ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР СІРИЙ:«ОБЛИЧЧЯМ УКРАЇНИ МАЄ БУТИ НЕ БРУДНА ПОЛІТИКА, А САМОБУТНЯ КУЛЬТУРА»

Будь-яка річка і ліс мають дивну самоочисну властивість. Згори, наприклад, падають кислотні дощі, внизу якийсь завод зливає отруйну бурду, а річка і ліс цю погань успішно нейтралізують (щоправда, людина дедалі частіше «перемагає» у цьому нерівному двобої).

Щось подібне відбувається в культурі й мистецтві: попса, кіч, несмак паморочать голови і душі, а високохудожня творчість нейтралізує цей дурман, оздоровлює мораль, поліпшує екологію інтелектуального, музичного й образотворчого простору.
До таких благотворних явищ у музичному мистецтві можна віднести міжнародний фестиваль «До#Дж», що став наймасштабнішим джазовим заходом в Україні, котрий поліпшує смаки співвітчизників.
Словосполучення «До#Дж» придумав у 2000 році президент фестивалю, донецький підприємець з консерваторською освітою Олександр Сірий: він скоротив слова «Донецький джаз» і розділив їх знаком дієза. Крім того, він зметикував, що фестиваль викликає у меломанів асоціації з могутнім і модним серед заможних городян автомобілем.
Козирними плюсами «До#Джа» (крім гарної організації) є три чинники: виступи найкращих світових музикантів, наявність конкурсу молодих виконавців, компетентне й авторитетне журі.
На фестивалі виступали навіть «The Mancheten Transfer» і «Take 6», куди, як кажуть, вище. На конкурс «До#Дж junior» прагне приїхати обдарована молодь не лише зі всієї України і центральної частини Росії, а й з Магадана, Алма-Ати, Кишинева, Мінська. У журі брали участь такі джазові знавці, як професор Російської музичної академії ім. Гнєсіних піаніст Ігор Бриль, російський диригент, піаніст і композитор Анатолій Кролл, заслужені діячі мистецтв Росії Володимир Фейєртаг і Святослав Белза, ректор Донецької музичної академії В’ячеслав Воєводін, глава Інтернет-ресурсу «Джаз. Ру» Кирило Мошков, київські гуру джазу Олексій Коган і директор школи джазового й естрадного мистецтва Петро Полтарєв, генеральний продюсер радіо «Ренесанс» Анатолій Євтухов, композитор, саксофоніст, диригент Георгій Гаранян, зірка кінофільму «Ми з джазу» Олександр Панкратов-Чорний.
Цього року головною окрасою «До#Джа» стануть бенди, лідерами яких є видатні бас-гітаристи: світова зірка зі США Маркус Міллер і українська гордість Ігор Закус. Їх підсилить плеяда музикантів, про яких зазвичай кажуть: «неперевершені й унікальні».
Тож Донецьк і Київ у чеканні-передчутті очисної музичної події.
Наш сьогоднішній співрозмовник — Олександр Сірий, головний водій музичної махини під назвою «До#Дж», вважає, що сучасному джазу вдається, не поступаючись в енергетиці року й екстремальним електронним стилям, залишатися музикою для інтелектуалів і втягувати у свою орбіту нові легіони українських шанувальників.
— Олександре, що таке «До#Дж», на Ваш погляд?
— Фестиваль з’явився на зламі тисячоріч-сторіч і є «новою старою» формою проведення музичного форуму, коли зустрічаються музиканти й любителі джазу, і проводиться (на відміну від багатьох сотень інших фестивалів) конкурс молодих виконавців, для них «До#Дж» — щаслива можливість попрацювати на великій сцені поруч із метрами.
Головне завдання фестивалю — пропаганда джазу в Україні, й вона поширюється на весь світ. «До#Дж» став значною мірою диктувати музичну моду, він засвітив чимало вітчизняних музикантів, які нині є лідерами української джазової сцени.
