ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
УНІВЕРСАЛЬНИЙ ІГОР ЗАКУС ГРАЄ У ДІАПАЗОНІ ВІД «ВІА ГРИ» ДО МАРКУСА МІЛЛЕРА
Ігор Закус має колоритне прізвище, яке відразу запам'ятовується, і зовнішність рафінованого інтелігента, але без цукру, бо за характером він відверто-щирий і принциповий — як у музиці, так і в житті. Не сприймає найменшу фальш, адже Богом йому дано так чисто інтонувати на бас-гітарі, що іноді його гра здається виявленням незбагненних можливостей людини-феномена.

Та сам Ігор Закус — людина самокритична, ярлик «найкращий бас-гітарист України» сприймає з іронічною усмішкою, бо розуміє, що вчорашній Закус має певні недоліки, а от нинішній — кращий, а завтра буде ще досконаліший. Це тому, що музикант невпинно розвивається і терпіти не може спочивати на лаврах.
До речі, бас-гітариста, композитора і аранжувальника Ігоря Закуса однаковою мірою добре знають естрадники (він співпрацював з Таїсією Повалій, Оксаною Білозір, Іриною Білик, нині грає у «ВІА Грі») і джазмени: виступає практично з усіма найкращими музикантами України, часто потрапляє у «компанії» західних зірок, приміром, 15 листопада він виступатиме на одній сцені з мегазіркою зі США Маркусом Міллером у Жовтневому палаці. А ось що розповів про Ігоря подвижник і популяризатор джазу Олексій Коган: «У характері Закуса чимало важливих і рідкісних нині рис. Він завжди зібраний і спокійний, посидючий і водночас сповнений різними ідеями. Багато виступає в клубах, їздить на гастролі, постійно вчиться і творить музику. Якось буквально врятував концерт квінтету британського барабанщика Марка Гілмора. Коли за три години до початку стало зрозуміло, що басист Гі Нсанге до Києва не прилетить, Закус «постояв за державу» на всі сто! Гілмор і його партнери допомагали Ігорю як могли, і наш земляк був на висоті. Наступного дня Нсанге все ж прибув. На другому концерті музиканти спершу подякували Ігорю, що сидів у залі, а потім викликали його на сцену, щоб зіграти з ним одну з п'єс. Приємно!»
Задля цього «приємно» Закус дедалі більше занурюється в джаз, не бажаючи віддаватися грошовитій попсі, хоча вона завжди очікує його із солодкими обіймами. Віднедавна він «запрігся» ще в одну складну роботу — у проект «Джаз-коло». Що з цього виходить та про інше ми дізнаємось від нашого співрозмовника — Ігоря Закуса.
— Ігорю, що найбільше дратує, болить, заважає працювати і дихати?
— Усе те саме, напевно, що дошкуляє кожному українцеві. Політична ситуація в країні впливає на всі сфери: на виробництво, ціни, побут і, звісно, на музику. Коли народ ситий, живе в достатку, то він цікавиться мистецтвом, культурою, пам'ятає про свої коріння, традиції, більше ходить до церкви і не думає про те, які негаразди його очікують у старості. Наш народ, «прибитий» постійними проблемами, добуванням хліба насущного, не має часу думати про щось високе, про те, як виховуються і ростуть діти. Звісно, це нас обмежує, ми стаємо духовно біднішими і наші нащадки ці проблеми так само відчуватимуть на собі.
Мені, як будь-якому громадянинові України, заважають нестабільність, постійна загроза чогось невідворотного, чим безперервно лякають нас політики, які тільки й роблять, що розподіляють черговий ласий шматок.
Хотілося б грати більше джазових концертів, адже у нас є музиканти, які справді сформувалися і можуть сказати своє слово. Я не хотів би, щоб мої слова трактували так, що ось у країні народився новий джаз і українці надзвичайно чимось відрізняються, ні, просто є достойні музиканти, котрі у цьому жанрі піднялися, можуть презентувати цікаві програми слухачеві й представляти країну на різних міжнародних фестивалях. Одначе з цією справою у нас не все гаразд, як і в усіх інших сферах, навіть набридло про це говорити.
