ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР ФЕЙЄРТАГ:«Я ВСЕ ЖИТТЯ ПРОПАГУЮ МИСТЕЦТВО ПАРТНЕРСТВА І ВЗАЄМОПОВАГИ»
В один з листопадових днів, коли од самого ранку безупинно лив крижаний дощ, у моєму житті відбулася одна з найбільш сонячних, теплих подій — зустріч з легендарним пітерцем Володимиром Фейєртагом. Бадьорий, енергійний 76-літній Володимир Борисович приїхав на 50-річчя свого колеги Олексія Когана, котрий улаштував з цього приводу великий міжнародний концерт у Міжнародному центрі культури і мистецтв (Жовтневому палаці).

За дві години до цієї чудової події почалася наша бесіда в одному з номерів готелю «Хрещатик». Чарівність і гостинність Фейєртага настільки вражали, що забувся не тільки колючий дощ, а й нечутним став «попсняк» — біснувате ревище на Хрещатику, що билося у вікна готелю.
«Чим же він легендарний — Володимир Фейєртаг»? — може запитати читач. А тим, що є першим музикознавцем-лектором у тій духовній сфері, де заборони маячили на кожному кроці, і вираз «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст» підносили в державі не як ідіотський жарт, а цілком серйозно. Отож Фейєртаг — саме з тих світочів, хто очищає свідомість людей від маразматичних постулатів.
Цікаво, що Володимир Фейєртаг за першою освітою — філолог-германіст. Згодом він вступив до музичного училища, щоб на практиці пройти всі премудрощі гармонії і сольфеджіо, хоча ще будучи студентом університету зібрав джаз-оркестр, грав на фортепіано і писав аранжування. У 1960-му разом з барабанщиком свого бенда Валерієм Мисовським на прохання ленінградського відділення видавництва «Музыка» опублікував брошуру, яка стала першою російськомовною книжкою про джаз. Дотепер вся його діяльність пов'язана тільки з джазом.
Нині заслужений діяч мистецтв Росії, лауреат премії Вілліса Коновера («Голос Америки»), незмінний ведучий міжнародного донецького фестивалю «До#Дж» (і багатьох інших) Володимир Фейєртаг — визнаний в світі джазмен, який досконало знає історію джазу й володіє приголомшливим талантом розповідати про цей складний вид музичного мистецтва доступно і зрозуміло будь-якій аудиторії. Це людина енциклопедичних знань і високої культури, колосальної енергетики, життєлюб й оптиміст, якому притаманні тонка іронія і самоіронія.
Роль Фейєртага в історії і житті вітчизняного джазу важко переоцінити. Відомий перекладач і джазовий критик Юрій Верменич не без гумору зауважив: «Якщо Петро I колись прорубав вікно в Європу, то наш маестро почав активно переправляти через нього на радянську сцену безліч усяких джазових іноземців...»... І з успіхом робить це донині. Завдяки його активності шанувальники джазу мали змогу почути тріо Джона Маклафліна, квартети Дейва Брубека і Пола Хорна, оркестр Каунта Бейсі, ансамбль Бенні Голсона, тріо Біллі Тейлора і багатьох інших.
Музикознавець Фейертаг навернув до джазу не одну тисячу «сторонніх спостерігачів» своїм умінням вибудовувати комфортний шлях від музиканта до слухача. Тому що таким далеко не простим способом спілкування з залом він володіє досконало: це завжди моноспектакль, яскравий феєрверк знань, досвіду і спонтанних імпровізацій.
Просвітительська діяльність Фейєртага вмістила в себе також численні публікації, книжки, викладання, радіопрограми...
— Володимире Борисовичу, від багатьох російських музикантів я чув фразу: «Як добре, що в Україні є Олексій Коган, зате в нас є Володимир Фейєртаг, дзеркало російського джазового життя». А Ви сприймаєте себе в цій ролі, можете сказати без удаваної скромності: «Так, я в цій справі найкращий»?
