ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ПОМІЖ ЧАСОМ І ПРОСТОРОМ
«Дитинство, заметене часом» — так називається нова книжка письменниці з Канади Ліди Палій, презентація якої відбулася в Національній спілці письменників. Хоча нині й маємо можливість знайомитися з іменами, які ще вчора були невідомими, шлях їхнього повернення на батьківщину часом тривалий і болісний.

Після другої світової війни за межами України опинилася ціла когорта поетично обдарованих митців. Спочатку «першопрохідці» Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Василь Барка, а трохи пізніше проявилися небуденним талантом Олег Зуєвський, Остап Тарнавський, Ігор Качуровський, Галя Мазуренко, Ліда Палій... Митці задекларували естетичні критерії творчості в умовах духовно-інтелектуального протистояння тоталітарній системі.
Національне мистецтво, виплекане на чужині, тривалий час залишалося за міцними мурами. І попри все — жило, розвивалося, дбайливо зберігаючи «материзну» за океаном. Молоді поети, відкинуті за межі Вітчизни, обрали власний шлях — творення таких поетичних цінностей, які б не залежали від миттєвостей суспільного життя. І хоча заокеанські українці ніколи не відривалися від рідної землі (натомість зберігали національні традиції), за тоталітарної системи ніхто про них не мав і гадки. Лише з появою «шістдесятників» почала з’являтися інформація про «утікачів із соціалістичного мистецтва».
Окреслюючи цей етап у розвитку української поезії, зокрема про творчість так званої «нью-йоркської групи», Микола Жулинський дав їм таку характеристику: «Кожна з «дійових осіб» творчого ансамблю під назвою «нью-йоркська група» була тим цікавою, що вела в цьому ансамблі власну партію... Віра Вовк з домінантою в її творчості релігійних мотивів; іронічний мислитель і скупий на похвалу Богдан Рубчак; відвертий до епатажного демонстрування незалежності мистецького самовираження Юрко Тарнавський; Емма Андієвська, чи не найзагадковіша і не найскладніша для сприйняття сучасна українська поетеса...»
Як бачимо, незважаючи на розпорошеність по світу (Віра Вовк живе й працює в Аргентині, Емма Андієвська — в Німеччині), українські митці зуміли зберегти власну ідентичність. Час замітає сліди, припорошує сивиною скроні, але не здатен знищити людської пам’яті.
Саме про це йдеться в книжці Ліди Палій. Адже спогади дитинства — найсильніші, найяскравіші. Вони, мов на чорно-білій плівці, зберігають імена людей, повертають у минуле. Думками авторка у рідному Львові, де залишилися рідні і знайомі. Попри загальний піднесений настрій на рівні підсвідомості відчувається тривога. Так буває перед грозою, коли в природі все завмирає, ніби стишується. Передвоєнний Львів живе в передчутті тривожних подій. Зовсім скоро страшною хвилею репресій буде зметена українська інтелігенція, а хто врятується — опиниться в сибірських таборах.
Спогади Ліди Палій цінні тим, що вони написані живим свідком уже далеких подій. Вони сповнені щирості (як зазначає авторка, інакше вона просто не вміє писати). Любила школу, друзів, товариство. Щоправда, залюбки вивчала лише ті предмети, які подобалися. До таких уподобань належали історія і географія.
«Коли до школи завітала Софія Русова (відомий педагог і громадська діячка.— Авт.), ми з дівчатами вітали її букетом фіалок. Ніде більше в далеких світах я не зустрічала таких дивовижних фіалок, як у своєму дитинстві. Серед моїх товаришок була Леся Храплива». (Нині відома письменниця Леся Храплива-Щур підтримує своїми статками українські часописи, що опинилися в жалюгідному стані.— Авт.).
Як і більшість українців, які опинилися в еміграції, Ліда Палій із завмиранням серця чекала на своє побачення із рідним краєм. Серце стискалося у передчутті радості — адже залишала Україну вона дитиною, а поверталася дорослою. Свій тодішній емоційний стан охарактеризувала як такий, коли «із журбою радість обнялись». Серце краяв біль, бо не побачила багатьох рідних їй людей — вони були репресовані. Є в Ліди Палій щемлива новела «Станція «Сон дитинства», в якій вустами ліричної героїні передано душевні хвилювання письменниці.
Хоча героїня об’їздила ледь не всю Україну, у неї складається враження, що вона залишає позаду чужу домівку. Про роздвоєність душі вона пише відверто, запитуючи себе: «Де мій дім? Де мій загублений світ?» У літаку, що прямував до Торонто, вона написала: «Мій дім — між Канадою і Україною». Там, де сплелися листя зеленого клену і гроно червоної калини.
Мабуть, тим, хто не скуштував гіркого чужинського хліба, важко зрозуміти психологічний стан людини, яка опинилася «поміж часом і простором». Адже навіть маленька пташина повертається на батьківщину, долаючи тисячі кілометрів небезпечного лету. І все ж наші далекі співвітчизники, відірвані, наче кленові листки, від рідної землі, об’єднують нас з іншим світом. У якому їм вдалося зберегти рідне українське слово.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• МУЗИ У «ХИМЕРІ»

назад »»»