ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВАЛЕРІЙ ВІТЕР:«ЛЮДИНА ЖИВА ДОТИ, ДОКИ МРІЄ ПРО ЩАСТЯ»
Життя художника і музиканта Валерія Вітера напрочуд яскраве, бурхливе, насичене і навіть феєричне. Він пізнав велику славу в «епоху ансамблю «Кобзи» (в якому Вітер був солістом), і тепер пожинає стійке визнання, бо ніколи не спочиває на лаврах.

Цікаво, що за неймовірно творчої й насиченої на події долі, Валерій Вітер завжди виглядає спокійно-врівноваженим й усміхненим. Напевно, це і є рецептом його молодості. Він перетнув шістдесятилітній рубіж, а виглядає юнаком, таким собі нев'янучим вундеркіндом. Страшно подумати, що в далекому 1958-му був його перший виступ у Київській філармонії — в одинадцятилітньому віці. У 1960 році він не просто заспівав «Аве Марія» Баха — Гуно у фільмі С. Параджанова «Українська рапсодія», а й виконав одну з головних ролей.
Як блискучий студент Київського художнього інституту, Валерій Вітер виявляє себе яскравим співаком-солістом — у ансамблях «Березень» (1967–1970), «Веснянка» КДУ (1970). Згодом стає вокальною окрасою ансамблю «Кобза» (1971–1987). У дев'яностих роках разом із бандуристом Володимиром Кушпетом неодноразово зачаровував Францію.
2000 року створює власну групу «Кобза Оригінал».
Голос Валерія Вітера мали нагоду слухати любителі вокального мистецтва не лише України, а й Москви, Мурманська, Архангельська, Новосибірська, Камчатки, Сахаліну, Сургуту, Молдови, Грузії, Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану, Киргизії, Таджикистану і Туркменії, а також Кракова, Лейпцига, Торонто, Оттави, Монреаля, Едмонтона, Калгарі, Вінніпега, Гавани, Улан-Батора, Саккури, Токіо, Будапешта, Шеффілда, Тампере, Порі, Гельсинки, Брюсселя, Льєжа, Ліля, Парижа.
Водночас Валерій Вітер не припиняє свою діяльність як художник, створює кіно- і театральні плакати на соціальні, політичні та екологічні теми. Є учасником республіканських, всесоюзних і міжнародних виставок, його персональні виставки проходили в Києві, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Канаді. Колоритні метафоричні його роботи осіли в стількох музеях і колекціях країн світу, що їхній перелік зайняв би чимало місця.
Мелодійні українські пісні нагадують йому про минуле і надихають мріяти про майбутнє. Так само, осмислюючи в барвах-образах минуле і сьогодення, він творить свої полотна з вірою, що вони націлені в світле прийдешнє.
— Валерію, позаду шістдесят років життя. Чи не страшно?
— Безперечно, дата серйозна. Коли я був молодим, міркував, як це буде, коли двохтисячний рік настане, підраховував, скільки мені років виповниться. Та ось сьомий рік третього тисячоліття добігає кінця і ми всі бачимо, що і як.
Скажу чесно, не відчуваю скільки десятиліть залишив позаду. Молодий, активний, є повно роботи, маю дружину, маленьку дитину. Пригадую свого жвавого батька в цьому віці. Він прожив 95 років, отже, у мене попереду 35 років повноцінного життя, так я сподіваюся (сміється).
Напевно, є закономірним, що тільки-но вийшов новий диск «Повій, вітре, на Вкраїну» гурту «Кобза Оригінал». Колектив відтворено мною в 2000 році на базі першого складу легендарної «Кобзи», долучилися ще молоді хлопці. В ужинок увійшли п'ятнадцять пісень, а мій друг, видатний гітарист-імпровізатор Енвер Ізмайлов, зробив два аранжування (до однієї з цих пісень я написав слова).
