Виявляється, бувають такі дива. Є мерзотники і є чесні, порядні люди.
У моєму життi була ще бiльша драма. Їй передувала така «преамбула»: у 1976 роцi вийшов указ Президiї Верховної Ради Радянського Союзу — я отримав медаль «За трудову доблесть». Пiсля того почав ставити п'єсу Маяковського «Клоп». Я бачив чимало постановок «Клопа», у тому числi Плучека в Московському театрi сатири, спiлкувався з ним. Знав, що перша дiя, у якiй вiдбувається весiлля Присипкiна, всiм режисерам вдається. I, справдi, якi там можуть бути проблеми, якщо кумедно написано. Але друга дiя, коли Присипкiна-Клопа через 50–70 рокiв вiдкопують i реанiмують, жодному режисеровi не давалася. А менi вдалася, тому що наскрiзною iдеєю я провiв думку: «Епiдемiя безладу поширюється». Дiйсно, коли Присипкiна вiдкопали, нiчого на цiй святiй землi не змiнилося. У мене актори ефектно плигали з другого поверху за допомогою якихось мотузок, пожежники грiзно йшли... На здачу вистави я запросив митцiв українських театрiв, якi тодi приїхали до Києва на злiт. Розпочали. Раптом директриса театру, що прийшла в колектив з Мiнiстерства культури, командує: «Опустiть завiсу». Я кажу «Пiднiмiть завiсу». Вона: Опустiть». Я: «Пiднiмiть». (Коли потiм я почув, що в керiвника легендарної «Таганки» Юрiя Любимова була така сама ситуацiя з «пiднiмiть i опустiть завiсу», я подумав: «Йошкiн кiт, та я ж на якомусь рiвнi перебуваю!). Пригадую як потiм, коли вистава йшла на публiцi, один з персонажiв-коментаторiв сказав по ходу дiї: «Пожалуйста, эй вы, бледнолицые, отойдите, а вы там стойте!»,— я несподiвано побачив: справдi негр в проходi стоїть, думаю: «Нiчого собi, влучив». Але тертя з директрисою наростало. I от викликають мене в райком партiї, попередивши: «Прийдiть, будь-ласка, з сценарiєм вистави». Я питаю: «З яким таким сценарiєм? Є дванадцятий том Маяковського, де надруковано п'єсу «Клоп». — «Ми хочемо побачити, чи є там слово «цека». Я приношу вiдповiдний том, розгортаю, райкомiвцi читають, дивуються: є там про ЦК. Кажу: «Я нiчого не змiнював у цiй п'єсi. Тiльки дещо скоротив. Хай Володимир Володимирович пробачить». Пiсля чого в театрi менi видають мою трудову книжку, а в нiй — склеєнi докупи аркушi. «До побачення,— кажуть.— Коли розлiпив сторiнки, читаю: «Звiльнено за власним бажанням». Та ось друга сторiнка: «Звiльнено за наказом Мiнiстерства культури». Згодом на партiйнiй комiсiї, котра це розбирала, на мене витрiщилися: «Юрiю Iвановичу, за якi страшнi провини Вас звiльнили?» Спроби щось з'ясувати в Мiнiстерствi культури також нi до чого не призвели. Я почав боротися, ходити по iнстанцiях. У райкомi мене запитали: «Чим ми можемо вам допомогти?» Я кажу: «Мiг би працювати на телебаченнi». Згодом мене направили на телебачення, там кажуть «Якщо ми Вас запросимо режисером на дитячi передачi, то зможемо платити приблизно 100–120 карбованцiв (мiж iншим, це були великi грошi на той час), а категорiю в нас тiльки через Москву дають. Ми зробимо запит про надання Вам вищої категорiї». Думаю з розпачем: «А-а, коли ще воно станеться». Настрiй — гiрше нема, адже помирала дружина, на руках була маленька донька. I я вирiшив послати телеграму генеральному секретаревi КПРС Брежнєву. Почав так: «Шановний Леонiде Iллiчу...» А далi написав, що я заслужений режисер... у театрi на мене гонiння, а перед тим я вiд Вас за пiдписом Георгадзе отримав медаль «За трудову доблесть»... жiнка помирає... Як не скорочував, але 95 слiв вийшло. Вiдправив. Де опинилася ця телеграма, можете здогадатися... У той час за такi речi запросто саджали в психушку, та я цю халепу проминув. До речi, в тi пiдцензурнi часи я знав, з ким боротися. А тепер що хочеш, то й твори. I мiркуєш собi: «А що ж я хочу поставити? Де сучаснi п'єси брати?». Держава зробила так, що нову драматургiєю задушено, письменникам нема стимулу її творити». Але завершу свою iсторiю. Минає п'ять мiсяцiв — я без роботи. Сидимо ми з Едиком Кожуховським, колишнiм директором фiлармонiї, у якого схожi обставини, на балконi на вулицi Малишка (ми були сусiдами), гомонимо, як вибратися з ями, а самi дивимося униз... Раптом лунає телефонний дзвiнок, чую голос Данила Поштарука, директора Волинського театру: «Юрiю Івановичу, чого ти там дурня клеїш, їдь-но до мене в Луцьк, будеш працювати». Я купую квитка на луцький поїзд, іду востаннє по Хрещатику, зустрів композитора Шамо: він зняв свого берета і так вклонився мені, а я одразу подумав: з Києвом усе закінчено. Вітаюсь з одним, другим. А насправді ніби прощаюся. Аж раптом назустріч іде працівниця з адміністрації телебачення і каже: «Юрію Івановичу, як добре, що я Вас зустріла. З Москви прийшло рішення, вам надано вищу категорію». Показую квиток і кажу: «А я поспішаю на поїзд». Так з телебаченням нічого не склеїлося. Доля. Таке моє щастя — бути людиною лялькового театру.

Володимир КОСКIН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»