ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
МИКОЛА ВАВИЛОВ:«ПІДЕМО НА ВОГНИЩЕ, АЛЕ ВІД СВОЇХ ПЕРЕКОНАНЬ НЕ ВІДМОВИМОСЬ»
Академік Микола Вавилов (1887–1943) — учений світового рівня. Інтелектуал, інтелігент найвищого гатунку. Біолог, генетик, агроном, селекціонер, географ. Дослідник-мандрівник об’їхав понад 50 країн світу в пошуку генетичного матеріалу для виведення нових сортів. Чи не найважливішу знахідку Микола Іванович відшукав в Україні, в Карпатах — реліктовий вид дикої пшениці, яка годувала Вавилон і Єгипет ще в епоху фараонів.

ДО 120-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Гордістю і улюбленим творінням унікального організатора науки став Всесоюзний інститут рослинництва (легендарний ВІР), де Вавилов від його початку до кінця свого життя працював директором і який між собою називали Вавилоном. Учений створив перший в країні академічний Інститут генетики, був його першим директором. Завдяки зусиллям академіка АН СРСР і АН УРСР Вавилова по всій країні з’явилися десятки дослідно-селекційних станцій. Микола Іванович ініціював організацію Академії сільськогосподарських наук (ВАСГНІЛ) і став першим її президентом. Натомість в історії вітчизняної науки, зокрема генетики, навряд чи знайдеш трагічнішу постать і мученицьку плату за самовіддане служіння істині. «Мені не жаль віддати життя за найменше в науці». Промовляючи ці слова, Вавилов не здогадувався, наскільки вони близькі до реальності. Шкода тільки, що життя в нього відібрали насильно.

Бачив свій шлях
Чому випускник комерційного училища вирішив стати біологом? Батько мріяв передати старшому синові свою справу. І раптом почув: «Буду біологом!» Обурений Іван Ілліч погрожував вигнати з дому, але хлопець не змінив рішення. Ну й характер! Залякати Миколу було неможливо змалку, лише переконати. Через роки колеги академіка Вавилова пригадували, як не погоджуючись з окремим висновком, Микола Іванович, доброзичливо усміхаючись, говорив: «Буду радий, коли ви мене переконаєте». Тоді ж доводи батька про те, що комерційна діяльність — почесна справа і забезпечить гідне місце в суспільстві ще й чималі статки, не переконали хлопця.
Постать батька Миколи Вавилова заслуговує на детальнішу увагу, оскільки у 30-х роках походження стало чи не найпершим звинуваченням на адресу вченого. Іван Ілліч, син кріпака, хлопчиком прийшов до Москви з села вчитися на півчого і виявив неабиякі здібності до співів. Однак злидні змусили підлітка працювати. Так він потрапив на «Тригорну мануфактуру». Самотужки вчився, багато читав, виявив організаційні здібності. Згодом його помітили власники мануфактури Прохорови. Спочатку довірили крамницю, потім зробили завідувачем торгового відділу. Невдовзі Іван Ілліч став одним із директорів компанії. Після революційного перевороту він емігрував. Микола Вавилов не міг з цим змиритися. Під час закордонних відряджень зустрічався з батьком, переконував повернутися. Врешті-решт, 1928 р. за кілька місяців до смерті батько повернувся до СРСР. А Микола Вавилов для радянської влади так і залишився «нащадком мільйонера».

До вершин наукового Олімпу
Сучасник М. Вавилова відомий ботанік В. Арнольді писав: «Природа відповідає кожному, хто вміє її запитати». Микола Іванович запитував і отримував відповідь. Умовно всі його дослідження розподіляються на три групи. Перша: вивчення мінливості спадковості рослин, що дало підстави вченому сформулювати закон гомологічних (подібних один до одного) рядів, який, за словами автора, вказує селекціонерам, «що треба шукати», водночас розкриваючи перед ними нові широкі можливості. Цей закон (1920 р.) розкриває глибокі, тонкі механізми генетичної мінливості й є основою порівняльної генетики. Друга група: академік Микола Вавилов — засновник учення про імунітет рослин (фітоімунітет), тобто про властивості рослин, які підвищують їхню несприйнятливість до вірусів, бактерій. Дослідження з фітоімунітету Микола Іванович вів протягом усього життя. 1940 р., незадовго до арешту, він виступив із викладенням основних законів природного імунітету рослин. Знання особливостей фітоімунітету є основою для виведення сортів, стійких до певних хвороб. Третя група: географічні експедиції країнами світу з метою встановлення розташування центрів походження культурних рослин. Це було важливо для виведення нових сортів, оскільки дикі форми, які розшукував учений, слугували свіжим генетичним матеріалом. Саме він уперше в світі підніс селекцію на рівень окремої науки. Усі групи досліджень об’єднувала єдина мета: виведення якомога більшої кількості сортів, корисних для сільського господарства, тобто теорія органічно поєднувалась з практикою.

