ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
КАРОЛІНА АШІОН: «ОКРІМ ТЕЛЕБАЧЕННЯ, Є ЩЕ Й СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО»
Кароліна Ашіон... Постать цієї яскравої красуні викликає особисто в мене асоціацію з крилатими висловом: «Комсомолка, спортсменка, студентка, красуня!» — з легендарного фільму «Кавказька полонянка».

До Кароліни така характеристика має безпосереднє відношення: вона «зачепила» піонерсько-комсольське виховання, навчалася в спортивній школі олімпійського резерву в Києві (гандбол), закінчила торгово-економічний інститут і, врешті, стала телеведучою, бізнесвумен, і, здається, вже й кіноартисткою (знімається в телесеріалах). Віднедавна в Кароліни з'явилась ще одна робота: вона обійняла посаду директора компанії «ICMG», котра проводить міжнародний джазовий фестиваль «До#Дж», організовує великі концерти і свята. А 15 жовтня «ICMG» представлятиме в Україні видатного американського джазового бас-гітариста Маркуса Міллера.
Під час спілкування з «шоколадною» Кароліною одразу розумієш, що маєш справу із справжнім шоколадом: вона щиро-відверта, безпосередня, солодка і гірка, терпка, чарівна, оптимістична, висококалорійна (в розумінні інтелектуальної і емоційної наповненості).
Кароліна — зірка, але без зіркових «прибамбасів». Вона має романтичну душу провінціалки (саме провінція дає країні найкращих поетів, музикантів, художників), і лоск столичної левиці, котра, певно, замість іклів і кігтів використовує слово й посмішку.
Слов'янська і нігерійська кров нуртують в її жилах, екзотична квітка на ім'я Кароліна цілком природно почувається на українській землі, бо має дух і менталітет українки і щиро вболіває за все, що в нас відбувається.
— Кароліно, розкажіть, що передувало появі на телеканалі «М1» чарівної темношкірої дівчини, яка чудово розмовляє українською?
— Передувало народження у місті Шостка на Сумщині. Мої батьки познайомилися під час навчання в інституті, в Ленінграді. Це було в 1975 році, тож можна легко вирахувати скільки мені зараз років.
— Отже, мама Ваша слов'яночка, а батько...
— А батько — нігерієць, нині живе в Нігерії, у місті Лагос (колишня столиця). У мене його прізвище. Протягом перших шести років від мого народження ми підтримували дуже тісний зв'язок. Але, треба розуміти, то були часи радянської «залізної завіси», тому коли постало питання, чи їхати мамі до мого батька, одразу виникли проблеми. Радянській людині, аби перетнути кордон, треба було підписати величезну купу паперів, а в нас виникла ще серйозніша перепона, пов'язана з тим, що мама не була з батьком в офіційному шлюбі. Остання інстанція, до якої ми мусили звернутися, був обласний прокурор. Згадую нашу подорож «кукурудзником» з Шостки до Сум, з необхідними паперами,— прокурор мав поставити останню резолюцію. Він сказав мамі приблизно таке: «Безумовно, ви можете їхати в Нігерію, бо у вас спільна дитина, але без права вороття на Батьківщину. Дівчинку ви теж можете відправити, а потім, якщо їй там не сподобається, тато може повернути назад». Мама, звісно, на такі умови не погодилась. Хоча йшлося про одну з найрозвинутіших країн Африки, її лякав зовсім не знайомий образ життя, тому зриватися з насидженого місця і їхати в невідомість вона не ризикнула. Ми залишились.
— Ваше дитинство було типовим, чи колір шкіри додавав певних нюансів?
— Звичайно, нюанси були. Уявіть собі невеличке радянське місто, і я — єдина чорношкіра дівчинка в ньому. Коли мама мене народила, то була справжня подія. Одного разу в магазині до неї підійшла жінка і запитала, чи не може вона показати оту жінку, що від негра народила. Мама відповіла, що може, це, мовляв я. Та жінка не знала, куди подітися. А що поробиш — такі в нас люди. Смішно сказати, але в провінції і досі мало що змінилося. Кругозір людей не надто вже й розширився. Правда, тепер по ТБ багато показують темношкірих акторів, музикантів. А раніше — тільки «Bony M».
