ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
АКТИВИ Й ПАСИВИ У ПОДОЛАННІ БІДНОСТІ

Щороку в світі (й в нашій країні) 17 жовтня відзначається Міжнародний день боротьби за ліквідацію бідності, офіційно визнаний ООН у 1992 р. Початок йому поклав 1987 рік, коли в Парижі зібралися сто тисяч осіб, аби вшанувати жертв бідності, голоду, насильства і страху та підтвердити, що бідність є одним із найбільш грубих порушень прав людини. Одна з головних цілей відзначення цього дня — привернути увагу урядів і громадськості до проблем бідності, почути голос людей, котрі живуть у злиднях і вжити заходів до їхньої ліквідації.

До цього дня наша держава підійшла, як мовиться, не з порожніми руками. Бо ця робота ведеться постійно, відповідно до Стратегії подолання бідності в Україні (2001–2009 рр.). Нагадаю: стратегія реалізується в три етапи. До першого етапу (2001–2002) входила реалізація комплексу заходів щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності; другий етап (2003–2004) — створення об’єктивних передумов для стабільного зростання реальних грошових доходів населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості. Третій етап, який ми переживаємо (2005–2009 рр.), передбачає посилення орієнтації економічних процесів на ефективніше задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності з-поміж найуразливіших верств населення, створення передумов для переходу до Стратегії запобігання бідності. Передбачається, що на останньому етапі активно діятимуть всі розроблені програми соціального захисту та ефективна система соціального страхування.
Отже, чого ми досягли за останні роки і що заважає успішно рухатися вперед?
Соціально захистити людей допомагає створена в Україні система соціального страхування. Ухваливши «Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», створено базу для запровадження чотирьох видів страхування: пенсійного, на випадок безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань і ухвалено відповідні закони, які активно діють, захищаючи громадян. Тепер черга — за впровадженням медичного страхування. Верховна Рада в різні роки розглядала законопроекти з цього приводу, але жоден із них не був досконалим.
Кажуть, торгівля — показник добробуту народу: якщо людина має за що купити найнеобхідніше для життя, це і є турбота про неї. Тому останнім часом багато робиться для збільшення зарплат, пенсій та інших соціальних виплат. За шість місяців 2007 року середній розмір пенсій зріс майже на 100 грн: з 457 у січні до 553 — у червні. За дев’ять місяців (з жовтня 2006 року до червня 2007 р.) реальна пенсія зросла на 15,6 відсотка. Це підвищення стосувалося 11 млн пенсіонерів.
Підвищено пенсії й у вересні. Зросли вони з 1 жовтня і разом з вересневим підвищенням загальне зростання становить більш, ніж на 131 грн. Це буде найбільшим підвищенням порівняно з двома попередніми роками. Не забуваймо, що в травні збільшено пенсії інвалідам, держслужбовцям, учителям.
Триває реалізація пенсійної реформи. Планується, що з 2009 року буде затверджено сплату єдиного соціального внеску і другий накопичувальний рівень пенсійної реформи, що позитивно вплине на стан пенсійного забезпечення, а також рівень життя.
Подбала держава і про працюючих громадян (нині пріоритетом є подолання бідності серед них). Розпочався другий етап упровадження Єдиної тарифної сітки. Працівники бюджетної сфери в червні одержали підвищену зарплату (її, до речі, підвищили ще через зростання мінімальної зарплати — з липня вона збільшилась до 440, а з жовтня — до 460 грн). Загалом з жовтня зарплата зросла в 1,4 раза. На це буде використано 4,2 млрд грн. Абсолютну бідність, якщо орієнтуватися на показник ООН для країн Центральної і Східної Європи, ми подолали.
Отже, зроблено чимало. Проте суспільство непокоїть інше. За даними Держкомстату, чотири з п’яти опитаних домогосподарств віднесли себе до категорії бідних, п’ята частина — до середнього класу і лише 0,2 відсотка — до заможних. Як бачимо, долати бідність нелегко. З нею боролися всі уряди незалежно від кольору їхніх знамен. Є певні успіхи, але є й «вузькі» місця.