«Життя коротке — треба поспішати»
Поспішаючи в роботі, Микола Іванович ніби змагався з самим собою, власними можливостями. На початку своєї наукової кар’єри він був надзвичайно удачливим. Рослий, привабливий, життєрадісний, з розумними очима, високим чолом, сповнений сил, енергії, нових ідей і планів. Микола Іванович працює у створеному ним найбільшому в країні Всесоюзному інституті рослинництва в Ленінграді в оточенні талановитих однодумців, які охоче відгукнулися на пропозицію приєднатися до нього: з Києва — цитолог Григорій Левицький, ентомолог Олександр Знаменський (колишній співробітник Полтавської дослідної станції), з Ташкента — агроном Костянтин Пангало, з Тифліса — ботанік Петро Жуковський, з Москви — генетик Георгій Карпеченко. Вони підуть з ним до кінця. В Інституті генетики АН СРСР Микола Іванович збирає провідних вітчизняних і закордонних учених. Доповіді професора Вавилова слухають делегати міжнародних конгресів у Римі, Кембриджі, Берліні. В наукових журналах російською та іноземними мовами виходять понад 50 його публікацій. На запитання кореспондента паризької газети: «Чи вважаєте своє життя вдалим?», Микола Іванович миттєво відповів: «Так, дуже».

Експедиції як філософія буття
Микола Вавилов ніколи не був кабінетним ученим. Більшість часу він провів у лабораторії, на дослідних станціях або в експедиціях, які є випробуванням на міцність. Чого тільки не траплялось, але удача не полишала мужнього мандрівника. В Сахарі літак, у якому були лише пілот і Вавилов, зазнає аварії, робить вночі вимушену посадку, а за кілька хвилин на світло виходить лев. Льотчик заціпенів від жаху, а Микола Іванович до ранку відганяв хижака. В Ефіопії на караван напали бандити. Вавилов виявився чудовим дипломатом і врятував людей, здавалося б, із безвихідної ситуації. В Сирії безстрашний вчений збирав потрібне колосся пшениці під вогнем повстанців і тільки диво врятувало його від куль. Микола Вавилов пройшов Афганістан, Південну і Центральну Америку, Канаду, США, Європу, Алжир, Туніс, Палестину, Ефіопію, побував у Західному Китаї, Японії, Мексиці...
Науковий біологічний світ визнає професора Вавилова постаттю першого рангу. Так само високо оцінюється рівень наук, де на той час «мозковим центром» є Микола Вавилов,— це агрономія, ботаніка, генетика, фізіологія та географія культурних рослин. Провідні іноземні вчені зазначають, що «надруковані в СРСР праці з генетики та селекції перевершують праці, видані в країнах Заходу».