А взагалі, мама з дитинства навчила мене не звертати уваги на таких нерозумних і невихованих людей. Завжди казала, що я — найкрасивіше створіння на Землі і що я Богом їй дана, і що найкрасивіші люди на Землі — це мулати. Тому я не надто переймалась з приводу зовнішності. Навпаки, моя зовнішність завжди була надзвичайно потужнім стимулом, аби завжди бути попереду інших. У шкільні часи я була круглою відмінницею, найкращою в спорті, музиці. Завжди вміла постояти за себе.
Після школи закінчила модний в дев'яностих торговельно-економічний інститут. Про телебачення я навіть не мріяла, це був для мене зовсім інший світ. Але його величність випадок вносить чимало корективів, у той час, як доля веде людину за руку.
Ще на п'ятому курсі я почала шукати роботу. Певний період працювала в компанії, котра займалася продажем медикаментів. Я була звичайним менеджером: комп'ютер, телефон, клієнти... Перейшла в іншу схожу фірму, все ніби успішно-нормально, але надзвичайно нецікаво. Для мене було кошмаром сидіти на рутинній роботі з дев'ятої ранку до шостої вечора. Потім якось зателефонував один знайомий і, знаючи мій настрій, повідомив, що знайшов для мене щось цікавіше. Наступного дня він відвів мене до своєї подруги, власниці найдорожчого бутику в Україні «Сана Хант», що на Грушевського, неподалік Кабміну. Це був унікальний магазин, тому що там продавали наймодніші речі, найдорожчі бренди і марки.
Після співбесіди мені запропонували посаду менеджера. Перші два-три місяці були неймовірно цікавими, тим паче, що я, як усі дівчата, не байдужа до моди. До того ж була специфічна клієнтура, я поринула в іншу атмосферу, могла спостерігати за поведінкою людей, яких ми бачимо часто на телеекранах. До речі, українські зірки шоу-бізнесу не були клієнтами того бутику, вони тоді були бідними. Приміром, я пам'ятаю, як приходила Таїсія Повалій з Ігорем Ліхутою. Тая стояла біля манекену, вбраного в одяг від Тьєрі Мюглєра, ду-у-уже дорогого дизайнера, який створює супервишуканий одяг. Повалій стояла, склавши руки, і жалібно казала: «Игорь, Боже мой, как это красиво, но как это дорого. Когда же я смогу приходить в этот магазин одеваться?» Гадаю, часи змінилися, і Таїсія Повалій може собі дозволити придбати будь-що. Так само Іра Білик приходила, охала-охала, але не могла собі нічого купити. Наталя Могилевська пробігала повз розкоші і з порожніми руками виходила. Справжніми клієнтами були політики, потужні бізнесмени, їхні дружини, тобто люди, котрі й тоді мали багато грошей.
Певний час мені було цікаво в цьому «варитися». А потім я зрозуміла: так, це непогана робота, але вона має усталені правила гри, однакову психологічну настанову, незмінний стан речей. Знову стало нецікаво...
— І до виконавчого директора Ви не доросли?
— Не доросла. Втрутився випадок. До мене приїхала мама, ми сиділи в невеличкій непримітній кав'ярні на Оболоні. Цю кав'ярню дуже полюбляли учасники гурту «Океан Ельзи», туди часто навідувався пан Олександр Асаулюк (теперішній голова правління «М1»). Часто зустрічала там Єву Корніловську та Ганну Безулик (тоді вони були ведучими «Сніданку» на «1+1»). І ось в один з вечорів, коли ми з мамою спілкувалися в кав'ярні, підійшла Єва, поклала на стіл візитку і сказала, що я зацікавила пана Асаулюка, але щоб мене не пантеличити якимись вечірніми пропозиціями, він пропонує зателефонувати. Таким чином в моїй долі з'явилось телебачення.