Особисто для мене «До#Дж» — це улюблена дитина, у котрої є день народження і свята: фестивальні дні, які я дуже чекаю і за які страшенно переживаю. Для багатьох джазменів «До#Дж» став культовим місцем, оскільки виступи на ньому стають яскравими сторінками творчих біографій. Досить ввійти в Інтернет чи почитати пресу за останні сім років, аби побачити, що «До#Дж» розвивався динамічно й у геометричній прогресії. Збільшилася як кількість інформації, посилань, реплік про «До#Дж», так і число глядачів, видатних музикантів і учасників конкурсу «До#Дж» юніор».
— Які яскраві імена засвітив «До#Дж»?
— «До#Дж» не тільки бренд, а й особистість з ім’ям, у якої є родичі у вигляді членів журі, лауреатів конкурсу, поважних гостей. Завдяки йому зав’язалося багато цікавих контактів, виникла дружба з такими джазовими гуру (і незмінними членами журі), як Ігор Бриль, Анатолій Кролл, Георгій Гаранян, музикознавець Володимир Фейєртаг. Участь у журі ректора Донецької консерваторії В’ячеслава Воєводіна для мене є не менш великою честю. Відчуваю колосальну моральну відповідальність перед людьми, яких збираю воєдино і виношу на їхній суд музику конкурсантів. Тому можу сказати, що дружба із цими людьми для мене є одним із найважливіших досягнень, яке приніс мені «До#Дж». Підтримка в мас-медіа — на телеканалі М1, радіо «Ренесанс» — окрема історія, виявляється, є фанати, котрі готові зробити все необхідне, щоб підтримати наше дітище. У «До#Джа» є ще один творчий аспект — технічний: компанії «Термінал» і «Світлові системи» додають фестивалю особливий рівень і шарм.
Із персоналій, з якими я познайомився на «До#Джі», не можу не назвати одного з переможців фестивалю — фантастичного піаніста Олександра Карагодіна (він зараз, наскільки я знаю, живе в Німеччині). Пишаюсь, що на фестивальній сцені виступала співачка Юлія Рома, нині солістка київського колективу «Night Groove». У свій час на «До#Джі» перемагали сини Ігоря Бриля — Олександр і Дмитро, приголомшливий дует саксофоністів. Учасником «До#Джу» був видатний валторніст — авангардист-фантазер Аркадій Шилклопер, на жаль, він теж виїхав до Німеччини, щоправда, це не заважає нам часто зустрічатися.
Із виконавців, яких я колись опікував, мені запам’яталася чотирирічна Ассоль. Виконанням легендарної пісні «Дівчинка з Епонеми» вона «зірвала» трихвилинну овацію залу. Це виглядало нереально, коли малеча з дивним розумінням співала на субтоні цю вишукану композицію.
На останньому «До#Джі» яскравими були виступи співачки Полі Франц у дуеті з басом-гітаристом Ігорем Закусом і сольний концерт секстету «Менсаунд».
Зараз ми в передчутті виступу 15 листопада в одному концерті з Маркусом Міллером колективу під орудою Ігоря Закуса, пролунають коломийки в стилі фанк. Нічого подібного в Україні ще не було.
— Що коштувало привезти до Києва Маркуса Міллера? В чому полягає його «родзинка»?
— Вартість концерту Маркуса Міллера приблизно дорівнює вартості гарної моделі автомобіля «Мерседес».
Цінність Маркуса Міллера як музиканта полягає в тім, що в нього вистачило таланту перетворити бас-гітару, яка належить до ритм-групи, на сольний інструмент. Блискучий віртуоз Міллер доносить глядачу «на вишиванці» фантастичної техніки свою душу. Він продюсував диски Майлса Девіса, грав треки для Мерайї Кері, Уїтні Х’юстон, його ім’я (як композитора і музиканта) стоїть на сотнях альбомів, на десятках саунд-треків для кінофільмів. Міллер — щедра людина. З приводу одного саунд-трека якось було написано, що музика презентована Майлсом Девісом. Девіс уточнив: «Вона презентована мною, але композитором є Маркус Міллер».