Якщо говорити про мою творчість як художника, то задумів так багато, що часу хронічно не вистачає. Доводиться вставати о пів на сьому і лягати після дванадцятої ночі. Мені шкода творчих людей, котрі, зробивши щось значне в житті, потім на тому здобутку все життя спочивають і «експлуатують» старі заслуги. До таких належить нинішній керівник «Кобзи» (від первісного складу в ній ніхто не залишився) Євген Коваленко, який за 25 років не випустив жодного диску. Це жахливо. Будь-якому колективу завжди є чим похвалитися: наприклад, групи «ДДТ», «Машина часу», «Акваріум» випустили кожна окремо зо два десятки альбомів. Тому я радий, що мені пощастило за сім років випустити вісім альбомів. Крім того, регулярно проходять мої художні виставки, що стимулюють до майбутнього цікавого творчого життя. Хоча найбільший мій стимул — це народження доньки. Тепер розумію свого батька: йому було 47 років, коли я народився. Може, завдяки цьому він так довго прожив.
Аналізуючи пройдений шлях, бачу, що він складається ніби з трьох цікавих частин. Перша — це дитинство, школа, юність, коли батьки поруч; друга — художній інститут, армія; третя — гастрольні поїздки ансамблю «Кобза» по республіках Союзу і країнах світу.
Нині ці три «етапи» об'єдналися. Я зрозумів, як цікаво жити, збагнув-оцінив, що професія художника найвільніша в світі. Літератор, композитор «прив'язані» до того, чи надрукують твори, чи виконають. Художник малює — і все, робота живе відразу, незалежно від того, чи купує її колекціонер, музей, чи вона вдома висить. Митець не залежить від директора, адміністратора, бухгалтера. Все в твоїх руках.
— Та художники кажуть, що їхнє життя — суцільні терни.
— Як без цього? За радянських часів для того щоб виставлятися за кордоном, треба було спочатку пройти крізь сито київської організації Спілки художників України, потім республіканський відбір, далі московський. Але проривався.
Не обходилося без «хохм». Приміром, мій плакат на конкурсі «Охорона природи» в Києві отримав третю премію, але цього виявилося недостатньо, аби «Політвидав» його видав. Та коли цей плакат у Москві здобув першу премію серед сотень творів-претендентів від п'ятнадцяти республік, «Політвидав» був змушений у 1984 році його надрукувати, хоча функціонери пручалися: «Що це за чорне тло? Адже скрізь буяє сонячна радянська дійсність!» А я на чорному тлі зобразив маленьку пляшечку з ліками і лікарський рецепт: «Щоденно вранці, вдень і вночі», зробив напис: «Бережіть природу».
Згодом ще один мій твір, отримавши першу премію в номінації «Найкращий плакат Києва», був надрукований в «Політвидаві». Таким чином, за тридцять років творчого життя поважне видавництво надрукувало аж два моїх плакати. Зате коли з'явився такий жанр як кіноплакат, виникла віддушина. За три роки творчої свободи найкращі плакатисти України буквально розквітли.
Однак «перебудова» в 1987–1989 роках підготувала крах Радянського Союзу. Кінематограф і театр занепали. Художній фонд розвалився. На мою думку, 60 відсотків художників, які творчо були слабенькі, жили за рахунок фонду, котрий розподіляв замовлення: здебільшого малювали Леніна, війну, будівництво комунізму. Ці опуси замовляли радгоспи, інститути, дитячі садки, клуби, установи тощо. Потім, коли та система зруйнувалась, чимало художників не змогли перебудуватися на рейки самостійних творчих пошуків, до того ж, стало необхідним постійно просувати-піарити себе. Дев'яності роки — суцільна скрута. Мене рятував закордон — Франція, Фінляндія, Канада. Врешті, й в Україні «прорвало»: мені замовили плакат до фільму «Імітатор» режисера Олексія Фіалка. В майстерню приїхав директор кінокартини і сказав: «Ми знаємо, що ви робите гарні кіноплакати, хочемо замовити». Коли я назвав суму (вона була разів у п'ять вищою від звичної), він відреагував: «Ні, це надто дорого». Я кажу: «Ви спочатку подивіться, а потім вирішите». Коли він побачив перший плакат і все зрозумів, то сказав: «Ми замовляємо вам ще один». Побачив другий — замовив третій. Потім каже: «Робіть четвертий». Одначе я відмовився, бо виснажився в шаленому темпі видавати на-гора ідеї, що розкривають фільм.