Добре, що ми підвищуємо мінімальну зарплату. А от західні профспілки, суспільства ведуть боротьбу за зменшення чисельності людей, котрі одержують таку зарплату. Чи вловлюєте нюанс?
Ми чимало говоримо про зростання економіки. Якщо вона зростає, мають відповідно збільшуватись і показники оплати праці. Коли підвищується ефективність виробництва, то, відповідно до економічних законів, доходи працюючих громадян мають зростати випереджальними темпами.
На жаль, практика свідчить про інше: щорічні підвищення заробітної плати не позначаються на структурі фондів підприємств, тобто на частці заробітної плати у собівартості продукції (за період 2001–2006 років цей показник залишався майже без змін і становив у середньому в галузях економіки 5,78 і 5,79 копійки з однієї гривні реалізованої продукції. Тим часом у Європі й США цей показник сягає 40 відсотків, а в наукоємних галузях і сфері послуг — до 90). Звичайно, цей показник дає тимчасові конкурентні переваги галузям економіки в Україні, що працюють на експорт. Одначе посилюється експлуатація найманих працівників в Україні. Державне регулювання фондів підприємств і, зокрема, фонду оплати праці, втратило свою монополію, бо з’явилися не лише державні, а й приватні суб’єкти господарювання.
Як вийти з такого становища?
Міністерство праці та соціальної політики України пропонує принципово нові й ефективні механізми організації колективно-договірного регулювання оплати праці в приватному секторі економіки (нині деякі виробники готові укласти договори й підвищити на своїх підприємствах зарплату в 1,3–1,4 раза). Розрахунки доводять, що збільшення зарплати лише на два відсотки дасть змогу підвищити її на третину. В результаті на стільки ж зросте фінансування соціальних програм. Інші розрахунки засвідчують, що у нас із 21 млн осіб, зайнятих у галузях економіки, тільки 300 тисяч (із урахуванням членів сімей — один мільйон) отримують прибуток. Що має решта 45 млн громадян? Зарплату, якої часом не вистачає на прожиття? За такої системи бідність залишиться нездоланною, як би ми не прагнули підвищувати пенсійні та інші виплати.
Отже, щоб ліквідувати матеріальну бідність в Україні, слід розв’язати два важливих завдання: значно підвищити частку зарплати в собівартості продукції й суттєво збільшити чисельність людей, котрі мають засоби виробництва, займаються підприємницькою діяльністю. До речі, ті, хто в 90-х роках привласнив соціалістичне майно, продовжують свій курс. Гроші від приватизації потрапляють в держбюджет. За їхній рахунок виплачують зарплату й соціально підтримують незахищених. Насамкінець люди витрачають гроші на товари першої потреби й вони знову повертаються до... «прихватизаторів».
Тож треба знайти такий механізм реалізації права кожної людини на частку суспільного багатства, щоб людина знала й розуміла, яку і якого розміру вигоду вона може отримати від того, що влада, скажімо, продає у приватну власність землю певної громади, завод, аби не обходили інтереси людей.
Доти, доки ми не дамо права громадянам на володіння часткою суспільного багатства (щось на кшталт колишніх фондів суспільного споживання, про що говорив свого часу колишній прем’єр-міністр Масол), не вдасться належно піднести добробут народу. Мабуть, це — найголовніше, чим мусять займатися всі гілки влади.
З іншого боку, фахівці кажуть, що настав час змінити психологію людей, аби вони не чекали манни небесної (Захід чи олігарх нам допоможе, багаті поділяться з бідними, держава щось підкине тощо. Не поділяться! Потрібна гнучка податкова система, в тому числі прогресивне оподаткування), а самотужки шукали вихід зі становища. (Нині 24 відсотки домогосподарств, де є молоді люди, вважають, що за їхній добробут відповідає держава. Причому чисельність людей, котрі чекають допомоги від держави, зростає навіть порівняно з 2002–2003 роками).
Отже, не подолавши бідність у державі, ми не зможемо досягти навіть мінімального рівня стандартів життя цивілізованих країн.
також у паперовій версії читайте:

• ЗРОСТАЮТЬ ЗАРПЛАТИ
• КЛЮЧ ДО УСПІХУ
• ЧИ МАЮ ПРАВО НА ІНШИЙ СТАТУС?

назад »»»