Наступ псевдонауки
Микола Вавилов — Трохим Лисенко. Навіть писати ці прізвища поруч важко, але історія їх міцно поєднала. Трохим Лисенко зумів увійти в історію науки не лише як окрема особа, а й як одіозне явище «лисенківщини», що в умовах тоталітарного режиму призвело до знищення потужної школи вітчизняних генетиків, моральної та фізичної розправи з талановитими вченими, визнаними світом фахівцями. На першому місці в списку жертв — Микола Вавилов. Як таке могло статися?
Газета «Правда» (1927 р.): «Якщо судити про людину за першим враженням, то від цього Лисенка залишається відчуття зубного болю, похмура він людина». Микола Іванович не судив і прагнув мати власне враження. Реакція академіка Вавилова на заяву Лисенка про відкриття ним нового явища «яровизації»: «Гадаю, Лисенка треба запросити у ВІР і виділити йому лабораторію. Тільки спочатку потрібно навчити його мов і прищепити смак до читання наукової літератури». Авторитетний вчений з великим досвідом, Вавилов не міг запідозрити агронома в непорядності, підтасуванні фактів.
Час спливає, але жодного лабораторного експерименту, жодного підкріпленого доказами факту. Із виступів Лисенка: «Щоб отримати певний результат, потрібно хотіти одержати саме цей результат; якщо ви хочете мати певний результат, він у вас буде». «Мені необхідні тільки такі люди, які б одержували те, що мені потрібно». Водночас зростає агресивність новоспеченого «генія», який сподобався владній верхівці на чолі зі Сталіним. Диктатору імпонує масштабність дослідів Лисенка (80 тисяч пінцетів для колгоспників, зайнятих схрещуванням на полях), до того ж, він людина з народу, син селянина, свої виступи завжди підкріплює цитатами Маркса і Сталіна. Лисенко активний, водночас в усьому слухняний. Для малоосвічених ідеї Лисенка прості, зрозумілі, вони органічно вписуються у філософську, ідеологічну систему, яку сповідує керманич країни. І от Лисенку надано право ревізувати наукову діяльність Миколи Вавилова, генетичний напрям загалом.
Лисенко: «Чи можливе таке становище в науці: теорія зробила крок уперед, а практика від цього жодного полегшення не отримала. Я завжди терпіти не міг, коли мені намагалися довести, що такі безплідні для практики теоретичні досягнення чогось варті». «Усе, що я виклав у своїй доповіді, докорінно суперечить закону гомологічних рядів академіка М. І. Вавилова». «Я закінчив радянську школу, і я не вивчав, Йосифе Віссаріоновичу, Дарвіна. Зазвичай з Дарвіна пам’ятають лише те, що людина походить від мавпи...» Наступні слова Сталін зустрів бурхливими оплесками: «Шкідники-куркулі зустрічаються не тільки в колгоспному житті. Не менш вони небезпечні, не менш вони закляті й для науки... Хіба немає класової боротьби на фронті яровизації? Замість того, щоб допомагати колгоспникам, робили шкідливу справу і в науковому світі, а класовий ворог — він завжди ворог, учений він, чи ні...» (1937 р.).
Академік Вавилов стримує себе. На відверті образи не відповідає. Для нього — вченого, інтелігента завжди і в усьому, це принципово. Лише коли йшлося про генетику, професор заявляв: він не відступить: «Закони Моргана і Менделя ми вважаємо основою нашого розуміння спадковості. Інших рівноцінних теорій ми поки що не бачимо, тому відходити від сучасної генетики не маємо підстав». «Ніхто не заперечує в наш час у генетиці мінливості генів, вона доведена». «Академік Т. Д. Лисенко висуває нове положення про те, ніби ген можна змінити за бажанням експериментатора і в певному напрямку... Щоб спростувати існуючі уявлення генетиків, потрібний точний експеримент. Його ми не знаємо».

«Коли гине вчений, гине світ»
Улітку 1940 р. Микола Іванович виїхав у відрядження до Західної України, котру недавно приєднали до СРСР. Чи думав, що ця експедиція остання? Якось в колі близьких друзів у присутності Вавилова виникла розмова про його арешт. Він коротко відповів: «Не наважаться». Певніше хотів заспокоїти рідних і колег, бо сам розумів і усвідомлював реальну ситуацію навколо себе, обстановку в країні. Академік із двома співробітниками виїздить у Північну Буковину. Дорогою зупинялися на полях, збирали зразки насіння. Десь тут М. Вавилов знайшов дику пшеницю, за якою не один рік «полював» у закордонних експедиціях... На середині шляху його машину зупинила чорна «емка». Це був арешт, який санкціонував Молотов.