Саме тоді я зрозумів, що таким творчим життям, напевно, живуть художники в різних країнах. Я відчув, що можна за рахунок своїх рук, голови, хисту виживати в цьому світі, долаючи перешкоди.
Щоправда, спрямованість на свій стиль, оригінальність неодноразово призводили до спротиву замовників. Якось попросили зробити плакати для відомої чоловічої хорової капели Богдана Антківа. Коли я приніс дві роботи, Богдан подивився і сказав: «Ні, це люди, напевно, не сприймуть». Я намалював писанки і свічечки, як нотки, акцентуючи на стародавній музиці. Проте спрацювала звичка до банальної фотографії: диригент і хор стоять, у всіх натхненні обличчя... А тут раптом суцільна метафора, образне рішення. Однак надрукували. Коли хор повернувся із закордонних поїздок, Богдан сказав: «Валерію, я зрозумів, що це більше «чіпляє». Наші афіші інтригували людей».
У плакаті-афіші, що замовив хор духовної музики «Дзвони», домінуючим я зробив зелений колір, унизу зобразив силует Києва, а вгорі — зірочки перетворюються в дзвони. Артисти добре сприйняли. Приходить момент підписувати договір на отримання грошей і раптом розпорядник хору каже: «Зачекайте, як дзвони можуть функціонувати вночі?» Я тихенько запитую: «Хто це такий?» Кажуть: «Він колись в «Укрконцерті» працював, був у худраді, такий собі чиновник». Чолов'яга знову питає: «Ну як дзвони можуть дзвонити вночі? Люди ж сплять». Пояснюю: «Розумієте, ці дзвони перебувають в космосі, а там завжди ніч. Нема дня. Там панує музика Всесвіту, яку втілює хор». Він кивнув: «Тоді добре, я згоден».
— Така вже наша людська натура — все неординарне, незвичне, нетрафаретне сприймати в «багнети». Не йти на догоду смаків — це майже шкодити собі й псувати нерви.
— Нерви псували добряче. Коли намалював перші плакати для ансамблю «Кобза», в «Укрконцерті» їх рішуче «зарубали». Оригінал плакату з зображенням козаків-мамаїв і пергаментом старовинного літопису я подарував з автографом американцю Юрку Кульчицькому, якого привели до мене в майстерню. Згодом дізнався, що цей плакат у нього вдома висить як ікона на стіні. До речі, він потім був особистим перекладачем президента Буша-старшого. Другий плакат для «Кобзи» з зображенням козака-мамая на барабані отримав премію в Мінську на всесоюзній виставці 1975 року, лишень після цього його надрукували і він об'їздив чимало країн під час гастролей і виставок.
— Нині є чимало колекціонерів, які збирають плакати — своєрідні образотворчі афоризми-метафори. Скільки коштують такі твори?
— Вони стали цінуватись років 10–15 тому. Адже раніше були крамниці «Плакат», де можна було за десять копійок придбати аркуш на будь-яку тематику. Тепер їх нема. Плакати, особливо епохи соцреалізму (революційні, військові), тепер вельми ціняться. Всі зрозуміли це, коли на аукціоні «Крісті» продали плакат «Будь бдителен, враг не дремлет» за п'ятдесят тисяч доларів. Хоча фактично це — поліграфічний відбиток, папірець. Та погляд на плакат суттєво змінився.
Зараз у мене купують плакати колекціонери з різних країн. Я був радий, коли зі швейцарського Базеля приїхала людина, показала книжки, журнали і газети, де про мене написано і надруковано мої плакати. Мене вразило, що за кордоном є поціновувачі плакатного мистецтва, швейцарець купив у мене майже десять плакатів.
У Лондоні є «Галерея лордів», її власник надіслав мені кілька листів із проханням продати йому плакати, але ціну запропонував смішну. Я подумки йому відмовив. Але потім, коли дізнався, що він допомагає власними коштами дітям, хворим на СНІД і онкологію, зібрав колекцію плакатів і безкоштовно йому відправив. Так що мої роботи є і в «Галереї лордів», і курсують по всьому світу.