Для мене Міллер — це людина-оркестр, людина-феномен, що володіє абсолютним почуттям форми, неймовірним драйвом. Гадаю, що зал Жовтневого палацу це відчує на собі повною мірою, Маркус, кажучи мовою молодого джазового музиканта, «порве» публіку на шматочки.
Коли я веду автомобіль під музику Маркуса Міллера, то не зауважую, як машина розганяється до двохсот кілометрів. Це говорить про те, що музика захоплює. Міллера можна використовувати в автівці замість двигуна, машина поїде і так — на одній музиці.
— На яку суперзірку Ви націлилися для наступного «До#Джа»?
— Ви перша людина, кому це скажу, моя велика мрія — привезти в Україну Боббі Макферріна. Відомий кавеенщик, шоумен Сергій Сивохо мене запитував: «Ну добре, ти привозив «The Mancheten Transfer», «Take 6». Так завтра вже нікого нема». Насправді є ще багато дивовижних музикантів. Я дуже люблю трубача Кріса Ботті. Та його привезти — надто дорога справа, цей музикант любить, щоб у нього на концерті в ролі гостей-усмішок співали, наприклад, Стінг чи Зуккеро. Ботті — унікальний трубач, у нього надзвичайно красива музика, її вважають, щоправда, солодкуватою, але я переконаний, що жінки і чоловіки на концерті Кріса Ботті закохаються в нього і ця любов буде тривалою.
Поки я націлився на таку культову фігуру, як Боббі Макферрін. Будемо вести переговори.
— Чи не плануєте створити вітчизняний суперколектив, розкрутити його, щоб він гримів на весь світ? Чи бачите потенційні кандидатури для такого проекту?
— Цікаве запитання. Висококласних українських музикантів достатньо. Приміром, таких, як згадуваний бас-гітарист Ігор Закус, піаніст Родіон Іванов, саксофоніст Олександр Рукомойников. Для того щоб гриміти на весь світ, потрібно мати оригінальність. Як тільки в моїй голові складеться портрет цього самобутнього колективу з числа людей, котрі нині грають в Україні джаз, то ми зберемо їх в одну команду й в неї будуть чудові перспективи. Ви торкнулися заповітної струни, я поміркую над цим питанням, тим більше, що в мене є домовленість із закордонними музикантами, які до нас приїжджають, що вони відіграватимуть одну-дві теми у студії разом із українським колективом, котрий ми пропонуватимемо. Так що спасибі за ідею.
— У що виливається альянс «Менсаунда» і Олександра Сірого? На яку перспективу можна розраховувати?
— Усе залежить від кон’юнктури ринку. У «Менсаунда» нині є своя аудиторія, яка його любить. У колективу є сильні сторони й водночас деякі «моменти» треба, на мій погляд, доопрацьовувати: маю на увазі видовищність виступів і правильність вибору репертуару. Як результат нашої співпраці на каналі М1 пройде телевізійна версія шоу «Менсаунд». Колекція», що відбулося навесні цього року в межах фестивалю «До#Дж-2007» у Жовтневому палаці. Телеглядачі зможуть переконатися, що «Менсаунд» може бути іншим. Чим далі він піде від стану, у якому перебуває, тим вища імовірність того, що ми співпрацюватимемо. Мені хочеться, щоб у «Менсаунда» були реалізовані всі його потенції, їх чимало, але зараз, на жаль, вони реалізовані далеко не всі. Від готовності реалізувати ці потенції залежить наша взаємодія.
— Усі ми, схоже, звикли до абсурду, коли артисти платять телеканалам за те, що своєю працею прикрашають ефір. Мені це нагадує трудівника, що виростив картоплю, зібрав урожай, подарував його сусіду та ще заплатив йому за це гроші. Чи не було у Вас бажання сколихнути рух, спрямований проти кабальних умов телеканалів? Цікаво, чому досі не транслювалася телеверсія концерту «Менсаунда»?
