ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ТАЛАНТ, ЯКИЙ ПРОСТУПАЄ КРІЗЬ «ЛАКУВАННЯ ДІЙСНОСТІ»
У Київському будинку кіно відбувся вечір із нагоди 90-річчя від дня народження режисера Віктора Івченка. Він мав і звання, і нагороди. Був лауреатом Шевченківської премії. Його перший художній фільм (знятий у кольорі 1953 року) — «Доля Марини» — досі час від часу показує телебачення.

Чим може привабити сучасного глядача історія жінки із тогочасного села з його колгоспним ладом, де обов’язково присутній елемент декору, який тоді критика називала «лакуванням дійсності»? Передовсім, людяністю. В центрі фільму В. Івченка — не машини, а люди. І не так важливо, де вони живуть. Головне у тому, що з ними відбувається. «Доля Марини» — мелодрама з коханням і зрадою, сльозами і радощами, поразками і перемогами. З гумором та піснями. З блискучим добором артистів, що створюють добросердечну атмосферу, а не грають себе у запропонованих обставинах. Чудовий зовсім молодий Леонід Биков з вокалом; симпатичний ледацюга, що має під фінал перевиховатися,— Борис Андрєєв; занозиста молодичка — Нонна Копержинська; героїня Марина з талантом, красою, вірністю, яку не зміг поцінувати чоловік-негідник — Таїсія Литвиненко. Природа, жарти, колорит... Тобто є все, щоб додати глядачеві оптимізму, поліпшити поганий настрій та наснажити вірою у себе. Навіть на ювілейному вечорі чи не половина залу потребувала повного показу картини, а не кількох епізодів із неї.
Проте все-таки це був вечір пам’яті, який вела артистка Раїса Недашківська, одна з найяскравіших учениць Віктора Івченка, Мавка з «Лісової пісні» за Лесею Українкою, екранізованою Івченком. Вона сказала, що Віктор Іларіонович залишив театр задля здійснення своєї мрії. Хоча у Львівському драматичному театрі імені М. Заньковецької був визнаним лідером. Саме цей режисер був з-поміж ініціаторів створення при Київському інституті театрального мистецтва кінофакультету і став керівником першої майстерні режисерів і артистів кіно. Іван Миколайчук також пройшов через майстерню Віктора Івченка.
Спогадів вистачало. Ну не був ювіляр, якого вже 35 років із нами немає, з ангельським характером, «бездоганним героєм», але багато гарного зробив. Любив, вчив, допомагав, вимагав. Певно, він був безстрашним і небайдужим, а от яким, у чому? Це найкраще показують фільми, зняті Івченком.
Оскільки авторка цієї оповіді захищала свій диплом кінознавця з особливостей роботи режисера В. Івченка з актором, то знає його фільми. Знає і на собі відчувала дещо зверхнє ставлення до Віктора Іларіоновича, як до майстра. Мовляв, «побутовик», «Чому він? Невже немає яскравішого режисера?». Проте, виходить, авторка не помилилась, бо людяні, моральні, зі своєю простою філософією добра і зла, з красивими людьми, їхніми вчинками на екрані фільми Віктора Івченка актуальні й нині. Хіба зникла з телеекрану двосерійна картина «Надзвичайна подія» (1958)? Там радянський танкер підступно захоплюють японці. Про що ця пригодницька стрічка, як не про злободенну тему піратства, тероризму? Динамічно закручений психологічний сюжет. Добре розроблені й відтворені характери. В головних ролях знялись «зірки» кіно: В’ячеслав Тихонов, Михайло Кузнєцов, Володимир Дальський. Так, режисерові не вистачало того, що називається «простором». Видно павільйонні квадрати, бо все-таки фінансування фільмів «республіканської» кіностудії О. Довженка було не безрозмірним. Та Івченко компенсує це гострими діалогами, крупними планами і винахідливими зйомками з вибудованою драматургією кадру.
А хіба не Івченко взявся за ризиковану тему, яка донині залишається «гарячою» у фільмі «Іванна» з талановитою артисткою Інною Бурдученко? Уявімо кінець 1950-х, коли Західна Україна боролась з більшовизмом. У центрі кінотвору — постать вихованої дівчини з хорошої сім’ї, яка опиняється не з доброї волі під час війни поміж усталеними родинними традиціями, релігією, фашистами і більшовиками. Їй треба зробити вибір. Тут багато чого залежало від моральних якостей режисера, адже це йому належало розставити акценти. За сценарієм, Іванну страчують фашисти, але в зоровому ряді є свої секрети позитивної привабливості й її протилежності. У фільмі, крім героїні, такою позитивною привабливістю режисер наділяє її духовного наставника, священика. Ось чому картина, попри, здавалося б, «правильну» політичну заангажованість, була сприйнята неоднозначно, і не лише критикою в Радянському Союзі, а й у Західній Європі, у Ватикані. Віктор Івченко пройшов поміж двох вогнів із честю. Великою мірою цьому посприяла його робота у театрі повоєнного Львова, де ставлення до релігії не було настільки знецінено, як, скажімо, в центральній Україні.
«Здрастуй, Гнат!», «Срібний тренер», «Гадюка», «Десятий крок», «Падаючий іній», «Шлях до серця» — фільми, де за різними сюжетами постає те, що близьке і зрозуміле людині. Та й в особистому житті Віктора Івченка відбулася подія, що круто змінила його життя. З фільму «Здрастуй, Гнат!» (1962) усіх героїнь грала одна артистка — Нінель Мишкова. Це був другий щасливий період у долі, власне, обох. Син Борис, що пройшов через майстерню батька, уже знімав своє кіно. На жаль, надто рано пішов із життя. Донька Наталя, присутня на вечорі разом із власною донькою, сказала, що батько був уважним до дітей, віддавав їм свій вільний час. Його ж почуття гідні поваги вже тому, що були почуттями.
Тринадцятий і останній фільм Віктора Івченка «Софія Грушко» — екранізація п’єси Вадима Собка «Голосіївський ліс». Це історія жінки, котра в перші місяці війни врятувала життя трьом дівчаткам-немовлятам. Стала їм матір’ю, виховала, виростила. Роль Софії виконувала Нінель Мишкова. Ще під час зйомок Віктор Іларіонович розмірковував над тим, що хотів би зняти наступну картину знову про сільське життя, але доля розпорядилася інакше. Проте цікавий збіг виходить. У першому фільмі в назві жіноче ім’я і в останньому також.
Ще раз подумки прокручую фільми режисера Івченка і знову не погоджуюся з тим, що начебто він був «середнячок». Хіба розбиратися в психології людей можна, не маючи до цього таланту? А глядачі заповнювали зали кінотеатрів, де демонструвалися його кінострічки. У переплетенні людських стосунків Віктор Іларіонович бачив те, що тримає світ. Аби бути небайдужим до цього, треба мати особливий хист. І він його мав.

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ПРО УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО — МАГІЄЮ КВІТІВ
• СУОМІ ДЕБЮТУЄ НА КИЇВСЬКІЙ СЦЕНІ
• ЩЕДРА ОСІНЬ ХУДОЖНИКА

назад »»»