У Канаді в 2003-2004 роках у мене пройшло кілька персональних виставок, відбитки плакатів розійшлись за пристойну ціну.
З кожного тиражу в мене залишається двадцять— тридцять відбитків, а всього маю близько 150 авторських друкованих плакатів.
— Чи вийде книжка «Сто плакатів Валерія Вітера»?
— Обов'язково! Попри всі труднощі, мій великий альбом «Сто плакатів Валерія Вітера», а це фактично книга (в ній чимало текстового матеріалу), ось-ось з'явиться на світ. Нині в Україні плакатистів надто мало, одиниці виставляються на міжнародних конкурсах. Жодної книги із плакату в Україні поки не виходило. Я гадаю, що моя стане гідним внеском у розвиток українського мистецтва.
— Чому саме плакат Вас так захоплює, адже королем образотворчого мистецтва вважається живопис?
— Плакат — це концентрація на одному аркуші паперу величезної філософської думки, зведеної до знака, символу. Я намагаюсь, щоб мій плакат жив не один день і не місяць (до якоїсь дати чи події), а був філософським посланцем у майбутнє, викликаючи цікавість через п'ять і 50 років.
Плакат поєднує малюнок, графіку, живопис, культуру шрифту. Якщо цікава думка втілена художньо і технічно слабко, то вона втрачає свою силу. Буває навпаки — намальовано супер, але нема думки, тому не «чіпає». Іноді все ніби добре, але зі шрифтом не вгадав. Коли всі компоненти влучають, тоді плакат стає твором мистецтва.
Коли дивишся на бігборди, концертні афіші, розумієш, що майже цілковито втрачена культура плаката. Зняли — і всі забули, хоча багато витрачають грошей на цей мотлох, що скрізь захаращує простір. Мені часто на очі потрапляв величезний плакат із дивною аргументацією: «Темно в хаті — купи люстру». Ну то й що, купиш ти люстру, але коли нема електрики, в хаті все одно буде темно.
— Чи доводилося Вам своїми творами передбачати майбутнє?
— Ще в «глухі» роки я створив плакат «Втрачаючи минуле, втрачаємо майбутнє». Намалював своєрідну стіну, в якій вгадувалися обриси Софії Київської, Києво-Печерської лаври, Володимирського собору, а також чорні дірки замість підірваних-зруйнованих храмів-святинь — Михайлівського Золотоверхого, Успенського, Богородиці Пирогощі (вони були відповідно підписані). Після того як плакат був надрукований, всі ці святині були відбудовані. Перед цим приїздили британці й з чотирьохсот плакатів вибрали твори лише двох українських художників, один із них був я, наші здобутки вийшли друком у Великій Британії. Згодом мій «храмовий» плакат поїхав на бієнале до Варшави, почавши збирання нагород у світі.
Минулий рік для мене став знаменним тим, що я отримав премію Григорія Нарбута за найкращий плакат в Україні, він присвячений постаті Миколи Сядристого. До речі, конкурс проходив у п'яти номінаціях: скульптура, живопис, дизайн-плакат, графіка, ужиткове мистецтво.
— Що Вас гріє в дні завтрашньому?
— Ще чимало треба зробити: випустити диск групи «Березень», творчість якої в 70-х роках вплинула на багатьох незалежно мислячих людей; акапельний альбом і диск «Українські пісні і романси». А на художньому полі взагалі море задумів.
Шостого грудня відкривається моя персональна виставка у Великому залі Спілки художників України. Перед цим буде концерт майстрів мистецтв — моїх друзів. Так що запрошую всіх. Згодом маю намір зробити виставки портретів, станкових полотен, акварелей. На окрему експозицію «просяться» обкладинки компакт-дисків, яких у мене понад десяток.
Зрозуміло, що моє творче самопочуття залежить від самопочуття країни. Дуже хочеться, щоб із нею все було нормально. Щось мені непереборно підказує, що все владнається і Україна процвітатиме. Будьмо!

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»