ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
МЕЦЕНАТ НА ВСІ ЧАСИ
Працюючи разом із відомими українськими кінодокументалістами — режисером Валерієм Гузиком і оператором Юрієм Гальченком над повнометражним документальним фільмом «Срібний вік», я наштовхнувся на унікальні архівні матеріали кінця ХІХ — початку ХХ ст., що висвітлюють долі колись відомих людей, котрі канули потім у морок забуття. Те, що зробили вони для слави України, неможливо переоцінити. Це — династія Терещенків.

У старовинному містечку Глухів, колись гетьманській столиці, височить храм Трьох Анастасій. Це — родова усипальниця покоління Терещенків. Вони були великими, вмілими і освіченими землевласниками, які мали багаті маєтки не лише в Україні, а й у Курській та Воронезькій губерніях. До речі, якщо ви подивитесь на карту Російської імперії кінця ХІХ ст., то побачите: ці губернії адміністративно входили тоді до складу Малоросії.
Терещенки були відомими цукрозаводчиками, виробниками зерна далеко за межами імперії. Ділові папери з архівів Терещенків свідчать: у ті часи на селі вміли працювати, використовуючи передові агротехнології й агротехніку. І земля не залишилася в боргу.
3 цієї уславленої династії промисловців особливо варто відзначити трьох її представників — Ніколу Терещенка, його брата Федора і сина Ніколи — Івана. Та, напевно, пріоритет тут належить Ніколі. Його недарма називали «цукровим королем». Цьому неабиякому господарникові належали найбільші й найпродуктивніші рафінадні заводи держави.
Свою промислову і комерційну діяльність Нікола Терещенко почав спільно з братами, маючи спочатку незначний капітал. Проте енергія і заповзятливість допомогли йому швидко розширити свою справу, заробити багатомільйонні статки.
Журнал «Нива» № 5 за 1902 рік писав: «Бувають дуже багаті люди, які ніби соромляться свого багатства і всіляко намагаються виправдати його своїми незліченними пожертвами на добрі справи, цілковито діючи за заповіддю: кому багато дано, з того багато і запитається. Саме до таких багатіїв належить відомий київський мільйонер-благодійник Нікола Артемович Терещенко».
Доброчинна діяльність Ніколи справді не знала меж. У рідному Глухові він будує власним коштом храм Трьох Анастасій. У 1874 році в Україні було оголошено конкурс міст на будівництво педагогічного інституту і стародавній Глухів виграв його. Чимало грошей на інститут дав і Нікола Терещенко. Коли інститут відкрили, сюди почала з’їжджатись інтелігенція з усієї імперії. З берегів Волги прибув Сергій Успенський, тут вчився майбутній композитор Юрій Шапорін, відомий історик Віктор Романовський, пізніше письменник Сергєєв-Ценський, брати Нарбути та інші діячі культури. Глухівський інститут 80 відсотків студентів готував на державні гроші. Нікола Терещенко, інші члени уславленої династії власним коштом запрошували до інституту найкращих викладачів, створювали багаті бібліотеки, за рахунок Ніколи Артемовича організовували екскурсії до Криму, Києва, Санкт-Петербурга. Особлива увага приділялася чоловічій та жіночій гімназіям, у Глухові були побудовані трикласні міське і ремісниче училища. Фактично всі старі будинки, котрі є там, створено за задумом Ніколи і на його гроші. Ці споруди донині визначають своєрідність міста. Загальна сума пожертв на рідний Глухів становить близько двох мільйонів карбованців — величезна сума на той час. Знаменно, що велася сувора звітність коштів, вкладених у освіту та інші доброчинні справи, офіційно друкувалися зведення. До речі, Терещенки ніколи не ділили свій родовий капітал. Коли один із молодих нащадків почав вільно користуватися фінансами, сімейний суд заборонив надалі користуватись коштами цьому марнотратникові.
Особливо розгорнулась благодійна діяльність родини Терещенків після переїзду до Києва. Сталося це у 70-х роках XIX ст. Нікола придбав тут великий особняк (нині — Національний музей Тараса Шевченка), а брат Федір трохи пізніше збудував особняк для своєї сім’ї (у ньому тепер Київський музей російського мистецтва). Іван, син Ніколи Терещенка, теж збудував дім, який і досі стоїть на розі бульвару Шевченка й вулиці Коцюбинського.
