ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
БЕНАЗІР БХУТТО: ВЛАДА — ЦЕ ЖИТТЯ
Про Беназір Бхутто говорять, що вона має інстинкт до влади. Ця жінка вірить, що влада в Пакистані має належати їй, і що вона здобуде її, навіть якщо доведеться пройти мученицьку дорогу. Недарма вона носить ім’я Беназір, яке мовою урду означає «виняткова, надзвичайна». Це переконання дає їй силу вже протягом 20 років домагатись влади, кидати виклик правителям-генералам.

Замах
У жовтні вона вдруге повернулась з вигнання, і знову, щоб усунути від влади генералів, які 30 років тому забрали владу і життя в її батька. У Карачі біля аеропорту на неї чекали сотні тисяч людей і ще мільйон — у місті. З аеропорту вона поїхала до мавзолею Мохаммеда Алі Джиннаха, засновника пакистанської держави.
Беназір відповідала на вітання з великої вантажівки, перетвореної на трибуну. Надходила північ, коли Беназір перейшла з трибуни, встановленої на платформі автомобіля, у спеціальну кабіну, яку заради безпеки зміцнили броньованими плитами. Вона ще раз переглядала текст промови, підготовленої для проголошення над могилою Джиннаха, коли пролунав вибух. За мить пролунав ще один, набагато потужніший, і вуличний карнавал перетворився на суцільне страхіття.
Тієї ночі внаслідок найкривавішого теракту в історії Пакистану загинуло майже 200 осіб, півтисячі поранено. Беназір залишилася неушкодженою. За інформацією поліції, замах на життя Бхутто вчинили самогубці. Обв’язавшись бомбами, вони намагались влізти на вантажівку, щоб висадити її в повітря.
«Хотіли влучити не в мене, а в те, що я уособлюю. Вони хотіли вбити демократію і єдність Пакистану, бо тільки демократія може його врятувати»,— заявила на другий день Беназір. Мало хто сумнівається, що обіцяючи Пакистану демократію, вона мала на увазі себе.

Її обрало життя
Вона поверталась з вигнання, щоб утретє взяти відповідальність за керівництво Пакистаном. Перебуваючи майже вісім років за межами країни, Беназір потроху втрачала віру в здійснення мрії.
Генералам, які нині правлять країною, сприяли обставини. Убивцю її батька від покарання врятувала інтервенція Радянської Армії в Афганістані: генерал Зія уль-Хак миттєво став для Заходу потрібним союзником. Нинішнього правителя, генерала Первеза Мушаррафа, від суду і санкцій також врятувала міжнародна політика. Восени 2001 року у відповідь на терористичний напад на Нью-Йорк і Вашингтон, США вирішили здійснити інтервенцію в Афганістан, який за талібів перетворився на притулок для різноманітних терористів з ісламського світу. Для успіху американського військового втручання потрібне було позитивне ставлення чергового генерала-узурпатора в Ісламабаді.
Та останнім часом Мушаррафа непокоїть дедалі більше проблем. Бажаючи уникнути громадянської війни з мусульманськими фанатиками, він імітував боротьбу з ними, а насправді йшов їм на поступки. А ті, набравши сили, замість висловити подяку, назвали генерала слугою невірних й оголосили йому священну війну.
Американці, стурбовані долею союзника, вирішили, що найкращим порятунком буде повернення з вигнання Беназір Бхутто і її примирення з генералом. Мушарраф, попередньо скинувши мундир, мав залишитись президентом.
На Беназір, лідера Пакистанської народної партії, фаворита оголошених на січень виборів, чекала посада прем’єра. На думку американців, такий політичний мезальянс мав забезпечити Пакистану стабільне правління.
Беназір не приховувала задоволення. Думка, що вона знову опиниться біля владного керма, підштовхнула її до розірвання домовленостей з іншими вигнанцями, які зобов’язались завжди разом боротись з диктаторами в мундирах. «Людина, яка залишається заручником минулих упереджень, не в змозі досягти чогось у майбутньому. Мої земляки потребують мене. Якщо вони вирішать довірити мені владу, охоче очолю уряд»,— так пояснювала Беназір домовленості з генералами.
«Моє життя є відображенням бурхливої долі моєї країни, її трагедій і тріумфів. Але це не я собі таке життя обрала, це воно обрало мене»,— додала Беназір.

