ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТОЧКА ЗОРУ
ДЕФІЦИТ ЩАСТЯ, ІСТОРИЧНА ПАМ'ЯТЬ І СТАН ЕКОНОМІКИ
Стало майже традицією оголошувати українців найнещасливішою нацією у світі. Такого висновку доходять на підставі соціологічних досліджень, які проводяться водночас за одним сценарієм у багатьох країнах світу. Принаймні, відповідний висновок випливає із кількох масштабних досліджень, що фіксують стан громадської думки 2007 року.

Інститут соціології НАНУ провів два опитування на тему «Чи щасливі ви?» серед українців — один у 2007-му, а інший ще раніше — 2005-го. Фонд «Відродження» допоміг організувати такі самі опитування у країнах Європи. Нещодавно підсумки своїх досліджень оприлюднила соціологічна агенція «Євразійський монітор», що спеціалізується на вивченні громадської думки у країнах колишнього СРСР.
Учені Інституту соціології НАНУ проводили одне з опитувань у межах загальноєвропейського моніторингового проекту «Європейське соціальне дослідження», в якому, крім вітчизняних реалій, вивчали громадську думку ще в 24 країнах — членах ЄС. Зокрема, респондентам пропонувалось оцінити ступінь своєї «щасливості» за десятибальною системою. Згідно з відповідями на запитання: «Якщо говорити загалом, то наскільки ви щасливі?», індекс щастя пересічного українця становив 5,6 бала (найнижчий в Європі), датчанина — 8,3, ісландця — 8,5.
Рейтинг задоволеності наших співвітчизників власним життям знову ж таки найнижчий на старому континенті — 4,4 бала. Ще більш песимістичні підсумки найсвіжішого опитування, проведеного «Європейським монітором». Відповідно до нього, цілком задоволені своїм життям лише 35 відсотків українців, а серед казахів таких 73, киргизів і білорусів — 65, росіян — близько 50. Та й оптимістів серед українців малувато — 17 відсотків, песимістів близько третини населення. Водночас кожен другий казах чи киргиз — оптиміст, а загалом населення країн Центральної Азії незрівнянно більше вірить у щасливе майбутнє, ніж наші земляки.
Чому українці вважають себе такими нещасними? Невже справді так погано живеться на рідній землі? Чи можна перефразувати відому приказку дещо в інший спосіб: «Тому нещасливий, бо бідний...»? У пошуку відповідей на ці питання робимо несподіваний висновок: а комусь відомо, скільки бідних в Україні насправді?
Соціологи на підставі прямих і непрямих методів дослідження обережно визначають — близько 30 відсотків. Представники лівих партій заявляють, що до цієї категорії належить більше половини населення країни. Зовсім несподіваними виявилися висновки фахівців представництва Всесвітнього банку у справах України, Білорусі та Молдови про те, що наша країна досягла вражаючих успіхів у боротьбі з бідністю. На їхню думку, протягом кількох останніх років кількість бідних у нас зменшилась з понад третини до 10–8 відсотків, причому серед них переважають не пенсіонери, а багатодітні родини.
Звернемо увагу на те, що у Киргизії, згідно з обстеженнями, люди живуть ще бідніше, ніж в Україні, але рівень оптимізму населення незрівнянно вищий. Пригадаємо, що той самий Всесвітній банк разом із «International Finance Corporation» теж проводять дослідження, де аналізують, як живуть, працюють, розвиваються 225 країн. У цьому рейтингу Україна належить до держав із середнім рівнем життя, хоча опинилась наприкінці списку із 82 держав (77 місце), але Казахстан після неї — 79 позиція.
У чому справа? Чому тоді українці найнещасливіші? Неадекватність ситуації спробував пояснити Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ, який брав участь у згадуваних комплексних дослідженнях разом із європейськими колегами. На його думку, одна з відповідей на це запитання — недостатньо ефективна система соціальної підтримки населення.
Що є, то є. Скажімо, наша пенсійна система хибує не лише тим, що серед пенсіонерів є «рівні та ще рівніші» (державні службовці, працівники правоохоронних відомств, військовики), а й тим, що умови нарахування пенсій новим пенсіонерам після 2004 року дещо вигідніші, ніж умови відповідного перерахування «старим». Але ж у Киргизії загалом пенсії ще нижчі, ніж в Україні, а в Казахстані пенсійний вік відчутно підвищено, хоча тривалість життя, згідно з дослідженнями Всесвітнього банку, не вища, ніж у нас.
Справді, відповідь знайти важко. Проте є версія. Автор огляду добре знайомий із заступником директора Інституту фізіології НАНУ, академіком Олегом Кришталем. На думку цього фахівця, родова (або генетична) пам'ять існує, але механізмів її поки не знайдено. Така теза є передумовою для пояснення дещо песимістично історичної або національної пам'яті українців.
Справді, доля України у минулому ХХ ст. була важкою й трагічною (дві світові війни, епіцентром яких була національна територія, кілька революцій, дві громадянські війни. Події другої половини 40-х років минулого століття на заході України теж можна кваліфікувати саме так, три голодомори (до 33-го плюс початок 20-х років і 1947–1948 роки), кілька хвиль страхітливих репресій). Відчуття постійних втрат, горя, незахищеності, на думку вченого, мала зафіксувати історична пам'ять тогочасних поколінь українців і передати їх у спадок прийдешнім.
Якщо історична пам'ять існує, то доведеться ще почекати, поки світосприймання українців стане оптимістичнішим. Коли, звичайно, економіка успішно розвиватиметься, життєві стандарти зростатимуть, а соціальні проблеми потроху вирішуватимуться.

Петро КОЛОМІЄЦЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:

• ЧОГО ЧЕКАЮТЬ ВІД «СИЛЬНОЇ РУКИ»?

назад »»»