ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
РОЗВ’ЯЗАТИ «ГОРДІЄВІ ВУЗЛИ»
Днями Україна формально приєдналася до багатонаціонального миротворчого підрозділу країн Південно-Східної Європи. Зазначене рішення ще має затвердити Верховна Рада України шостого скликання. Цей процес стане першим випробуванням стратегічного мислення українських парламентарів, їхньої спроможності не йти за суспільними настроями, а спрямовувати їх у потрібному для країни напрямі. Багатонаціональний миротворчий підрозділ країн Південно-Східної Європи складається з військових контингентів і нинішніх країн — членів НАТО, і претендентів на вступ (таких як Албанія, Хорватія, Македонія). Отже, позитивне рішення із зазначеного питання фактично означає вибір послідовної підготовки до вступу України в Північноатлантичний альянс.

Актуальності цій проблемі додає трагічне випробування, перед яким НАТО опинилося в Афганістані, підтримавши тут у 2003 році американську антитерористичну операцію. Військові стратеги зазначають, що в афганських горах НАТО постало перед складним вибором: перемогти або залишитися хіба що на сторінках підручників з історії, адже небагато військових союзів виживали навіть після незначних поразок. Оскільки в перемоги завжди багато батьків, а поразка, як правило, є сиріткою. Тому операція в Афганістані стала серйозним іспитом і для старих, і для нових членів НАТО. Спільна миротворча бригада південно-східних країн Європи вже діяла в Кабулі. Тепер треба замінити американських військових інструкторів в Афганістані, які досі з перемінним успіхом навчали місцеву армію.
Варто нагадати, що в жовтні 2001 року Україна схвалила рішення пропускати через свій повітряний простір військово-транспортні літаки країн НАТО, які забезпечували проведення афганської операції. Незабаром українські літаки теж почали перевозити до Афганістану військових з країн, що належать до Північноатлантичного альянсу. Тепер на порядку денному постало питання безпосереднього залучення українських цивільних та військових фахівців до афганської операції НАТО. Зазначена перспектива актуалізує важкий афганський синдром, який з’явився в українському суспільстві за часів війни СРСР в Афганістані. Тому можлива участь синів незалежної України в черговому етапі афганської трагедії ще більше поляризує позицію громадськості щодо приєднання України до Альянсу.
Оскільки вступ до НАТО — це передусім цивілізаційний вибір, попередньо необхідно подолати політичний розкол населення України, який був стимульований п’ятьма поспіль виборчими кампаніями за останні три роки. Під час минулих позачергових парламентських виборів конфліктна тема вступу України в НАТО не була в центрі дискусій. Однак парафованими програмними документами коаліції блоку Юлії Тимошенко та «Нашої України — Народної самооборони» передбачено ухвалення законів та нормативних актів, необхідних для приєднання України до плану дій з набуття членства в НАТО. Підстави поспішати з цим рішенням є, адже 2–4 квітня 2008 року в Бухаресті має відбутися саміт Альянсу. Очікується, що запрошення на вступ до НАТО отримають балканські країни — Албанія, Македонія та Хорватія.
Наступним напрямом розширення організації, на думку геополітичних стратегів Північноатлантичного альянсу, має бути чорноморсько-кавказький регіон. Своєрідним «підготовчим класом» до вступу вважається військово-політична співпраця країн ГУАМ — Грузії, України, Азербайджану, Молдови. Можливо, за аналогією з балканським напрямом розширення НАТО років за чотири вони також будуть запрошені до Альянсу. Критерієм цього можна вважати розширену присутність провідних транснаціональних корпорацій на території країн ГУАМ, адже НАТО дедалі частіше виконує функцію «парасольки безпеки» для них.
Вимоги вступу до організації значною мірою збігаються з критеріями членства в Європейському Союзі. Навряд чи можуть викликати заперечення прагнення до високих соціальних стандартів, створення стабільної демократичної політичної системи, дієвої правової держави, дотримання прав людини та забезпечення цивільного контролю за військом. Позитивними наслідками членства в НАТО є гарантія безпеки відповідно до шостої статті Вашингтонського договору 1949 року. Однак кожен член Альянсу має бути не лише пасивним споживачем безпеки, а і її «імпортером», що зумовлює підтримання на достатньо високому рівні боєздатності національної армії. Україна за умов економічного забезпечення планує завершити перехід до професійної армії у 2010 році. Щодо стандартів НАТО, то українське військо поки що обмежилося заміною онуч на шкарпетки.