— Які рифи існують навколо джазового середовища?
— Оскільки більшість людей слухає легковажно-доступну музику, то українська поп-музика увібрала ті закони ринку, які існують в усьому світі, артисти почали працювати цивілізовано, тобто вони виступають і заробляють гроші. Якщо ми візьмемо класично-академічну музику, то у нас є оперні театри, філармонії, існують спеціалізовані концертні майданчики, отже, цей жанр теж якимось чином працює, держава його, хоча б мізерно, підтримує.
А от джазове мистецтво перебуває поки в несприятливих умовах. Можливо, заважає менталітет українців, які переконані, що це не наша музика (хоча троїсті музики — це суцільний джаз), не ми її придумали, це — музика американських негрів. Хоча увесь світ її сприйняв, прилучився до неї й ця музика є народним надбанням у різних державах, але в Україні цей процес почався пізніше.
Наша держава, телевізійні канали, радіо, преса спрямовані на попсу, а джаз надзвичайно слабо презентований, він — неформат, тому цей жанр перебуває в найскрутнішому становищі. Джазмени, і я в тому числі, заробляємо собі на хліб в іншій площині, я, приміром, співпрацюю з естрадниками, ця робота теж потребує вміння, професіоналізму, відповідальності, вона годує мою сім'ю і дає мені змогу займатися улюбленою справою. Я записую власні джазові сольні альбоми, беру участь у проектах українських джазменів. Є, природно, світлі «плями» у нашій справі: чимало журналістів цю музику люблять, знають, пишуть про неї, вона представлена на радіо «Ренесанс», «Промінь», «Ера», є клуб «Арена-сіті», де Олексій Коган проводить джазові концерти раз на тиждень. Богові дякувати, доля звела мене з Юлією Олійник, директором видавництва «Темпора», що випустило мій другий сольний альбом, до нас приєднався Роман Недзельський (чоловік, продюсер Оксани Білозір.— В. К.), керівник компанії «Україна гастрольна», і народилася ідея проведення джазових концертів. У лютому 2007-го ми почали серію виступів українських виконавців, у яких є власний матеріал, котрі випустили сольні альбоми, але з приводу їхніх здобутків відбувалась якась невелика презентація і на тому все, на жаль, закінчувалося, тобто для широкого глядача на нормальних концертних майданчиках ці програми не представляли. В «Українському домі» на чотирьох концертах були презентовані два моїх проекти, програми Млади та групи «Кактус-фреш», яку створили піаністка Наталя Лебедєва і саксофоніст Дмитро Александров. Усі виступи ми записали, відзняли, змонтували відео. Для мене це велика радість і велика подія, сподіваюсь, ось-ось вийдуть три CD живих концертів, які видаватиме компанія «Комп», це два моїх проекти: «Тут був Закус» і «Коломийки», проект «Кактус-фреш». Крім того, видавництво «Темпора» видає два українських джазових DVD, у нашій країні — це новина.
Мені здається, що це — добротний продукт, який не соромно показувати, він ніби «індикатор» того, що є в Україні в джазовій музиці. Диски маємо намір продавати в Україні, висилати за кордон, може, таким чином щось трохи почне рухатись. Мене, власне, цікавить питання українських музикантів, разом з колегами я копирсаюсь у спільних проблемах, можливо, завдяки нашим зусиллям потроху «розвидняється», нехай не завтра-післязавтра, але коли цей матеріал лежатиме на поличках наших крамниць, буде доступний для слухачів, то люди зможуть подивитися, як усе це відбувається на сцені, оцінити рівень, тоді у них, ймовірно, виникне бажання не лише відвідувати концерти «Джаз-кола», а й проводити такі концерти в інших містах, щоб ожило гастрольне життя. Всі знають, що в провінції з джазом — повний застій, та й в Києві по клубах це мистецтво ледь жевріє. На нечисленних фестивалях, які є в Україні, наші музиканти чомусь презентовані не так гідно, як на те вони заслуговують, запрошують здебільшого гостей з інших країн. Це добре, але про своїх не треба забувати.
