ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЮРІЙ РУДЧЕНКО: «ХОЧ Я І НЕ «ГЕРОЙ-КОХАНЕЦЬ»

Малоймовірно, щоб, побачивши на фото це обличчя, хтось із читачів не згадав, що знає його. Чималою мірою в цьому перед артистом кіно Юрієм Рудченком «завинило» телебачення. Саме воно у популярному серіалі «Золотий гусак» зробило його доступним для впізнання.

— Юрію, чи на вулицях не дуже докучають шанувальники «солоного» слівця?
— Кажуть, артист кокетує, коли скаржиться, мовляв, популярність стомлює. Та їй Богу, набридла! Не обманюю! Наша передача така, що будь-який, м’яко кажучи, не досить вихований суб’єкт може тобі запанібрата вигукнути: «Ей! Давай сюди!», або шмаркач ударити по плечу: «Нумо, видай анекдотик!». Нещодавно в метро один такий підходить і на повний голос: «Дядько, візьміть мене до себе!»...
— Як Ви відреагували?
— Вискочив із вагона... Що мені залишалося? Коли вітаються ввічливі люди, то приємно, а коли отаке, то за себе соромно...
— За своє амплуа?
— За нього...
Утім, цей діалог — лише деталь в акторській біографії Юрія Рудченка, артиста гострохарактерних ролей. Їх у нього понад сто. І фільми за його участю час від часу демонструє те ж телебачення. Тож люди бачать його в іншій іпостасі, ніж колоритного анекдотчика. Але, можливо, в їхній уяві, сприйнятті все це зливається в один образ. Не виключено, що хтось, коли бачить артиста у фільмі, вигукує: «А, це той...!». Хоч, насправді, все навпаки. Для того щоб потрапити до колоритної команди «Золотого гусака», де верховодив надто характерний майстер «Капітан Врунгель» (читай: режисер-мультиплікатор Давид Черкаський), Рудченкові потрібно було зарекомендувати себе саме в кіно, що він і зробив. Та й зараз, коли «Гусак» у «вимушеному простої», один із його «стовпів» продовжує виконувати свої прямі обов’язки, тобто зніматися в кіно.
Власне, ідея розповісти про цього артиста виникла, коли за розмовою про життя-буття побачила в його руках фотографію (кадр із фільму, звичайно), де Юрій разом з артисткою, також своєрідного характерного обдарування Галиною Польських. Тоді він сказав, що лишень завершили тонування «свіженького» двосерійного телефільму «Шлюбний марафон, або Не підганяй любов».
— Яка у Вашого героя місія у новому «Марафоні»? — запитала.
— Ми з Галиною Польських граємо татуся і матусю однієї чарівної дівчинки. Як я можу казати інакше, адже це — наша кінодоня. Тут, на фото, ми з Галиною виглядаємо спантеличеними, бо тільки-но приїхали з дачі, а у дівчинки черговий жених-американець. За сценарієм я тато-пенсіонер, який над усе полюбляє пиво, а Галина — мама, що безвідривно вирішує «аграрні проблеми». Цей фільм знімав молодий режисер Максим Паперник, киянин. Глядачі знають його телевізійну версію «За двома зайцями» з Аллою Пугачовою. А з Польських я знімаюся разом не вперше. Вже були стрічки «Світла особа» Олександра Павловського та «Вища за райдугу» Георгія Юнгвальда-Хилькевича на Одеській кіностудії. Я чимало працював саме в Одесі.
— То, може, у Вас одеська ментальність?
— Певніше за все, черкаська. Я виріс у Черкасах поблизу Дніпра. Там у мене і зараз мама живе. А кіностудії О. Довженка я віддав 36 років. Прийшов туди одразу ж після закінчення Київського театрального інституту, де вчився на артиста кіно. Це була майстерня режисера Володимира Небери. До інституту мав професію викладача музики.
— Прямо «прийшов у кіно зрілим майстром». Чи колись у другій професії це знадобилось?
— Аякже! У 12-серійному фільмі режисера Володимира Попкова «Світ перевертня», де у мене була роль слідчого Довгаля, грав на баяні. Під мою живу музику танцювали колеги. Тож «ніщо на землі не минає безслідно»...
— Юрію, запит на «характерного» артиста був одразу?