— Я не хотів би, щоб мене представляли метром й унікальною людиною, я просто один з тих щасливчиків, який хобі перетворив на професію. Я маю філологічну освіту і знаю мови, мені це допомогло орієнтуватися в джазі, читати іноземну пресу. Я здобув музичну освіту, достатню для того, щоб розуміти джазову музику «зсередини». Мені пощастило, що в Петербурзі була джазова сцена, котра мала потребу в такій людині, як я. У нас був чудовий оркестр Йосипа Вайнштейна, «Ленінградський диксиленд» і диксиленд Олексія Канунникова, ансамблі Анатолія Вапірова й Давида Голощокіна, котрі намагалися працювати від концертної організації як офіційні джазові музиканти. У цьому Ленінград трошки фрондував, тобто він багато чого забороняв, але й багато чого робив навпір Москві: мовляв, а в нас є джазові концерти.
У радянський час я першим одержав статус офіційного лектора-музикознавця філармонійного типу. Мені дозволили виступати. У той час панувала дозвільна система, тарифікація. Коли наш джаз перейшов у концертну фазу і треба було комусь проголошувати виступи музикантів і коментувати п'єси, вибір припав на мене, як на людину в системі.
— Яким є зріз Вашої діяльності тепер?
— Я викладаю в Санкт-Петербурзькому університеті культури і мистецтва на естрадно-джазовому факультеті. Веду дві радіопрограми «У патефона Володимир Фейєртаг» і «Півгодини з класичним джазом». Постійно пишу про джаз. Нині редагую книжку Джорджа Саймона «Біг-бенди» — про знамениті танцювальні оркестри тридцятих років, якими керували Гленн Міллер, Дюк Еллінгтон, Бенні Гудмен й інші. Підготував друге уточнене й доповнене видання енциклопедичного словника «Джаз. XX століття».
Влаштовую ювілеї знаменитих музикантів, що пішли із життя: складаю програми, організовую на їхню честь концерти. Їжджу на фестивалі, часто буваю ангажований як ведучий. І є ще море всіляких концертно-викладацько-письменницьких клопотів.
— Як Ви оцінює український джаз? У чому його слабкі й сильні сторони?
— На мій погляд, і в Росії, і в Україні однакові досягнення й однакові проблеми.
Джазову освіту в Радянському Союзі започатковували в 1974 році, усі списували з американських підручників: в Одесі, Архангельську, Києві, Москві... Технологічно музиканти Росії й України освоїли джаз не гірше за американців й європейців, особливо саксофоністи і піаністи; потрапляючи за кордон, вони грають нарівні з метрами. А те, що вони не стають такими відомими, як Армстронг, це нормально, американці й самі не знають усіх своїх джазменів, головне, що наші там можуть прожити завдяки своїй професії, вони в ній чогось таки досягли. Але їхня спільна слабкість — у ритмі. Річ у тім, що Америка живе іншими ритмами, їх випромінює афро-американське населення, цієї енергетики, майже сексуальної, у слов'янських племен просто менше. У нас інша ритмічна ментальність, тому наші ритм-групи слабкіші, поява таких фігур, як український бас-гітарист Ігор Закус, певною мірою є явищем унікальним. Ми кожному гарному басистові прагнемо зробити комплімент, тому що розуміємо: серед слов'ян — це рідкість. У нас повно барабанщиків, але коли приїжджають американці, ми всі роззявляємо рота і із захватом дивимося не тільки на чорного барабанщика, а й на білого, тому що в них зовсім інша техніка, інша школа. Вони всмоктують ритми з молоком матері, потужна ритмоенергія пронизує побут. Так само Італія у світовому вокальному мистецтві задає тон оперними голосами, тому що голосові зв'язки, на мою думку, в італійському повітрі й у святому й екологічно сприятливому оточенні значно краще розвиваються, ніж, наприклад, у Норвегії, де панує холод.
Ритмічну проблему європейські музиканти переборюють тим, що впродовж тривалого часу живуть в Америці, вони давно інтегровані з американцями. Ми довго були закриті. Звісно, якби дітей 8–10 років, наприклад, дитячий оркестр з Кривого Рогу, послати в Америку, а потім повернути назад років через десять, це була б інша школа.