Український військово-промисловий комплекс фактично не має жодного масштабного проекту співпраці у військово-технічній сфері з країнами НАТО на основі функціонального розподілу праці, натомість вітчизняний ВПК залишається в кооперації з російськими та білоруськими суміжниками. Інше критичне питання стосується реформування українських «силових» відомств та більшої довіри під час взаємодії вітчизняних спеціальних служб з колегами з країн НАТО. Перешкодою на шляху євроатлантичної інтеграції України залишаються незалагоджені прикордонні суперечки з Росією й Румунією.
Росія на створення американської системи протиракетної оборони на території Польщі та Чехії відреагувала схваленням стратегічної програми переозброєння на період до 2015 року. Причому Україна є дуже важливим чинником для відновлення російського контролю на пострадянському просторі, тому так важко знайти компроміси в питанні делімітації морських кордонів, зокрема в азовсько-чорноморській акваторії. Тримаючи це питання в «підвішеному стані», Росія залишає «відкритою» кримську проблему та питання дислокації Чорноморського флоту в Севастополі. Крім того, Росію не може не турбувати перспектива встановлення контролю НАТО за газовими магістралями, які проходять до Європи територією України.
Навряд чи прийнятною ціною членства в НАТО було б повторення Україною долі Німеччини, розділеної ворожими військовими блоками за часів «холодної війни», тому успіх вітчизняної європейської та євроатлантичної інтеграції залежить від рівня цивілізованості українсько-російських відносин.
До кола проблем євроатлантичного цивілізаційного вибору України належить і питання її енергетичної незалежності. Як й у випадку суперечок щодо розмежування геологічно перспективних зон шельфу Азовського моря з Росією, аналогічні хронічні проблеми Україна має й з Румунією на шельфі Чорного моря поблизу острова Зміїний. Українсько-румунська суперечка вже є предметом розгляду Гаазьким міжнародним арбітражем, але відповідне рішення можна очікувати не раніше 2009 року. Напередодні цієї події Румунія, як член НАТО, навряд чи запалить перед Україною «зелене світло» для приєднання до плану дій щодо набуття членства в НАТО вже у квітні 2008 року на бухарестському саміті.
Приєднатися до Альянсу мають бути готові не лише українська армія, а й суспільство в цілому, адже НАТО — не благодійна установа, а військово-політичний блок, вступ до якого означає незворотний цивілізаційний вибір. Свідомо відкладаючи його або ухиляючись від нього, частина українського суспільства орієнтується на активний нейтралітет, який пропонується як інструмент укладання економічних, а не військово-політичних угод. Така перспектива може видаватися привабливою, бо незалежно від розв’язання української «проблеми НАТО» об’єктивно можна очікувати на збільшення військових витрат, зокрема, за рахунок скорочення соціальних статей бюджету. Компенсувати цю тенденцію можна завдяки інтенсивному економічному зростанню, аби мати не лише «гармати», а й «масло».
Натомість активні прихильники євроатлантичної інтеграції вважають нейтралітет «політичною безпритульністю». Антитезою українській місії своєрідного мосту між Сходом та Заходом є сумна перспектива серйозного конфлікту внаслідок захоплення такого «мосту» або його знищення. Водночас міфом можна вважати й обіцянки «абсолютної» безпеки України після її вступу до НАТО, оскільки країни, які підтримують Північноатлантичний альянс, стають ворогами ісламських терористичних угруповань.
Зважаючи на зазначені обставини, навряд чи доцільно «ударними» темпами торувати шлях до НАТО. По-перше, об’єктивно Україна навряд чи швидко (з неминучими збитками для якості) виконає всі пункти плану дій з набуття членства. Тим паче, що опозиція неминуче наполягатиме на референдумі з приводу початку його реалізації взагалі. По-друге, досвід попередніх розширень НАТО свідчить, що між великою хвилею розширення 1999 року (Польща, Чехія, Угорщина), 2004 року (Болгарія, Естонія, Литва, Латвія, Словаччина, Словенія, Румунія) та, можливо, 2008 року (Албанія, Македонія, Хорватія) є резерв часу — чотири-п’ять років, які потрібні для адаптації новачків та структурних змін у самій організації. Зрозуміло, що цей час Україна має використати для успішного розв’язання, а не розрубування всіх «гордієвих вузлів», які тримають її за межами колективних структур безпеки.
також у паперовій версії читайте:

• ХТО РОЗБУДИТЬ ОЧЕС?

назад »»»