Тому «джаз-кольна» діяльність накладає на мене нині неабияку відповідальність. Крім того, я зараз записую свій третій студійний сольний альбом «Коломийки», який буде дещо відрізнятися від того, що ми заграли в «Українському домі». На мою думку, це вельми цікавий і колоритний матеріал. Насиченість композицій українською етнікою може по-справжньому відрізняти наших музикантів, показувати їхні особисті самобутні риси — в гармонії, мелодиці, ритміці. Українська пісня напрочуд мелодійна, її гармонізувати можна самобутньо, етніка дедалі більше цікавить багатьох музикантів. Це, напевно, правильний шлях, яким треба йти нашим джазменам для того, щоб зарекомендувати себе, аби у світі казали: «Цей джаз має своє лице, він цікавий, бо український». Тож я закликаю звертатися до нашого коріння, нашої народної музики, черпати звідти і на основі того творити щось своє, актуальне. Зрозуміло, що джазові стандарти теж треба знати.
— Ви граєте на безладовій бас-гітарі. В чому її специфіка? Наскільки складно на ній грати?
— Почну з анекдоту. Приходить юнак до метра і каже: «Я дуже хочу у вас займатися на басу. Чи могли б ви мені дати кілька уроків?» Той каже: «Звичайно. Ось ця струна — мі, а ця — ля, граєш: ля-мі, ля-мі. На другий урок приходь наступного тижня». Учня немає тиждень, два, місяць, другий... Якось метр зустрічає учня на вулиці й запитує: «Чого ж ти не приходиш на уроки?» — «Ви знаєте, часу не вистачає. Концерти, халтури...».
Насправді інструмент непростий, бас-гітарист має водночас відчувати мелодію і гармонію, тримати ритм.
Щодо моїх гітар... Річ у тім, що бас-гітара — це велика окрема тема, нині є чимало різновидів: ладові й безладові чотири-, п'яти-, шести-, семи- і навіть восьмиструнні. Цей інструмент вельми популярний і музиканти його надзвичайно розвинули, бас-гітара співає безліччю голосів: то «пливе», як контрабас Чарлі Хейдена, мудро, глибоко розповідаючи правду життя, то співає м'яким, ніжним голосом, як у Жако Пасторіуса, то звучить потужно-яскраво, ніби непереборна машина, що змушує вас коливатись-рухатися в певному ритмі, як у Маркуса Міллера.
Сучасна бас-гітара настільки різнобарвна і різноманітна, що треба просто слухати музику і робити висновки. У мене наразі п'ять інструментів: чотириструнна безладова акустична бас-гітара звучить подібно до контрабасу; шестиструнна безладова надзвичайно співуча, має яскравий, вишуканий, тонкий тембр; п'ятиструнна ладова дає змогу колоритно акомпанувати і грати цікаві соло; шестиструнний ладовий електричний бас також співучий, має свій специфічний тембр. У мене ще є чотириструнний джаз-бас, це — класична бас-гітара, яку всі знають, на аналогічній грав великий Жако Пасторіус, і мені пощастило — я став представником фірми «Фендер» в Україні й граю на її інструментах.
У Києві живе майстер Стас Покотило, який робить висококласні бас-гітари, тож маю можливість прийти до нього і вибрати певне дерево, певну електроніку, певну форму і замовити такий інструмент, який мені потрібно.