Дочка прем’єра
Колись Беназір сказала, що для неї прикладом є Фатіма, дочка пророка Магомета. Пророк не мав сина, і спадок після нього отримала його дочка.
Про те, що влада у Пакистані має належати їй, вона повірила ще дівчинкою. Її батько, Зульфікар Алі Бхутто, почав готувати дочку до влади, коли їй виповнилось дев’ять років. Хоча в нього було ще троє дітей, саме її він обрав спадкоємницею політичної династії. «Якщо дочка Неру могла стати прем’єром Індії, то чому моя дочка не могла б стати прем’єр-міністром Пакистану?» — запитував її батько.
Щоб дати дочці освіту, гідну лідера нації, батько послав її у найкращі закордонні університети — американський Гарвард і британський Оксфорд. Вона була першою жінкою з родини Бхутто, якій це дозволили.
У студентські роки екзотична східна принцеса часто бувала в товаристві, не оминала крамниць, у США брала участь у демонстраціях проти війни у В’єтнамі. «Я опинилась у зовсім іншому світі і була вільна»,— згадує Беназір.
Вона повернулась у країну в 1977 році, коли Зульфікар Алі Бхутто готувався до нових парламентських виборів, і 24-річна Беназір стала його радником.

Вигнання
Але вибори, під час яких Беназір мала допомагати батькові, не відбулись. Генерали здійснили державний переворот і заарештували Зульфікара Алі Бхутто, звинувативши у зловживанні владою і вбивстві політичних противників. Протягом двох років Беназір перебувала під домашнім арештом і даремно боролась за звільнення батька: диктатор Зія уль-Хак наказав його повісити.
Хоча від дня смерті Зульфікара Алі Бхутто минуло майже 30 років, досі важко оцінити його постать однозначно. Він був романтиком, який прагнув перетворення Пакистану з феодальної провінції на сучасну країну, зразок для всього ісламського світу. Батько Беназір був одночасно й феодалом, і соціалістом, святенником і сибаритом, народним трибуном, першим лідером країни, обраним на вільних виборах, і царем-інтриганом, жорстоким сатрапом, який не терпить критики. Протягом шестирічного панування Зульфікар Алі Бхутто здобув собі рівно стільки гарячих прихильників, скільки й смертельних ворогів.
Оговтавшись від шоку і жалоби, родина Бхутто заприсяглася помститись генералам. Сини загиблого — Мір Муртаза і Шахнаваз виїхали в Афганістан, де заснували збройну організацію «Аль Зульфікар», члени якої на початку 1980-х вбили кількох пакистанських високопоставлених чиновників і захопили літак пакистанських авіаліній. Організація померла разом зі Шахнавазом, якого знайшли отруєним у його будинку у Франції.
Після п’яти років, проведених під домашнім арештом й у в’язниці, у 1984 році Беназір отримала від генералів дозвіл виїхати до Лондона. Там вона дає інтерв’ю, виступає по телебаченню. У рідній країні і за кордоном вона стає символом боротьби з військовою диктатурою. Вороги, яких, як і батькові, їй ніколи не бракувало, звинуватили Беназір у тому, що заради власної кар’єри вона привласнила батькове прізвище і ореал мучеництва, а через успадковану від батька наркотичну залежність від влади таємно домовилась з генералами, проти яких в країні назрівало повстання.
Навесні 1986 року, щоб задовольнити західних союзників, генерал Зія уль-Хак дозволив Беназір повернутись на батьківщину. Хоч би куди вона поїхала, всюди її зустрічали натовпи прихильників. У ній бачили живе втілення легенди, молоду і красиву месницю, карателя тирана. Вона могла повести людей на столицю, послати на штурм президентського палацу. І люди захопили б його голими руками, незважаючи на жертви.
Момент помсти за батька, про який вона мріяла, таки і не настав: у 1988-му Зія уль-Хак загинув в авіакатастрофі.