Економічна могутність Ніколи невпинно зростала і він дає величезні гроші на потреби Києва. При цьому йому доводилося відволікатися від своїх торгових і промислових справ, віддаючи дорогий для підприємця час на громадську діяльність, зокрема, як попечитель заснованих ним закладів. Нинішній Національний художній музей України теж багато в чому завдячує цьому видатному Громадянинові — раніше тут був міський музей, кошти на будівництво якого давав Нікола Терещенко та інші члени його родини. Вхід до музею був безкоштовний. А далі було будівництво Політехнічного інституту, Володимирського собору.
Знаний російський художник Нестеров багато років жив і працював у Києві, розмальовуючи Володимирський собор. Він неодноразово зустрічався з Ніколою Терещенком і у своїх мемуарах залишив спогади про цю непересічну людину. Художник відзначає чудові якості цього чоловіка, його могутній розум. «Не кожний,— пише Нестеров,— осмілювався розмовляти з ним, побоюючись глибокої проникливості розуму Ніколи».
Нікола Артемович мав навдивовижу тонкий смак, що особливо позначилося на колекціонуванні картин. Ще одна з яскравих граней його діяльності. До Ніколи перші художні колекції почав створювати збирач і знавець древностей Тарновський у своєму палаці в Кочанівці. Та все ж найвизначнішими збирачами, що залишили особливий слід в історії колекціонерства, були представники сім’ї Терещенків, а також їхній родич Ханенко — чоловік однієї з дочок Ніколи. Донька Варвара й її чоловік присвятили своє життя збиранню творів західного і східного мистецтв. Надзвичайно цінні колекції стали згодом основою нинішнього Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Нині кияни й гості міста мають змогу милуватися творами Гойі, Тиціана, Рубенса, Гейнзборо та інших великих митців. Колекції, зібрані Ніколою Терещенком, братом Федором і сином Ніколи — Іваном стали основою не менш блискучого Київського музею російського мистецтва.
Із представниками сімейства Терещенків мав дружні стосунки професор Прахов — автор проекту Володимирського собору. Саме за його рекомендацією були придбані картини Айвазовського, Врубеля, Крамського, Шишкіна, Верещагіна та інших талановитих авторів. Династія Терещенків вела суперництво у придбанні творів мистецтва з іншим великим меценатом — московським купцем Третьяковим. Були випадки, коли Нікола Терещенко випереджував Третьякова у придбанні певного твору. У листуванні критика Стасова є цікавий факт: він дорікає меценату, що той проґавив картину Верещагіна. На це Третьяков відповів: «Я радий, що справжні речі потрапили у ці руки. Вони підуть моїми слідами, їхні колекції з часом стануть надбанням Києва».
У батька Ніколу пішов і син Іван. Це була людина з університетською освітою, він товаришував із філософами, художниками. 25 років Іван Терещенко утримував власним коштом відому школу малювання Миколи Мурашка, яка виховала чимало талановитих українських художників.
Нікола продовжував вкладати власні кошти на будівництво нічліжних будинків, лікарень, комерційних училищ, допомагав і рідному Глухову. За своє життя він виділив на доброчинні справи понад чотири мільйони карбованців. Коли Київ урочисто відзначав 80-річчя цієї видатної людини, вулиця Олексіївська, на якій жила сім’я Терещенків, була перейменована на Терещенківську. Український мистецтвознавець Михайло Факторович, котрий багато зробив для того, щоб повернути із забуття династію Терещенків, знайшов в одному з журналів Російської імперії такі слова: «Усім, кому дорогі блага Вітчизни, хто бачить духовне і матеріальне убозтво, повинен від щирого серця побажати довгих років життя Ніколі Артемовичу Терещенку, який підтримав на своєму славному життєвому шляху стільки нужденних, стільки бідних і надав притулок стільком осиротілим, хворим і стражденним людям». Нікола Терещенко помер 19 січня 1903 року. Як свідчить тодішня хроніка, в останню путь великого Громадянина проводжали сотні тисяч киян. Згідно з його волею, він був похований у сімейному склепі церкви Трьох Анастасій у рідному Глухові. Через кілька років вдячні жителі міста звели пам’ятник уславленому землякові. Та... невдячні більшовики його знищили. Нині знаменита династія повернулася із забуття. Нехай її славні справи стануть дороговказом усім, хто послужить молодій українській державі своїми коштами, доброчинністю.

Володимир КОЛОДЯЖНИЙ
також у паперовій версії читайте:

• ЛЮДИНА ВЕЛИКОГО ПОЛЬОТУ

назад »»»