— Ви людина досвідчена, здивувати Вас чимось дуже складно. Проте, хто останнім часом з інструменталістів і співаків вразив Вас?
— Я думаю, що час великих потрясінь минув. Тепер є стільки гарних музикантів, що багатьох хочеться похвалити. Хмарою суне талановита молодь, але вибрати когось одного і сказати: це новий Яша Хейфец, він буде світовою зіркою,— неймовірно важко. Але оскільки ми з вами спілкуємося в Києві, то з тих, кого я знаю в Україні, крім згаданого мною бас-гітариста Ігоря Закуса, я відзначив би саксофоніста Дмитра Александрова. Це міцний музикант, який грає різну музику: класичний джаз виконує ідеально правильно, дуже соковито і професійно імпровізує свою фанкову, більш сучасну ритміку. Як він розвиватиметься далі, ми не знаємо, як не знаємо й того, що ще напише письменник, яка книга вийде з-під його пера, як зміниться його стиль. Чи стане Александров світовою знаменитістю, чи досягне успіху де-небудь, крім Києва, чи буде він цікавим і потрібним? Це непрості запитання. Як поталанить, то й піде справа. Багато музикантів, знаменитих у нас, живуть у Німеччині, Норвегії, Польщі, в США, однак вони не стають зірками світових фестивалів, хоча вони справжні зірки. Тому що там достатньо своїх. І треба, щоб музиканта взяв під опіку впливовий менеджер, солідне агентство. Але не було ще жодного російського чи українського ансамблю, що потрапив би до списків іноземних агентств під грифом «Продається». Ми ще не ввійшли в музичний Євросоюз. А музикантам це дуже потрібно. Я чудово розумію, приміром, киянина Дмитра Найдича, який виїхав до Франції. Він там не став, природно, першим піаністом, але заробляє на життя легше, ніж тут. Легше там в побуті, в тому, що стосується комфортного виконання джазу. Він не змагається з поганою акустикою приміщень, не інтригує, щоб когось відсунути,— його беруть на певні контракти, він їх виконує, там усе відшліфовано з погляду менеджменту, організація концертів — ідеальна. У нас теж трапляється ідеальна організація, але за нашими мірками: якщо жоден мікрофон не зіпсований й авто подали вчасно — добре. І я розумію, чому Дмитро живе за кордоном, певно, справа не тільки в ковбасі, сирі чи виборі булочок. Він там реалізує себе!
Я не за те, щоб усі їхали, я вважаю, що будуть повертатися, і приклад саксофоніста Ігоря Бутмана дуже важливий для мене, тому що це винятково талановита людина, яка в Америці прожила десятиліття, і йому цього вистачило. Коли Ігореві було вже за тридцять, він побачив, що на вулиці вісімнадцятирічні грають не гірше за нього,— там музичний ринок величезний, Бутман був у Нью-Йорку відомим музикантом, але ніхто йому не пропонував записувати сольні диски, він пробивався сам, шукав для проектів музикантів, усе оплачував. І, звісно, він воліє бути першим хлопцем у Росії, ніж входити в двадцятку найкращих в Америці. Бутман став місіонером, тому що привозячи на батьківщину друзів-музикантів й організовуючи концерти (Ігор має ще й організаторський талант), він практично пішов по шляху просвітительства. І дай Боже, щоб і в Києві було більше таких людей. Серед них Олексій Коган — один з найяскравіших просвітителів.
— Намалюйте його бліц-портрет.
— По-перше, Коган — прекрасний радіожурналіст, я чув, як він працює на радіо, це чудово. Він цікавий оповідач, ерудована людина, що добре володіє лексикою, він доступно розповідає про складну музику. Це дуже важливо, тому що далеко не всі музиканти можуть пояснити те, що вони роблять на інструментах. Крім того, Олексій має достатньо чарівності і делікатності, щоб представляти музикантів на сцені найрізноманітнішій публіці. Я вважаю, що в професії журналіста, музикознавця і джазового критика повинно бути п'ятдесят відсотків людської дипломатії, а решта — професійне вміння. В Олексія є дипломатичні здібності, вони виявляються в характері, у зовнішності, і я це надзвичайно ціную. Коган — людина дуже добра, тонка, добре обізнана, він своїми знаннями не принижує тих, хто знає менше за нього. Це незвичайно важлива риса.