Справа № 1500
12 серпня 1940 р. У внутрішній в’язниці НКВС старший лейтенант держбезпеки слідчий Олексій Хват почав перший допит академіка Вавилова словами: «Ви заарештовані як активний учасник антирадянської організації й шпигун іноземних розвідок. Чи визнаєте себе винним?» Влада довго і ретельно готувалась, перш ніж висунути це типове для тих, позначених беззаконням, часів всесвітньо відомому біологу, генетику, директорові двох інститутів, академіку кількох академій. Вражає те, що перші сторінки лягли в теку і перетворились на «Справу академіка М. І. Вавилова № 1500»... значно раніше, ще 1931 р.! Щоправда тоді, попри всі старання органів, доноси, які вони ретельно збирали, не давали нічого путнього.
Відповідь Миколи Івановича слідчому була такою: «Ні, не визнаю. Шпигуном і учасником антирадянських організацій ніколи не був. Я завжди чесно працював на користь радянської держави». Цю відповідь він повторював не раз. Та на певному етапі слідства, котре не ставило за мету нічого розслідувати, вчений «зізнався», зокрема в тому, що збільшив посівні площі в СРСР і довів до того, що в країні не вистачило насіння, аби засівати ці площі. В результаті лани країни у 1931–1932 рр. вкрилися бур’яном. Микола Іванович робив це свідомо, сподіваючись, доведенням обвинувачень до абсурду, прискорити судовий розгляд справи, привернути увагу до безглуздості звинувачень. Та не вдалося.
Слідство тривало 11 місяців. Було сфабриковано десять томів справи. Відбулося 400 допитів, які загалом тривали 1700 здебільшого нічних годин. Стан здоров’я академіка Вавилова значно погіршився. За свідченням однокамерників, після допитів Микола Іванович ледь тримався на ногах. Набряки на ногах були настільки сильними, що зняти взуття самотужки було неможливо. Здавало хворе серце. Нарешті 9 липня 1941 р. відбувся суд, який не мав нічого спільного з правосуддям. На ньому були присутні три генерали і секретар. Пізніше Микола Вавилов писав: «На суді, який тривав кілька хвилин в умовах воєнної обстановки, я заявив категорично, що це звинувачення побудоване на вигадках, брехливих фактах і наклепі, що не підтверджені слідством». Проте вирок був заготовлений заздалегідь: винен. Ученого, котрий присвятив себе розвитку землеробства, звинуватили в тому, що він спричинив... занепад землеробства. Наукові експедиції, які вчені різних країн назвали географічним подвигом, були оголошені шпигунською діяльністю. Таких нісенітниць вистачило, щоб оголосити вирок: розстріл.
Академіка Вавилова не розстріляли лише тому, що втрутилися колеги. Максимальних зусиль доклав учитель Миколи Івановича видатний агрохімік Дмитро Прянишников, йому 1940-го виповнилося 77 років. Він усім і всюди наполегливо заявляв, що академік Вавилов не винний. Навесні 1941 р. Прянишников написав Берії, лист залишився без відповіді. Знаходячись в евакуації, в Самарканді, Прянишников робить ризикований для власного життя крок: надсилає до Москви телеграму, в якій висуває роботи свого учня на здобуття Сталінської премії. Усі спроби допомогти не дали жодних результатів. Тоді, як останній крок, був надісланий лист на ім’я Сталіна. З відповіддю не поспішали. Тільки восени 1943 р. стало відомо, що лист учених передали Берії. Той посилається на те, що академік Вавилов власноруч написав зізнання. Це була гра хитросплетінь, а на кону — життя геніального вченого. Насправді Берія ще в травні 1942 р. розпорядився замінити Миколі Вавилову смертну кару на 20 років таборів. Проте академік до кінця залишався в жахливих умовах у камері смертників саратовської в’язниці, де помер 26 січня 1943 р. від дистрофії, простіше, з голоду. В останньому листі до рідних Микола Іванович (який 1921 р., попри всі бюрократичні перепони, організував регулярне постачання пшениці з Америки до Росії, задля спасіння тих, хто голодував) просив передати йому сухарі.
Замість епілогу: академік Вернадський про Вавилова
Між цими двома природознавцями було багато спільного: неосяжний інтелект, надзвичайна порядність, непохитність перед владою і готовність обстоювати інтереси науки, неординарне мислення і бажання зробити світ досконалішим завдяки створенню нових знань. Обидва — автори нових наукових напрямів, засновники науково-дослідних інститутів, академій.

Сторінки щоденників
18.ХІ.1938 р. «Увечері був Вавилов. Була цікава з ним розмова про стан науки. Вольова, неосвічена, але талановита постать Лисенка — тепер надзвичайно впливовий сановник — різко виступає як продовжувач дарвінізмо-мічуринської (sic!) наукової методики — різко нападає на генетику, основ якої не знає. І це в той момент, коли людина цим шляхом експериментально опановує створення нових не лише видів, а й родів. М. І. Вавилов блискуче це відчуває. І я також».
26.V.1938 р. «Проти Вавилова йде розслідування: Лисенко на чолі. Здатні розгромити».
15.VIII.1940 р. «Заарештований дорогою на Буковину Микола Вавилов — один із найвидатніших наших учених. Зруйнована величезна робота. Цей арешт — найбільша помилка влади з державної точки зору».
14.IХ.1940 р. «Ніяк не можу змиритися з арештом М. І. Вавилова. Пов’язують усе з Лисенком».
21.І.1941 р. «Лисенко розігнав інститут Вавилова. Цікаво, що він, вочевидь, не дарвініст, а називає себе дарвіністом, тож офіційно його таким визнали».
3.V.1945 р. «Величезна наукова праця М. І. Вавилова знищена чиновниками».
Віра АНДРІЄВИЧ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»