— Цими днями телеведуча і директор компанії «ICMG», організатора «До#Джа», Кароліна Ашіон порушила проблему інтеграції виконавців, котрі у різний час виступали на фестивалі, в українські телеканали. Ми цей рух розгорнемо.
У цьому плані позиція телеканалу «М1» є вельми світлим «віконцем», М1 працює з нами на професійних партнерських умовах. За наявності спонсора ми офіційно платимо за трансляції (такий закон), за відсутності спонсорів «М1» не говорить про гроші. Це дивно, але факт.
Затримка трансляції концерту «Менсаунда» насправді пов’язана з прагматичними міркуваннями: ми не хотіли «вистрілювати» в мертвий літній сезон, а от восени, згідно з внутрішньою домовленістю з «Менсаундом», телетрансляція має бути приурочена виходу DVD.
Для того щоб такої музики більше з’являлося на телебаченні, потрібно ростити-виховувати публіку. Аудиторія гарного джазу за останні кілька років виросла багаторазово.
Позиція держави і людей, що уособлюють позицію держави, має бути чіткою, зрозумілою і доступною. Та для цього вона повинна бути, а її поки, на жаль, немає. Ми не маємо законодавчо прописаних національних музичних форумів: ні естрадних, ні етнічних, ні джазових. Практично усі фестивалі, що існують у країні, тримаються на діях ентузіастів. А це ненормально.
Наш народ стомився від політики, йому хочеться чогось теплого, щиросердного. Наступний рік буде важливим у житті української культури. Політичну боротьбу за годівниці час витиснути боротьбою за те, щоб Україну впізнавали у світі. На жаль, реальна впізнаваність нашої країни у світі невисока, нас знають за сумнівними досягненнями «помаранчевої» революції й за іменами кількох яскравих спортсменів, які йдуть з великого спорту. Українських артистів знають мало, ми покладаємо певні надії на спільний проект з Ігорем Закусом, що бере участь у концерті Маркуса Міллера. Уже є реакція української діаспори з Канади і Німеччини, їм цікавий цей продукт. Ми сподіваємось, що таких зацікавлених реплік буде дедалі більше, ми створимо справжній український проект, який зможемо вивезти у світ і показати, що наші музиканти не гірші від західних зірок. Поки що 15 листопада спробуємо довести українській публіці, що в нас є свій Маркус Міллер, жартома ми кажемо: Маркус Закус. Я не хотів би їх порівнювати, але Ігор грає на високому рівні.
— Тепер пропоную Вам поставити акцентовану крапку в нашій розмові.
— Хотів би до читачів донести дві «тези». Перше. Джаз — це музика інтернаціональна і формула «український джаз», «німецький джаз», «американський джаз», на мій погляд, трохи притягнута за вуха. Джаз, маючи свої чорні корені, може доносити будь-які етнічні мотиви, інтонації, але все ж він залишається джазом із чітко прописаною характеристикою. Особисто мені важливо, щоб українські джазмени, інтегруючись у світовий джаз, не були музикантами з периферії. Не секрет: джазмени невеликої Польщі у світі сприймаються на рівні американців. Це говорить про те, що не географія, а творці є вирішальним фактором.
Друге. Побажаю людям, що сприймають джаз як музику багатих товстих гульвіс, спробувати один раз у своєму житті відмовитися від стереотипів, прийти на джазовий концерт і разом з усіма глядачами поплескати, покричати, потанцювати. Гадаю, що на другий концерт вони підуть за власною волею. Я знаю чимало людей, котрі, не розуміючи джазу, орієнтовані на іншу музику, після відвідин одного-двох концертів ставали прихильниками цієї музики. Ось задля цього, у тому числі, й існує «До#Дж».

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»