ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
24 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ І ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
ПІСКИ: ПАМ'ЯТАЙМО!
УНІКАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ ГОЛОДОМОРУ ЗНАЙДЕНО НА СУМЩИНІ

Миколі Бондаренку поталанило знайти в Буринському райзагсі шість грубезних томів із записами про трагедію у селі Піски у 1933-му.

Заступник голови райдержадміністрації Микола Дишковець, який від самого початку підтримував Миколу Бондаренка в його пошуках, стверджує, що виявлені документи — єдині з подібних в області. Одначе може бути й таке, що ці записи не мають аналогів і в усій Україні. Принаймні про те ніде не повідомлялося.
Облік смертей доведено із січня до серпня, далі записи обриваються. Їх усього 1197. У графі «причина смерті» зазначено: «Безбілковий набряк», тобто виснаження організму через ненадходження їжі. Подекуди траплялися й відвертіші записи: «Від голоду». Саме такі невблаганно жорстокі слова поставлено чиєюсь рукою проти прізвища Катрі Степанівни Дзюби, яка прожила всього три дні.
Ніби спеціально задля донесення правди до наступних поколінь свідок тих часів, Олександра Іванівна Виченко, по-сільському бабуся Шура, дожила до 94 років і тепер ще й досі порається по господарству. До неї йдуть уточнювати подробиці тих жахливих часів. Тоді Шура жила поруч зі спорожнілою садибою розкуркуленого господаря. Сусіда тримав добрячу пасіку, а тому на його подвір'ї був так званий бджільник — велика яма, до якої на зиму заносилися вулики. Коли у 1933-му голод почав викошувати село сім'ями, перед місцевим начальством постало питання, де закопувати таку силу мерців. Сільські начальники й вирішили скидати людей в ту яму. Привезуть, трохи потрусять зверху землею, а наступного дня прибувають нові підводи зі страшним вантажем...
За словами Олександри Іванівни, могил уже нікому було вирити — самі охлялі лишилися в селі. Тут доцільно дещо пояснити детальніше, щоб читач зрозумів правильно. Село Піски в Буринському районі на Сумщині дістало назву за незапам'ятних часів. Тож її не слід розуміти так, що ніби тамтешні люди жили на якихось неродючих ґрунтах. Насправді Піски оточені чорноземами, які фашисти вивозили звідси ешелонами до «рейху», щоб розбавити прісні ґрунти на своїх полях.
— Були й зовсім жахливі випадки,— розповідає Олександра Іванівна.— Одна сім'я вимерла, лише 14-річна Шура Коробочка дихала. Так голова сільради розпорядився і її забрати, аби наступного дня зайвого гака не давати — ще раз у цей двір не заїздити.
Уже біля самої ями Шура якимось чином сповзла з воза, добралася до лісу, де її підібрали добрі люди і виходили. Померла у 1983-му. Але життєва історія Олександри Коробочки така, що її належить розповісти детальніше. Вона опікувалася старенькою жінкою, чоловік та сини якої загинули на фронті. Доглядала, немовби когось з найближчої рідні. Скажете: таких випадків багато. Але не поспішайте: жіночка-вдова була колись дружиною саме того голови сільради, що... віз її живцем закопувати в могилу. Чи то вже така наша ментальність, що можемо прощати заподіяне зло, чи жінка вирішила, що дружина за чоловіка не відповідає, чи що? Олександра Коробочка того не пояснювала, а якщо й говорила колись комусь, то до нас її слова не дійшли.
Як ми вже зазначали, за неповними відомостями, у Пісках померло від голодомору 1197 осіб. Шість уцілілих моторошних книг охоплюють лише півроку. Під керівництвом вчительки-краєзнавця Антоніни Коров'яковської місцеві школярі опитали всіх старожилів. Удалося довести, що на згаданому вже обійсті поховано понад 250 сільчан, приблизно п'ята частина відомих на сьогодні жертв 1933-го. З наведених вище причин, порівняння втрат населення Пісок від голодомору з втратами на фронті хибуватиме на неточність. Та коли взяти до уваги, що з фронтових доріг не повернулися близько 600 жителів села, то все одно те порівняння вражає.
Тодішній режим всіляко намагався замести сліди жахливого геноциду. Як зазначалося, за вказівкою «згори» були знищені всі документи, за котрими можна було б визначити масштаби трагедії. Одначе і це ще не все. Місце масового поховання, про яке ми розповіли, зрівняли із землею, навіть хреста не поставили. Лише стара груша-дичка вказувала на нього. Бабуся Шура навідувалася сюди в поминальні дні опісля Великодня. Обв'язувала грушу білою хусткою, приносила паску і крашанки. Потім єдиний знак на місці поховання за давністю своєю мало не зник. Стара груша-дичка всохла. Але згодом від її кореня пішов молодий пагінець... Так сама природа розпорядилася, щоб місце поховання було позначене.
Художник-графік Микола Бондаренко, що живе в Буринському районі, на початку 1990-х створив альбом «Україна-1933: кулінарна книга», де в малюнках зобразив страшні картини голодомору. Вдома, на батьківщині, його роботу сприйняли стримано, та коли видання з'явилося друком у США — змушені були визнати і в нас. Далі замислив створити пам'ятник жертвам 1933-го. Вже підготував проект: у центрі силует сільської хатини, до якої притулено хреста, а обабіч — стели з прізвищами невинно убієнних. Місцева влада вирішила звести меморіал жертвам влаштованого більшовиками голодомору не в Бурині, а в Пісках.
Місце, де він буде встановлений, розташоване за 300 метрів від траси «Харків-Новгород-Сіверський». Тож маємо підстави сподіватися на відвідини скорботного меморіалу численними туристами. А поки що сільська громада вшановує пам'ять земляків іншими доступними засобами. Дивом вціліла за тієї лихої години Марія Єгорівна Манько. Її донька Ніна Виноградська, за фахом інженер і поет за покликанням, живе в Харкові. Під впливом розповідей матері про пісківську трагедію написала поему «Голодомор». Наведу кілька рядків з неї:

На світі зосталась з великого роду
Єдина Оленка... За всіх пожила...
Залишилось з того святого народу
Лиш декілька душ із усього села.

Жителі Пісок сподіваються, що їх почує весь світ... Віктор ТАРАСЕНКО, Сумська область
також у паперовій версії читайте:

• ЗА ЗАКОНОМ СНІГОВОЇ ЛАВИНИ
• ЖИТТЄВА ОДІССЕЯ КНЯГИНІ ШАХОВСЬКОЇ

назад »»»