Усі мої гітари різні не лише за звучанням, а й, природно, конструктивно, тому бути універсальним важко, але є музика, яку найкраще може висловити певний інструмент, він звучить виграшніше, адже по школі, приміром, у акустичній музиці потрібен акустичний бас, у ліриці бас-гітара має співати, як це може зробити шестиструнний безладовий або ладовий бас. Тобто у кожного інструмента — своє призначення.
— Ігор Закус як аранжувальник, композитор...
— Аранжуванням і композицією почав займатися побічно, життя змусило, може тому, що достатньо не було нотного матеріалу для бас-гітари, а, може, мені хотілося чогось особливого. Поступово почали народжуватися композиції, я їх записував, одразу розраховуючи на бас, таким чином, у мене накопичувалися свої пісні, п'єси, які треба було також аранжувати.
— Чи матеріалізується ця діяльність в нотний матеріал? Чимало юних бас-гітаристів зіштовхуються з колосальними проблемами у пошуках посібників, збірників.
— Мені це добре знайоме, оскільки в Університеті культури і мистецтва викладаю бас-гітару. Нотний матеріал для студентів — вічна проблема. Все, що в мене було на руках, всі збірнички, видані в радянський час, які я збирав протягом життя, розійшлися між студентами. Проте зараз із нотами легше, тому що є Інтернет, куди партитури потрапляють з численних західних видань. Але цього все ж замало.
— Отож напрошується збірник Ігоря Закуса.
— Це питання я неодноразово обговорював із неперевершеним музикантом В'ячеславом Полянським, моїм колегою-начальником на кафедрі. Посібник, що складається зі світового репертуару, який найчастіше студенти грають, та моїх творів, я, сподіваюсь, невдовзі створю.
— Життя артиста — це сміх і сльози. Чого більше?
— Усе залежить від натури. Найсмішніші випадки трапляються в гастрольних турах, особливо на останньому, так званому зеленому концерті, коли технічна група, музиканти намагаються зробити один одному «хохму-западлянку»: приміром хтось перед виходом на сцену «вирівняє» кілки на бас-гітарі, розстроїть інструмент, а вже треба грати, або насипле пудри на малий барабан і, коли барабанщик б'є по ньому, здіймається «дим» і все обличчя біле, або прив'яжуть гітару до стійки перед концертом. Пригадую випадок, коли в турі з Іриною Білик гітарист одну пісню виконував на стільчику, а йому поставили замість нього ящик на колесах і коли він почав грати, його почало «возити» по всій сцені. Якось і самій Білик прив'язали до мікрофона оберемок із порожніми пластиковими пляшками. Після концерту в рюкзаки, сумки, кейси хлопцям кладуть важкенькі металеві ваги, які використовують на сценах для піднімання-опускання штанкет,— а ти вже настільки зморений, що нічого не второпаєш, тягнеш той вантаж до готелю. Були випадки, коли ті трикляті ваги клали баяністові у футляр, а він із отим усім біг на сцену (номер був саме з футляром) і, не встигаючи оговтатися, навзнак падав. Гастрольне життя без жартів немислиме, тому що насправді це важка праця, коли вдень у тебе два літаки плюс автобус або потяг, потім два саунд-чеки і концерт, тож без веселощів важко все подолати...
— Коли і кого найближчим часом ми побачимо в «Українському домі» в «Джаз-колі»?
— 30 жовтня відбудеться великий концерт. У першій частині презентуємо два диски Ігоря Закуса і гурту «Z-Band»: «Тут був Закус», «Коломийки» та диску «Кактус-Фреш» Дмитра Александрова і Наталі Лебедєвої. У другій частині концерту виступатимуть співачки Юлія Рома, Ольга Войченко, гітаристи Сергій Овсянников, Володимир Шабалтас, піаніст Родіон Іванов, а також інші музиканти, сольні проекти яких будуть представлені в наступних «Джаз-колах». Це буде музика майстрів імпровізацій, котрі задовольнять смаки найприскіпливіших гурманів-меломанів.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»