ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
КОАЛІЦІЙНИЙ ПАСЬЯНС
На тлі драматичних подій у Грузії українська політика, котра минулого тижня здавалася вируючою, нині суттєво потьмяніла. Та все ж процес підготовки до першого засідання новообраної Верховної Ради триває. А отже, «пацієнт, певніше за все, живий, ніж помер»...

Наразі навряд чи хто може з упевненістю сказати, коли розпочне свою діяльність робоча група із новообраних депутатів. БЮТ та «НУ-НС» робили спроби провести засідання, але ні 6, ні 7 листопада кворуму не було, тож домовитися до чогось так і не вдалося. «Штрейкбрехерами» виявилися представники Партії регіонів, Компартії та блоку Володимира Литвина.
Ситуація неординарна, але надзвичайно показова. Представники трьох згаданих політичних сил чудово розуміють: якщо демократична коаліція між «Нашою Україною — Народною самообороною» та БЮТ таки утвориться, вони опиняться, що називається, з носом. Та поки що цілком можна попсувати нерви тим, хто ще якихось півроку тому псував нерви тодішній коаліції.
Тепер будь-які заяви Юлії Тимошенко про те, що парламент працюватиме, хоч як там хто не намагався цьому протидіяти, мимохіть порівнюються з аналогічними запевненнями Олександра Мороза чи штатних спічрайтерів Партії регіонів.
Проте не можна не відзначити, що «регіонали» наразі поводяться не настільки зухвало, як, скажімо, навесні нинішнього року. Скільки б лідери БЮТ не говорили про їхні безпідставні намагання завадити формуванню демократичної коаліції, ці самі спроби ґрунтуються не на спортивному інтересі. Їхня мета чітка і прагматична. Це — входження до коаліції Партії регіонів.
Наскільки вдалими виявляться ці спроби, поки сказати непросто, а все тому, що один із ключових (якщо не ключовий) фігурант переговорного процесу стосовно створення коаліції — Президент Віктор Ющенко — досі не сказав свого завершального слова. Він знову, як і торік, опинився «між двох вогнів», обирати з-поміж яких — нелегко.
Хто б там що не говорив, а Віктор Андрійович будь-який крок оцінює з погляду наближення президентських виборів. Це багато чого пояснює, але не менше й ускладнює, адже гарантій його переобрання на другий термін нині немає жодних. Схоже, ніхто з політиків таких гарантій йому не може надати (навіть якби було бажання).

Або я туди піду,
а ви сидіть, діду...
Або ви собі сидіть,
а я туди піду...

Блок Юлії Тимошенко, претендуючи на прем'єрське крісло, чітко визначився, що керувати Кабінетом Міністрів мусить лише Юлія Тимошенко. Іншими словами, питання стоїть у такому розрізі: або Юлія Володимирівна — прем'єр, або ми йдемо в опозицію. У цьому надзвичайно сильна сторона БЮТ, оскільки обидва варіанти для Тимошенко прийнятні.
Дехто з аналітиків ще до виборів припускав, що «леді Ю» не вигідно йти в прем'єри. Мовляв, стартувати як кандидатові на посаду глави держави значно привабливіше з опозиційного крісла. Якщо це справді так, то чому Партія регіонів так потужно намагається зачепитися за владу?
Відповідь на це запитання спробуємо відшукати згодом. Поки зазначимо, що прем'єрство для Тимошенко (якщо воно справді визріє) також не буде позбавлене, як би це точніше сказати, опозиційного забарвлення. Уряд Юлії Володимирівни за будь-яких умов буде трішечки опозиційним. По-перше, до місцевої влади у багатьох областях, де ключові позиції посідають ті ж таки «регіонали».
По-друге, до потенційної парламентської більшості, котра, як було сказано, надто нестійка. Отже, її постійно доведеться тримати «в політичному тонусі». Хто в цьому сумнівається, нехай дивиться на нинішню ситуацію з так званим непідписанням трьома «нашоукраїнцями» коаліційних засад. Припустимо, Іван Плющ у такий спосіб намагається виторгувати для себе спікерське крісло. Він — фігура знана і більш-менш самостійна (як політичний, так і фізичний вік Івана Степановича цьому сприяє). Проте є ще пани з мальовничого Закарпаття — Ігор Кріль та Василь Петьовка. Тут про власну гру говорити, м'яко кажучи, не доводиться. Вона цілком кореспондується з позицією нинішнього керівника президентського Секретаріату Віктора Балоги.
По-третє, уряд Юлії Тимошенко може бути «трішечки опозиційним» до Президента. Глава держави постійно намагатиметься утримати її на певній відстані від президентських амбіцій. Юлію Володимирівну це неодмінно дратуватиме, і як знати, чи не стане можливим повторення 2005 року, коли Ющенко і Тимошенко неабияк «побили горшки». Причому тоді у Віктора Ющенка було значно більше повноважень, ніж тепер.
Узагалі, недооцінювання ролі Президента двічі зіграло злий жарт із провідними українськими політиками. Першою «жертвою» у вересні 2005 року саме і стала Юлія Тимошенко. А вдруге від надмірної самовпевненості потерпів Віктор Янукович нинішнього року. Був би він, принаймні, настільки ж зговірливий, як нині, не було б ніяких дострокових парламентських виборів.
Та повернімось до бютівських пріоритетів. Цей блок нічогісінько не значить без свого лідера. Поки Юлія Тимошенко набирає політичну силу, їй комфортно як у владі, так і в опозиції. А разом із нею тим, кого вона не перший рік приводить до Верховної Ради.
Ще один цікавий момент полягає в тому, що бютівці, навчені гірким торішнім досвідом перебіжок своїх депутатів до «регіональної» більшості, почали вести облік соратників, котрих намагаються підкупити представники політичних опонентів. Про це заявила Юлія Тимошенко: «Ми як педантична політична сила ведемо облік депутатів з нашої фракції, яких запрошували на певні посиденьки і пропонували достатньо серйозні гроші за зраду демократичної коаліції». За її підрахунками, на цей момент намагалися «обробити» 56 достойників із її потенційної фракції. «Я гадаю, що така бухгалтерія, позитивна для демократичної коаліції, буде вестися, але зайвий раз хотіла б сказати, що Партія регіонів із розпуском парламенту, який мужньо зробив Президент, нічого не навчилася і вони далі пробують використовувати ті самі методи»,— додала лідер БЮТ.