— В Україні «витанцювалася» вельми сумна ситуація, коли окремо існують культура та шоу-бізнес в упряжці з телебаченням. Причому переважна більшість громадян вважає, що телебачення розбещує, бо є абсолютно аморальним, криваво-насильницьким, просякнуте сексом впереміш з рекламою. Що Ви думаєте про невзаємодію культури і телебачення?
— Як людина, котра має позитивний спосіб мислення і цікавиться різними речами в житті, я чітко розумію, що держава майже не опікується культурою. Дякувати Богові, що в людей почали з'являтися гроші, вони відкривають галереї, театри, де творчі люди можуть демонструвати свої твори. Громадяни, котрі шукають джерел збагачення свого духовного світу, можуть знайти в Києві місця, де не вмерла культура і де можна поспілкуватися з однодумцями. Але українська столиця, не кажучи вже про провінцію,— це далеко не Лондон, не Париж, не Відень, не Прага, не Рим, де вирує дуже насичене образотворчим, симфонічним, оперним, балетним і фольклорним мистецтвом життя.
Щодо шоу-бізнесу і телебачення. Скандали, насилля, секс — це, напевно, ті явища, що споконвічно, хоч як це не прикро визнавати, привертають найбільшу увагу людей, і фахівці на телебаченні цілеспрямовано роблять на це ставку. Каналу «М1» легше в тому розумінні, що він спирається тільки на музичний шоу-бізнес, тому іноді прориваються й новини культури, тобто ми епізодично розповідаємо й про «вічні цінності».
— А чи в змозі особисто Ви впливати на політику каналу?
— Мої друзі і знайомі часто запитують з конкретних приводів: «Що у вас на каналі відбувається? Невже ваше керівництво не бачить, який продукт випускає в ефір?» Я одразу розумію, про який саме проект йдеться, але, на жаль, мені нема що відповісти, бо не я формую ефір. Мені комфортно і приємно працювати в програмі «eMOneNews» (блок новин), але це не означає, що подобаються всі проекти каналу «М1».
Це питання масштабне і складне, тому що, з одного боку, ми, як і будь-який канал, маємо свій бюджет для того, щоб впроваджувати в ефір ті чи інші проекти. Для цього потрібні гроші і креативні ідеї. Немає грошей — немає якісних проектів. Немає ідей — цілковитий застій. Але навіть коли є цікаві, гідні ідеї, вони реалізуються таким чином, аби їх звузити до рамок проекту, який може втілити наш канал. От і з'являється продукт, який маємо. Я не хочу під ним ставити, як-то кажуть, свій підпис, тим паче, що це не моя сфера відповідальності.
Я можу розвести руками і сказати, що є такий показник, як рейтинг. Керівництво спирається на цей показник, навіть якщо проект не етично-естетичний і за нього може бути соромно. Але на проект звертають увагу, його дивляться, а це означає — треба пускати в ефір.
Як себе телевізійники виправдовують? За принципом: «Народ має такого президента, на якого заслуговує». Отож і телебачення таке, на яке глядач заслуговує. Якщо наші канали заповнені низькопробними серіалами, то це не тому, що телевізійники такі вже погані, а тому що наша аудиторія специфічна, вона потребує цього, вибачте, сміття, котре поглинає у величезній кількості.
Ще треба зауважити, що Київ, думка столичної інтелігенції — це не вся Україна. Для того, щоб відчути, що таке Україна, не достатньо перетнути Хрещатик, подивитися на Софію Київську і Печерську лавру, треба ще поїхати в містечка і села, зануритися у той спосіб життя, який ведуть у XXI сторіччі наші люди.
Звісно, є розподіл: столиця невпинно притягує до себе найбільш амбітних, інтелектуальних, активних людей, при тому найбільш кричущі соціальні проблеми концентруються в провінції, і з тими проблемами «борються» за допомогою телебачення, яке відвертає увагу від проблем, розважає, зомбує.
