ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
КОШИК, ЩО «ГУЛЯЄ» САМ ПО СОБІ

Галопуюче підвищення цін від літа поточного року робить мінімальні соціальні гарантії (зарплати, пенсії, інші соціальні виплати) такими, що, як мовиться, не витримують жодної критики. Навіть без підвищення цін ці гарантії, скажімо так, надто слабенькі. А з нинішнім підвищенням їх з великою натяжкою можна назвати гарантіями. Приміром, згідно зі ст. 62 цьогорічного бюджету громадянин цілком може прожити на 525 грн на місяць (з 1 жовтня — на 532 грн). Працездатна людина із зазначеної дати «розкошує» на 568 грн, непрацездатна — на 415.

Нагадаю, що мінімальні соціальні стандарти формуються на підставі розробленого і затвердженого Кабінетом Міністрів мінімального набору продуктів, товарів і послуг, на які можуть розраховувати різні категорії українського суспільства: працюючі, люди, які втратили працездатність, діти до шести років, діти від шести до 18 років або той мінімальний споживчий кошик, котрий був розроблений і затверджений 2000 року, коли прем’єром був нинішній Президент і який (кошик) тепер гуляє сам по собі, бо не відповідає реаліям.
Щороку, коли формується, обговорюється, ухвалюється державний бюджет на наступний рік, профспілки, вимагаючи переглянути вміст отого «гуляючого» кошика, погрожують різними акціями. Та хто у нас їх слухає? А потім — бюджет затверджують, ґвалт стихає (бо часом з’являються нові приводи для нього) і ми спокійно живемо за тим кошиком, радіючи, коли визначені за ним мінімальні соціальні гарантії зростають на кілька гривень.
Отже, під час обговорення державного бюджету на наступний рік слід нагадати, що нам обіцяє той злополучний кошик.
Відповідно до згадуваної постанови, людина працездатного віку може за рік з’їсти, скажімо, 95 кг картоплі (або близько 260,3 грн на день) і 220 яєць (хоча за нинішніх цін на яйця на прожитковий мінімум їх не дуже й купиш). А ще 60 кг фруктів і 10 кг цибулі, часнику (останнє, мабуть, для того, щоб пересічний громадянин, жуючи хліб із часником, удавав, що споживає ковбасу, бо її належить з’їсти всього дев’ять палок за 365 днів). Непрацездатним (це зазвичай люди пенсійного віку) треба «налягати» на хліб, якого закладено в річний кошик 62 кг (десь 170 г на день). Справді, навіщо їм білки у вигляді м’яса і ковбас? Це потрібно молодому організмові й тим, хто працює.
Що може дозволити людина, котра отримує мінімальні соціальні гарантії? Їй належить одна зимова куртка на чотири роки, а демісезонний плащ — один на п’ять років, сім пар шкарпеток на рік, зимові чоботи для жінок і чоловіків — одна пара на... п’ять років (мабуть, розробники постанови мали на увазі добротні чоботи, які колись виготовляв сільський швець). А ми ж купуємо китайський ширвжиток), дві пари черевиків на п’ять років. Кажуть, гарній дівці гарно і в ганчірці. Мабуть, цим прислів’ям керувалися розробники постанови, коли закладали в кошик одне пальто на вісім років, одну сукню, одну спідницю, три блузки і один халат на п’ять років.
Щодо предметів гігієни та санітарії, то на рік дозволяється придбати 17 тюбиків зубної пасти (приблизно 0,046 тюбика на день), 36 рулонів туалетного паперу. Я не кажу про ліки, які нині «забирають» найбільшу частину доходів у той час, коли ми маємо право за постановою, на кілька упаковок анальгіну, валідолу тощо. Тож загартовуємось й не хворіємо!
Якщо раніше люди жваво обговорювали цей кошик, обурювалися з приводу восьми грамів риби, пів’яйця на день і ще чогось, то тепер про нього не згадують: набридло. Та й нічого вдіяти не можна. Хоча... Ось донецькі керманичі вирішили в регіональному бюджеті на 2008 рік установити свій прожитковий мінімум приблизно на третину вищий, ніж державний (686 грн на одну особу, 747 грн на працездатну особу і 532 грн на особу, котра втратила працездатність). Адже, кажуть вони, в регіоні 1,4 млн осіб мають заробіток менший, ніж затверджений державою прожитковий мінімум, 13 відсотків працюючих донеччан одержують зарплату нижчу від мінімальної, так що... (ви резонно запитаєте: від чого «танцювали» в Донецьку, розробляючи свої мінімуми? Кажуть, все геніальне просто: тамтешні економісти взяли реальні місцеві ціни на кожну, закладену в кошик позицію, зробили відповідний розрахунок.
Виникає запитання: де знайти те, чого ніхто не загубив — «зайвих» 160 млн грн, потрібних для підвищення регіонального прожиткового мінімуму? Кажуть, є три джерела фінансування: бюджети міст і районів, обласний бюджет, «добровільно — примусові» внески соціально орієнтованого бізнесу. Можна було б закликати наслідувати соціальні наміри донеччан. Однак язик не повертається, бо знаємо, які загалом порожні калитки в місцевих бюджетах, так що навряд чи знайдеться багато послідовників у передовиків. Відтак проблему слід вирішувати на державному рівні, як того постійно вимагають профспілки: закласти в кошик справді необхідне для життя людини, враховуючи «комуналку», оренду житла, навчання дітей, лікування, причому за реальними нині цінами. Тоді це будуть реальні соціальні гарантії (колись це називалося мінімальним споживчим бюджетом, який давав людям змогу нормально жити).

Лідія РУТА
також у паперовій версії читайте:

• ПРО ПЕРЕРАХУНОК ПЕНСІЇ
• ВІЗЬМІТЬ ДІТЕЙ У РОДИНУ!

назад »»»