ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ХТО СКАЖЕ «СТОП!» ТОРГІВЛІ «ЖИВИМ ТОВАРОМ»
Восени 2005 року Європейський парламент одностайно затвердив звіт «Стратегія запобігання торгівлі жінками і дітьми, вразливими до сексуальної експлуатації». Серед рекомендацій, котрі містилися в ньому, було й побажання запровадити європейський День боротьби з торгівлею людьми. Відтоді 18 жовтня стало датою, коли небайдужа до цього ганебного явища громадськість має консолідувати свої зусилля.

18 ЖОВТНЯ — ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДЕНЬ БОРОТЬБИ З ТОРГІВЛЕЮ ЛЮДЬМИ

За період від 1998 до 2007 року правоохоронні органи України порушили 1915 кримінальних справ проти торговців людьми. Наведена цифра не відображає справжнього стану справ, але зважте на те, що досі подібна статистика взагалі не велася. Жінок, звісно, продавали в сексуальне рабство, проте відповідної новели в законі не було, а отже, злочинів за цією ознакою не реєстрували, тож і рахувати було нічого.
Стаття про торгівлю людьми з’явилася в Кримінальному кодексі України 23 березня 1998 році за порядковим номером 1241 («стаття сто двадцять четверта з позначкою два»). Стаття 124 (без позначки) була в ККУ від часу його запровадження у 1960 році, називалася вона так: «Викрадення чужої дитини». Хоча згадані злочини мало подібні між собою, більш підхожої статті для торгівлі людьми законодавці не знайшли.
Взагалі, вітчизняне законодавство щодо правопорушень, пов’язаних із «живим товаром», ніколи не йшло в ногу з часом. Наприклад, у радянський період проституції у нас нібито й не було. Влада, безумовно, визнавала, що в суспільстві далеко не все гаразд у сфері моралі, оскільки в Кримінальному кодексі Української РСР була стаття 210 — про утримання будинків розпусти та звідництво. Покарання за це призначалося у вигляді заслання чи позбавлення волі до п’яти років. Однак слід було розуміти, що жінки відвідують кубла розпусти цілком безкорисливо, лише для власного задоволення. Вони, до речі, за ці відвідини ніякої відповідальності перед законом не несли: утримувачів притонів карали, а матеріали щодо самих жінок передавали до громадського чи товариського суду.
Проте правоохоронці-практики добре знали, що насправді проституція є, особливо це було помітно у великих містах, котрі відвідувало багато іноземців, зокрема в Києві та Одесі. Там у структурі управлінь карного розшуку навіть були створені спеціалізовані підрозділи, котрі полювали за повіями, однак вони сором’язливо називалися «відділами боротьби із злочинами, пов’язаними з іноземцями». Цікаво, що спійманих дівчат карали зовсім не за проституцію, а переважно за порушення правил здійснення валютних операцій, відповідно до ст. 80 тодішнього кримінального кодексу. Розшуковці регулярно прочісували бари, ресторани та готелі, звозили повій до відділків міліції, і якщо в котроїсь знаходили валюту, її справу передавали до суду, відомості про решту фіксували, жінок фотографували й відпускали.
З такою безкарністю «нічних метеликів» ще можна було миритися, поки валютною проституцією займалося обмежене коло молодих жінок, які до того ж майже всі співпрацювали з розвідувальними чи контррозвідувальними підрозділами КДБ. Коли ж це явище стало масовим, у Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУАП) з’явилася ст. 1811 — заняття проституцією. Це сталося 12 червня 1987 року після відповідного указу Президії Верховної Ради УРСР. Саме в цей час виникло й інше явище: українські повії почали впевнено опановувати закордонні ринки. Спочатку дівчата вирушали до Угорщини та Югославії невеличкими групами в супроводі бойовиків організованих злочинних угруповань. А згодом, коли ділки секс-бізнесу звили кубла майже по всій Європі та деінде в Азії, ці поодинокі краплини перетворилися на суцільний потік. Тож стаття про торгівлю людьми була ухвалена в 1998 році з величезним запізненням.
Характерно, що відповідні міліцейські підрозділи почали створювати теж у 1998 році. Спочатку вони називалися відділами боротьби зі злочинами у сфері громадської моралі. Тоді, щоправда, у керівників МВС виникли сумніви щодо того, у чому має полягати робота цих підрозділів. Одні пропонували доручити їм затримувати повій та складати на них протоколи про адміністративні правопорушення, тобто вести профілактичну роботу — таку саму, яку ведуть дільничні інспектори міліції. Інші наполягали на тому, що це мають бути оперативні підрозділи, котрі б ловили не тільки повій, а й осіб, котрі втягують їх у проституцію та перепродують за кордон. Інакше кажучи, щоб співробітники новостворених відділів не обмежувалися адміністративною практикою, а й розкривали кримінальні злочини.
Дискусія з цього приводу тривала декілька років і врешті-решт перемогла позиція останніх, і ці підрозділи увійшли до складу кримінального блоку міліції з правом проводити оперативно-розшукову діяльність. Для загального керівництва ними в серпні 2005 року в МВС України був створений департамент боротьби проти злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми. Що ж до законодавчого забезпечення, то тут поки що все гаразд: у 2001 році Верховна Рада затвердила новий Кримінальний кодекс України, у якому злочин під назвою «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» докладно описаний у ст. 149. Залежно від ступеня важкості правопорушення за нього нині можна отримати від трьох до п’ятнадцяти років позбавлення волі.
Ми вже наголошували, що кількість кримінальних справ, порушених за торгівлю людьми, не відображає та, зрештою, й не може відображати реальної криміногенної ситуації. Проте все одно цікавим буде продемонструвати їхню щорічну динаміку. Наприклад, у 1999 році їх було лише 11, у 2000 р.— 42, 2001 р.— 89, 2002 р.— 169, 2003 р.— 289, 2004 р.— 262, 2005 р.— 415, 2006 р. — 376. Таким чином, показники роботи міліції у цій сфері рік у рік, за незначними винятками, зростають. Утім, підстав для оптимізму це аж ніяк не дає. Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна» змушений був звернутися з відкритим листом до керівників міністерств праці, освіти, охорони здоров’я та деяких інших відомств. У ньому, зокрема, наголошується на необхідності більш дієвої профілактичної роботи в цій сфері, яку самій лише міліції провадити не під силу.
За період роботи «гарячої лінії» правозахисного центру з листопада 1997 року до нього надійшло майже 35 тисяч звернень громадян, і 66 відсотків з них стосувалися питань працевлаштування за кордоном та можливості перевірити ліцензії фірм, які його пропонують. Адже ми живемо у відритому світі, й те, що наші громадяни працюють за кордоном, а іноземці працюють у нас,— явище цілком нормальне. Проте зробити так, щоб воно було ще й безпечним — обов’язок держави, яка поки що, на думку віце-президента «Ла Стради» Ольги Калашник, перекладає його на плечі неурядових організацій.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРОНІКА ПРИГОД
• КРИМІНАЛЬНИЙ ТАЛАНТ

назад »»»