Прем'єр — пишемо, кандидат — на думці
«Наша Україна — Народна самооборона» подібної «бухгалтерії» не веде. Бо президентський блок ніби застиг у очікуванні: куди ж його спрямує глава держави своєю рішучою десницею? Спостерігаючи за цим процесом, доходиш висновку, що для Віктора Ющенка не важливо, якою буде коаліція. Він переймається винятково своїми потенційними стосунками з майбутнім прем'єр-міністром.
Нині позиції глави держави сильні, як ніколи, адже саме він має надсилати до парламенту подання на майбутнього керівника Кабміну. Навіть попри те, що Президент тут, радше, виконує роль «листоноші», політики чудово розуміють: не варто дратувати Віктора Андрійовича. Щось подібне спостерігалося торік, лише не так яскраво. Адже не слід забувати, що нинішні вибори — дострокові й «законсервувати» чинний уряд у статусі «виконуючих обов'язки» також можливо.
Цілком вірогідно, що Ющенко цього й прагне, принаймні з огляду на те, що Янукович з позначкою «в. о.» може бути значно лояльнішим, ніж Тимошенко без цієї позначки. Повертаючись до теми непідписання деякими «нашоукраїнцями» коаліційних правил гри, не варто скидати з рахунку честолюбних планів Віктора Балоги очолити уряд.
До речі, це — ще одна цікава тема для роздумів. Як було сказано, БЮТ говорить лише про свого прем'єра Тимошенко. Партія регіонів постійно схиляється до того, щоб підтримувати на цю посаду Віктора Януковича. А от «Наша Україна — Народна самооборона» не має власного кандидата, принаймні офіційно. Більше того, навіть «нашоукраїнський» кандидат у спікери В'ячеслав Кириленко перебуває у «підвішеному» стані. Не відомо, чи вдасться йому осідлати крісло, котре ще не охолонуло після Олександра Мороза?
Таке враження, що Віктор Балога, який упродовж виборчої кампанії виставляв свою відмову балотуватися в депутати як неабиякий подвиг, засидівся у кріслі керівника Секретаріату СП, і явно його переріс. Тож відкрито претендувати на прем'єрство він не може — надто сильно «НУ— НС» відстав від БЮТ на позачергових виборах. Доводиться маневрувати у той спосіб, що його нині виконують за пана Балогу його закарпатські товариші.
Коли подивитись на цю ситуацію очима Віктора Ющенка, то йому, як людині, що кожен свій крок звіряє з майбутньою виборчою кампанією-2009, навряд чи вигідно, аби Кабмін очолював хтось із його безпосереднього оточення. Уявімо на хвильку ситуацію, що прем'єр-міністром стає Віктор Балога, Юрій Єхануров чи хтось інший з людей, поки позбавлених президентських амбіцій. Це автоматично означатиме, що на виборах глави держави (до яких, до речі, лишилося небагато) змагатимуться троє лідерів: Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович. Перший піде як чинний глава держави, а двоє інших — у статусі опозиціонера і лідера сили, що, скажемо так, співпрацює з Президентом. Неважко здогадатися, що третім зайвим у цій комбінації, певніше за все, виявиться Віктор Ющенко.
От і намагається Віктор Андрійович залучити прем'єра, ніби до себе на роботу, аби контракт, підписаний цим достойником, передбачав знакову норму. Щось на кшталт: я, що нижче підписався, зобов'язуюсь не брати участі у президентській кампанії-2009... Звучить, меншою мірою, абсурдно. Принаймні, з огляду на те, що українська політика знає чимало випадків невиконання подібних зобов'язань. Згадаймо хоча б першого президента Леоніда Кравчука. Він у 1994 році категорично обіцяв не брати участі в дострокових виборах глави держави. Або екс-спікер Олександр Ткаченко, котрий через п'ять років «кинув» Леоніда Кучму, пообіцявши не балотуватися у президенти, і порушив ці домовленості.
Та все ж, припустимо, що Ющенку вдасться переконати потенційного прем'єра дати йому таку обітницю. У цьому разі для Віктора Андрійовича вигідніше, щоб уряд очолила Юлія Тимошенко. Її електорат (де чимало колишніх Ющенкових симпатиків) швидше проголосує за нього, ніж «біло-блакитні» прихильники Партії регіонів. Відверта агітація Януковича на користь Ющенка виглядатиме ще дикіше, ніж торішнє підписання Універсалу національної єдності. Максимум, на що можуть погодитися «регіонали», це на те, щоб замість Януковича висунути когось менш одіозного, або не висувати нікого. Навряд чи таких кроків буде достатньо для Ющенка.