— Однозначно! Режисер Володимир Денисенко у перші роки моєї роботи на студії дав мені невеликий, але смішний епізод у стрічці «Повість про жінку». Епізодів у мене стільки, що не берусь їх перелічувати. Я «героїв-коханців» ніколи і не мріяв зіграти. Зате із задоволенням виступив у ролі судді в картині Михайла Іллєнка «Миргород та його мешканці». Це — екранізація повісті Миколи Гоголя про сумнозвісних Івана Івановича та Івана Никифоровича. Скажете, нині вона не актуальна? Не типовий для нас сюжет? Чи суддя у мене вийшов ментально не наш? Напевно, Бог відвів мені саме таку «нішу» — грати характерні ролі. То не йти ж мені проти власної природи... І такого, щоб сказав, мовляв, не люблю якогось свого персонажа, немає. Можу сказати: не люблю певного режисера. Бо є такі, які взагалі не знають, що роблять, а є й такі, що знають, чого хочуть, але не знають, як це зробити. Як кажуть: «Сделай мягче, но жестче!»... Я люблю і свого візиря Сафара у серіалі «Роксолана», й Зурата із «Серця трьох», і Туза з «На вістрі меча», і...
Юрій Рудченко сміється і стає зрозуміло, що перелік його трансформацій може бути завеликий. Та персонажів телесеріалів стає в них дедалі більше. Але хіба це вада? Якщо і вада, то не артиста, а аморфного періоду, в якому перебуває кінематограф у пошуку себе. На артиста Рудченка є запит. Щоправда, на першому плані — російські артисти, бо фільми знімають на московські гроші, хоча постановку роблять наші режисери. Втім, це є таким банальним, що не варто на тому спинятись. На запитання: «Де ж віз?», буде та сама відповідь: «Як де? Віз і донині там!». Тому краще продовжувати основну тему.
— Юрію, чим Ви займаєтесь у вільний час?
— У мене його практично немає. Нині чимало працюю на радіо, гастролюю з концертами. Люди, мабуть, помітили, що нашої програми «Золотий гусак» на телебаченні немає. Ми плануємо її продовжити.
— Скільки років крутився «Гусак»?
— Ще з минулого століття! Десь у середині 90-х ми його почали. Останній рік тримали ефір цілу годину, але не так просто зібрати матеріал на щотижневий вихід.
— Невже справді у нас така кількість анекдотів?
— Народ у нас талановитий і на гумор щедрий.
— Який ваш улюблений анекдот?
— Це не ефірний анекдот. Не розповідати ж мені його із «запіканими» словами, бо все одно вони легко вставляються. Важко сказати, який найулюбленіший.
— Сподіваюсь, не про тещу і зятя?
— Чому? Тут є свої перлини. От зібралися хлопці й один каже: «Що це все торочите: теща така, теща сяка! Я свою тещу люблю і навіть ноги їй мию». Другий: «Ти ще скажи, що витираєш!». «Ні, хлопці, я їх викручую».
— Тільки не так «кришталево чисто» Юрій Рудченко дотримувався свого амплуа «характерний». Виявляється, гріх зради все-таки був. Проте він сам у ньому зізнався. Та й стався він...
— У минулому столітті! У фільмі режисера Тимофія Левчука «Війна» я зіграв роль великого партійного боса Маленкова з горезвісної «антипартійної групи». В картині російського режисера Володимира Наумова «Закон» також зіграв цього ж Маленкова. Втім, у мене є привабливі ролі історичних осіб. Наприклад, знаменитий поет початку ХІХ століття Жуковський, композитор Бородін. Хоча я не «герой-коханець» і сценарії для мене не писали, а раптом...
Пробачимо Юрію той відступ від жанру за історію, яка нагадує анекдот про те, що декабристи виступали проти царя, аби не було бідних. Тільки розказана ним історія має документальне підґрунтя. У московському Малому театрі була унікальна артистка Олександра Яблочкіна. На сцену вона виходила чи не до останнього дня життя. Коли їй виповнилося 90 років і артисти вручили чергову грамоту, то вона сказала: «Якими нещасними ми були за царя! Нам дарували маєтки, діаманти, а тепер я одержала грамоту і щаслива. Щиро вдячна нашому дивовижному уряду та його партії!».
Звичайно, не спитати традиційно в артиста про те, чи має він нові пропозиції на роль, було б неетично. Тому таке запитання прозвучало:
— Лише домовляємось: я не називатиму прізвища режисера-жінки, від якої надійшла пропозиція. Вона цікавий і своєрідний майстер... З Одеси. Є й інші.
Отака інтрига випливла під фінал. Із часом вона розкриється. Ще не раз побачимо це характерне обличчя на екранах різного формату й в різних жанрах. Нехай Юрію Рудченку й надалі дошкуляють ті, хто його впізнає на вулиці. Так йому і треба!

Розпитувала Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЮРІЙ КУКЛАЧОВ, ЯКОГО ДРЕСИРУЮТЬ КИЦЬКИ

назад »»»