— Які у Вас взаємини з Києвом?
— Теплі і щиросердні. Я виступав у Києві, приїжджав сюди з піаністом Леонідом Чижиком, з ансамблем «Алегро», вів концерти в білоколонному залі філармонії, у Будинку офіцерів. Пригадую такий епізод. Леонід Чижик (а він людина дуже амбіційна), ходив по Києву і шукав своє ім'я, надрукуване аршинними літерами на афішах. Він говорив: «Неподобство! Двісті афіш з Москви відправили до Києва, а їх ніде нема». Адміністратор філармонії відповів: «А навіщо? Щит стоїть біля Будинку офіцерів. Концерт проданий, буде аншлаг». Чижик дізнавався: «А чому підрізали інформацію, що це джазовий концерт?».— «А ну як проїде Щербицький по вулиці, побачить слово «джаз»? Не треба. Навіщо ризикувати?». Київ був надмірно обережний, здавався мені чиновним, консервативним на тлі Донецька, Одеси, Дніпропетровська, де вирувало гастрольне життя і не боялися виставляти афіші
По Києві я гуляв, у мене тут багато друзів. Я знайомий з усіма, хто започатковував джаз в українській столиці. Директор школи джазового й естрадного мистецтва Петро Полтарев — мій учень, він навчався в студії Ленінградського мюзик-холу, я викладав йому ази джазу. З Олексієм Коганом знайомий десятки років. Я добре знав відомого радіожурналіста Миколу Амосова, він часто брав у мене інтерв'ю. Коли я приїздив до Києва, то, природно, приходив у Музфонд до Володі Симоненка, іноді ми зачинялися, пили горілку і говорили про те, як джаз розвивається в Україні. Із Симоненком я дружив, завжди був йому вдячний за гостинність. До мене в Пітер він ніколи не приїздив, посилався на хворобу ніг, погано почувався, я був вражений, коли він так рано пішов з життя. Це була чудова людина, грамотна, інтелігентна, я дуже хочу, щоб його не забували в Києві. З нього почалося багато чого, йому вдалося випустити у світ хрестоматію «Мелодії джазу», переклад чеської книги про інтерпретації в джазі. Він навіть випустив один номер журналу «Естрада і джаз» (здається, у 1977 році), видання заборонили, та в мене є цей номер. Свою посаду директора центру музичної інформації Національної спілки композиторів України він використовував, як міг, на благо музичного мистецтва, яке беззастережно любив. Симоненко видав два томи: «Фортепіанна рання джазова музика». Узагалі його видавнича і фестивальна діяльність була величезною, я схиляюся перед ним, у нас ніхто в Росії стільки не зробив.
Серед джазових подвижників варто назвати киянина Леоніда Гольдштейна, який своїми телеперадачами зробив величезний вклад у просвітительство. На запрошення Валерія Ярликова я приїздив на започаткований ним фестиваль «Голосієво». Багато талановитих людей з української провінції перебралися до Києва, наприклад, ще в Дніпропетровську я заприятелював з Олександром Шаповалом (нині керівником біг-бенду музичного училища імені Глієра), запрошував його зі своїм ансамблем у Пітер на концерти. У Київський дитячій академії мистецтв працює Віктор Басюк, якого я знаю ще як учасника дитячого джазового оркестру Олександра Гебеля з Кривого Рогу. Я, до речі, постійно бував у Кривому Розі, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську, це ті чотири міста, де постійно відбувалися джазові фестивалі, у той час як у Києві їх не було.
На завершення я хочу акцентувати ось на чому. На мій погляд, джаз — це якоюсь мірою міський фольклор, оскільки, по-перше, культивується в мегаполісах, по-друге, він імпровізаційний, як і народна музика. А найголовніше, джаз — це мистецтво інтеграції, нескінченне партнерство. Політика роз'єднує, а музика і майстри — об'єднують народи.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»