Пан або пропав?
Саме час подивитися на можливий президентсько-кандидатський «мінімум» Партії регіонів. Цю політичну силу впродовж кількох останніх років навряд чи можна назвати фартовою. У 2004-му вони з тріском програли. Причому якби не неповоротливість «помаранчевих», про ПР і Януковича особисто нині навряд чи хтось пам'ятав би.
Торік Партія регіонів досягла успіху, але не скористалася ним розумно. Нинішні дострокові вибори — яскраве тому підтвердження. І навіть не результат цих виборів, а факт їхнього проведення. За логікою, «регіонали» мали керувати нами до 2011 року.
Та все ж на тлі цих нюансів не можна не виокремити цікавий момент. Це — вперте небажання «регіоналів» створювати блок. Чимало політологів зараховують цю особливість до слабких сторін ПР. Мовляв, вони «закостеніли» на своєму електоральному полі й не розвиваються ось уже три роки. Це справді так. Але, вочевидь, є у цьому свій позитив для прибічників Партії регіонів. У такий спосіб вони ніби убезпечили себе від надмірної залежності від... Віктора Януковича. Бо за дві парламентські кампанії бренд «Партія регіонів» дечого вартий сам собою, тоді як у 2004-му, пригадується, південно-східний електорат «клював» винятково на прізвище усе ще чинного прем'єр-міністра.
У цьому контексті зрозумілішим стає намагання «регіоналів» будь-якою ціною «причепитися» до владної коаліції. Шляхів для цього у них два. Перший і сприятливіший для них — формування коаліції з «Нашою Україною — Народною самообороною». Причому, виходячи зі сказаного вище, за таких умов прізвище пропонованого прем'єра може бути і не «Янукович».
Таким чином, замилюючи очі Президенту Вікторові Ющенку своєю неучастю у майбутній президентській кампанії, «регіонали» можуть допомогти повернути президентські повноваження на дореформений момент. Потім ув'язатися у боротьбу з новими силами, а там, як мовиться, пан або пропав. Причому на статус «пана», вочевидь, претендуватимуть двоє: Юлія Тимошенко і котрийсь з «регіоналів».
Другий варіант полягає у тому, щоб «протягнути» як мінімум рік, маючи неповноцінний, але все ж таки уряд. У цьому варіанті ПР знову автоматично більше прив'язується до свого нинішнього лідера, адже Кабінет Міністрів нині, як не крути, очолює саме він. А «коней» на «переправі» таки не міняють.
До того ж, хто сказав, що навіть через рік, коли у Президента розв'яжуться руки і він знову зможе вдатися до розпуску парламенту, він таки скористається цим правом? Конституція не зобов'язує главу державу до таких рішучих дій, а лише дає йому це право. Раптом Вікторові Ющенку так сподобається подібне розгортання подій, що він захоче його «законсервувати» аж до президентської виборчої кампанії.

Країні потрібен...
Нарешті, ще одним важливим фігурантом у нинішньому політичному пасьянсі є Володимир Литвин. Як відомо, він був першим, хто відверто заявив про свої наміри балотуватися у президенти. Було це, нагадаємо, торік навесні, невдовзі після невдачі його блоку на виборах-2006.
Вочевидь, Володимир Михайлович не відмовився від своїх намірів і нинішнє проходження до парламенту тільки додає йому шансів. Ні, не на перемогу у великих перегонах-2009 (хоча так далеко у плинному українському суспільстві нині ніхто не ризикне загадувати), а на потужну участь у потенційній президентській кампанії.
Поведінка Литвина засвідчує, що він воліє вести самостійну гру, хоча наразі його бажання більше дотичне до позиції Партії регіонів. Скажімо, не крутили б носом члени робочої групи від блоку Литвина ще у вівторок, дивись, відома була б дата першого засідання новообраної Верховної Ради.
Та приєднуватися до когось Володимир Михайлович, вочевидь, не збирається, спробувавши зіграти в майбутньому на тому, що розчарованих усім і усіма в 2009 році буде більше, ніж чотири відсотки. Тоді, можливо, більше громадян усвідомлять, що «країні потрібен Литвин». Скажімо, відсотків вісім—десять. Далі — справа техніки. Головне — зуміти вигідно ці відсотки комусь запропонувати. Що-що, а це наші політики вміють непогано робити.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»