Дай проценти
Беназір вирішила вийти заміж. Заміжній і статечній буде легше завоювати довіру виборців, ніж амбіційній, бунтівній і вільній жінці. На той час Беназір виповнилось 33 роки.
Чоловіка обирала мама. Азіф Алі Сардарі був сином власника кінотеатру в Карачі, нащадком зубожілої родини промисловців. Рідні протестували, визнавши заміжжя мезальянсом. Але мати вважала, що саме такий, як Сардарі, міг бути опорою для її дочки-політика. Піднятий до найбільших висот, він мав бути їй вдячним і не створювати жодних проблем.
Однак шлюб мало не перекреслив мрій Беназір про владу. Коли Беназір повідомила, що вагітна, пакистанські генерали призначили термін виборів так, що вони припадали на час очікуваних пологів. «Сподівалися, що вагітною буду не в змозі вести виборчу кампанію. Потім, скільки разів вагітніла, вороги вдавалися до найжорстокіших нападів, бажаючи ослабити мене»,— іронізувала згодом Беназір.
Незважаючи на вагітність, Беназір вирушила в тривалу подорож країною. Вона виступала на мітингах, брала участь у демонстраціях. Первісток, син Білал, з’явився на світ передчасно. Невдовзі після його народження Беназір повернулась до виборчої кампанії. Восени 1988 року вона перемогла на виборах і очолила уряд, ставши першою жінкою-прем’єром у мусульманських країнах.
Однак красивий сон скоро закінчився. Виявилось, хоча Беназір, як ніхто інший, вміє боротись з тиранами у військових мундирах, ставити їх на місце і забирати в них владу, сама керувати країною вона вміє не дуже добре. Не минуло й двох років, як президент відправив її уряд у відставку як некомпетентний і корумпований. Найбільш сприяв цьому її чоловік Сардарі, який відкрив, що може використати своє становище, ставши посередником у переговорах між урядом і приватними підприємцями, які бажають отримати ліцензію, контракти, беруть участь у тендерах. Після відставки дружини його відразу арештували й ув’язнили за корупцію і злодійство.
Він вийшов з-за ґрат через два з половиною роки, коли черговий пакистанський уряд, також звинувачений у корупції, був відправлений у відставку. У 1993 році Беназір повернулась до влади. Не відомо, чим вона керувалась, довіривши чоловікові посаду міністра з питань інвестицій. Може, сподівалася, що, обійнявши важливу посаду, він опам’ятається. Проте єдине, що в ньому змінилось, то це його прізвисько — тепер його стали називати Паном Сорок Відсотків. Уряд протримався три роки, поки його знову не звинуватили в корупції і не відправили у відставку, а чоловік Беназір знову потрапив у в’язницю — цього разу на вісім років.
Не чекаючи, коли її запроторять за ґрати, Беназір втекла до Лондона, залишивши в Пакистані чоловіка у в’язниці і трійко дітей. Згодом її заочно засудили до п’яти років ув’язнення.
З мучениці і месниці вона перетворилася на уособлення некомпетентності і злодійкуватості. Від неї відвернулась навіть родина, яка не могла їй пробачити смерті брата Мір Муртази, застреленого в Карачі поліцією за часів, коли Беназір була прем’єром Пакистану. Родина брата звинуватила Сардарі в тому, що це він наказав вбити Муртазу. Беназір навіть не запросили на похорон брата. «Вона зганьбила ім’я Бхутто»,— заявив її дядько Мумтаз. Після смерті брата Зульфікара він сам сподівався стати його спадкоємцем.

Безстрашна
Родина вважає, що вона зрадила легенді Бхутто. Перебуваючи на посаді прем’єра, Беназір не раз наказала почати слідство в справі смерті її батька, а лише у вигнанні розпочала торги з військовими, щоб дозволили їй повернутись на батьківщину й у політику. За підтримку, яку мала надати диктатурі, вона домагалась посади прем’єра і відкликання звинувачень у корупції.
«Двадцять років тому вона поверталась у країну як герой, переможниця тирана в генеральському мундирі. Нині повертається не як противник, а як партнер військового диктатора, чия влада захиталась. Приїздить не для того, щоб перемогти, а щоб підтримати»,— зауважив Наджам Сетхі, головний редактор газети «Дейлі таймс». «Колись Беназір була символом бунту проти усталених порядків, нині вона їх зміцнює»,— каже Талат Массуд, колишній генерал, який не приховує симпатії до Беназір. «Бхутто ступила на мінне поле. Військові потребують її, щоб задовольнити американців, але вони й не думають ділитись з нею владою»,— попереджає Ахмад Рашид, відомий пакистанський журналіст.
Фатіма, племінниця Беназір, 25-річна журналістка з Карачі, стверджує, ніби жадоба влади забирає в тітки розум, що прагнучи її більше, ніж будь-чого у світі, вона погубить себе і багатьох людей. На «устах у Беназір — чимало прекрасних слів про демократію, але для неї важливою є тільки влада. Це через неї загинули люди в Карачі, які прийшли, щоб її привітати. Загинули, бо вона хотіла влаштувати собі ігри».
Перед тим як вирушити у виборчу поїздку країною, Беназір вирішила відвідати в Дубаї хвору матір, чоловіка і дітей. Там вона довідалась, що президент Мушарраф оголосив у Пакистані надзвичайний стан. Того самого дня Беназір повернулась у Карачі. Три дні вона мовчала. Хоча інші проклинали президента, Беназір не відкидала можливості домовитися з ним. «Якщо поверне конституцію і проведе чесні вибори, то чому ні?» — казала вона. Виникли чутки, що вона перебуває в змові з генералом і наперед знала про запровадження надзвичайного стану.
«Беназір мусить вирішити для себе, чи стане вона на бік генерала. Якщо так, то зможе сподіватися лише на те, що цього разу її не ошукають, інакше вона втратить рештки довіри. Якщо виступить проти генерала, збереже гідність, але знову потрапить у в’язницю або у вигнання»,— каже Талат Массуд.
Нарешті Беназір вирішила: «Закликаю мій народ, щоб повстав проти тирана! Переможемо!».
Боротьба з генералами — це єдине, у чому вона насправді мала успіх.
За матеріалами зарубіжної преси

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»