— Серед розмаїття російських каналів є чимало добротних, насичених цікавими, високопрофесійно зробленими культурно-мистецьким програмами, які зачіпають весь спектр духовного життя: від літератури до балету. Від таких передач важко відірватися людині будь-якої професії. А українські телеканали тримають народ у чорному тілі, та ще й скуповують в Росії найбрутальнішій мотлох на зразок: «Дім-2», нагієвські «Вікна» тощо. Комусь це, напевно, вигідно?
— Напевно, це вигідно нашим васалам-правителям. Не ті люди обіймають важливі посади — як у державних інституціях, так і на телебаченні. Їм притаманні зашореність, близькоглядність, містечковість.
А творцям, яким є що сказати, часто перекривають кисень, не створюючи елементарних умов, за яких вони можуть розкриватися.
У Росії телебачення справді на декілька рівнів є професійнішим, кращим, глибшим, ширшим, його цікаво дивитися: зовсім інша картинка в кадрі, як то кажуть.
Напевно, це від того, що росіяни вкладають у телебачення великі гроші, а в Україні фінанси співають романси. У нас виробництво програм не має потужної бази — компанії зі словом «продакшн», отримуючи замовлення від каналів, не спроможні випустити якісного продукту.
Можливо, у нас немає школи телебачення. Немає таких корифеїв, як письменник Віктор Єрофєєв, який веде профільну літературну програму, немає Миколи Дроздова, що розповідає про «Світ тварин», немає мандрівника-популяризатора Дмитра Крилова. Немає свого Познера, Молчанова, Парфьонова, нема навіть своїх Малахова і Тіни Канделакі. Бракує потужних основ, бо вони формувалися в серці радянської імперії — в Москві. Немає школи, яка б виховувала високопрофесійних журналістів і менеджерів з неординарним способом мислення, здатних робити цікавий продукт і створювати умови для того, щоб цей продукт демонструвався широкому загалу.
Журналістська освіта — це півсправи, не кожен журналіст вміє працювати в кадрі, це особливе мистецтво — бути цікавим візуально. Потрібна школа телеведучих. Я знаю, що на базі університету культури і мистецтв навчають працівників телебачення, але сумніваюся в тому, що звідти вийдуть майбутні Познери і Парфьонови, доки не буде створена сучасна матеріально-технічна база, інфраструктура телебачення. Залишається мріяти про симбіоз висококласних духовних професіоналів, технологій, техніки і грошей.
— Виникає враження, що українські артисти в глухому «відстої»: на телебаченні їх майже не видно, великих турів по країні обмаль, у Палац «Україна» і Палац спорту прориваються одиниці. Водночас нашим артистам, хоча й не всім, доводиться на корпоративних вечірках обслуговувати багатіїв. Які Ваші міркування з приводу цього «дисбалансу»?
— Українські артисти справді в скрутному становищі, принаймні порівняно із західними. В усьому цивілізованому світі виконавці отримують прибутки з продажу дисків, а тури влаштовують на підтримку своїх альбомів. У нас балом править піратство. Пірати грабують гроші артистів, це факт. Тому немає нічого дивного, що наші зірки обслуговують так звану еліту. З корпоративних заходів перепадають добрі гроші. Інша справа, що зірок недостатньо, вони вже, можливо, набридли, тому що це одні й ті самі виконавці: Ані Лорак, Наталка Могилевська, Ірина Білик, Гайтана, Світлана Лобода, Вєрка Сердючка, Олександр Пономарьов, Таїсія Повалій, ну ще пара-трійка імен. А ті нові-молоді, що з'являються, є дуже комерційними, за кожним — гроші, а талант — рідко. Є цікаві проекти (знову ж таки проекти, а не особистості), але їх мало на тлі неякісного загалу, це навіть важко назвати музикою, а її виконавців — артистами з великої літери.
Але, але... На мою думку, в музичних надрах України відбуваються (так само як і в соціально-політичних) потужні тектонічні процеси. Є вже чимала плеяда творців, які вміють дивовижно грати на інструментах і співати, це жива джазова музика, яка живить своїми кадрами й естраду... Ми їх скоро побачимо і почуємо. Досить стогнати від стагнації, треба прориватися.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»