ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
НА КОАЛІЦІЯНТІВ РОЗРАХУЙСЬ...
ПЕРЕГОВОРИ МІЖ ПОЛІТИЧНИМИ СОРАТНИКАМИ ТА ОПОНЕНТАМИ ПРОХОДЯТЬ НЕ БЕЗ ІНТРИГУЮЧИХ ЗАЯВ

Світова історія знає чимало випадків, коли переможці виборчих перегонів, вчасно не зорганізувавшись, поступалися владою. Власне, приклади українських демократичних сил останніх років майже завжди лише такими й були. Результати дострокових парламентських виборів утретє доводять: вотум довіри до «помаранчевих» народ надавати ніяк не стомиться. А от самі політики...

Зрозуміло, поки зарано говорити про те, наскільки «Наша Україна — Народна самооборона» і БЮТ зуміють скористатися черговим кредитом довіри. Зрештою, їхня перевага над опонентами, у разі створення коаліції двох, мізерна (вкупі БЮТ і «НУ—НС» мають 228 депутатських мандатів за потрібного мінімуму 226 голосів). Тож саме тепер чи не найцікавіше спостерігати за процесами, що майже два тижні вирують у вітчизняному політикумі.

Опозицію — у владу?
Першим створив інтригу Президент Віктор Ющенко, котрий минулого тижня несподівано закликав до переговорів усіх (!) переможців «великих перегонів». Потім глава держави пішов ще далі, висловивши припущення про необхідність надати місця в новому уряді... представникам опозиції. Така пропозиція не могла багатьох не здивувати. За останні кілька років ми звикли до того, що поняття влада і опозиція в українському суспільстві сяк-так викристалізувалися. Це означає, що опозиціонери не мали б думати про якісь владні місця.
Ще більш дивно прозвучала пропозиція Юлії Тимошенко, коли вона після консультацій у Президента заявила, мовляв, майбутня коаліція таки зможе віддати опозиції Рахункову палату, посади заступників міністрів і заступників голів облдержадміністрацій: «Ми готові на базі закону про опозицію надати їм такі права: по-перше, керівництво Рахункової палати, яка відповідає за фінансові потоки в державі, має призначатися від парламентської опозиції. По-друге, ми готові запропонувати створити і очолити контрольну кількість парламентських комітетів. Крім того, ми готові для здійснення контролю за діяльністю уряду надати опозиції посаду віце-прем'єра якраз по контролю за цими діями».
В означеному контексті доречно згадати, що представники Партії регіонів найбільше блокували ухвалення закону про опозицію, розробленого опозиціонерами з БЮТ. Та й тепер, за словами деяких «регіоналів», зокрема, Юрія Мірошниченка і Василя Хари, вони відмовляються прийняти таку, на перший погляд, спокусливу пропозицію пані Тимошенко. Мовляв, опозиція не повинна входити у владу, це безглуздо.
Нагадаємо також, що закон про опозицію побачив світ у першому читанні 12 січня нинішнього року, того самого дня, коли було узаконено інший важливий бестселер — Закон «Про Кабінет Міністрів».
Утім, до урядових правил гри ми повернемося. Поки зазначимо, що перемови про створення коаліції можуть, як і торік, не бути такими простими, як запевняли нас учасники «великих перегонів» ще до 30 вересня.

Pro i contra — в кожного свої
Блок Юлії Тимошенко нині найбільше зацікавлений у якнайшвидшому формуванні коаліції. Мало не всі політологи називають Юлію Володимирівну справжньою переможницею виборів. Угоди, котрі розроблялися із нібито дружнім «НУ—НС», передбачали: посаду прем'єра обійматиме представник політичної сили, яка у «суперечці двох» посяде перше місце. Вочевидь, зайве нагадувати, що бютівці випередили Юрія Луценка більш як удвічі.
Офіційна причина, чому БЮТ наполягає на якнайшвидшому формуванні уряду, як заявив позавчора Олександр Турчинов, «правиця» Юлії Тимошенко, «це перебування уряду Януковича при владі, що є небезпечним для держави».
Він нагадує, що про створення більшості демократичні сили домовилися оголосити відразу після оприлюднення офіційних результатів виборів. «Тому після 15 числа є підстави зібрати підготовчу групу для підготовки першого засідання Верховної Ради шостого скликання,— додає один із бютівських лідерів.— Засідання може бути проведене і до 30 жовтня, оскільки всі питання, що у компетенції групи, можна вирішити менш ніж за тиждень».
Водночас цими днями Юлія Тимошенко заявила, що у разі «коаліціяди» без її участі, вона розпочне підготовку до президентських виборів. І, можна спрогнозувати, матиме непогані шанси їх виграти. До речі, дехто з політологів припускає, що для Тимошенко вигідніше було б поки побути певний час в опозиції. Мовляв, тоді дорога до президентського крісла буде перед нею практично відкрита.
У «Нашої України — Народної самооборони» своя мотивація до можливих коаліцій. На людях лідери «НУ—НС» запевняли, що блокуватимуться лише з БЮТ. Для таких, як Юрій Луценко, ці слова не були порожнім звуком. Уявіть, як він виглядатиме у разі формування коаліції між «Нашою Україною — Народною самообороною» та Партією регіонів! Чим тоді «НУ—НС» відрізнятиметься від Соцпартії зразка минулого року? Вибори засвідчили, що електорат подібних «крутих поворотів» не сприймає. Можна припустити, що політична кар'єра Луценка завершиться, не досягнувши свого зеніту. Навряд чи 40-річний екс-міністр внутрішніх справ на таке погодиться.
З іншого боку, «Наша Україна — Народна самооборона» залежить від Президента. Нині, мабуть, всередині блоку точиться така собі боротьба на предмет: чий вплив виявиться більшим? Бо непослідовність Віктора Ющенка теж можна спробувати пояснити (інше питання — чи можна виправдати?). Віктор Андрійович пішов на поступки наприкінці травня, коли погодився, щоб офіційною мотивацією для дострокових виборів стало здавання 150 опозиційних мандатів. Тепер створено прецедент і «регіонали» можуть скористатися цим самим козирем, відмовившись брати ці самі мандати, адже 150 голосів у них є з величезним запасом.
Не слід забувати, що глава держави думає і про 2009 рік, коли в Україні знову відбуватиметься президентська кампанія. Іноді здається: чим більше Віктор Андрійович мріє про своє переобрання, тим менше у нього лишається шансів на успіх. Перипетії з реанімацією розмов про «широку» коаліцію — зайве тому свідчення.
До речі, термін «широка коаліція», у тлумаченні нинішніх активістів, невиправданий. Бо «широкою» може бути лише більшість у складі БЮТ і Партії регіонів. А сумарна кількість голосів ПР і «НУ— НС» не набагато перевищує кількісний склад потенційних фракцій «Нашої України — Народної самооборони» і блоку Юлії Тимошенко.
Члени Партії регіонів, вочевидь, не проти будь-якої коаліції, але неодмінно зі своєю участю. Схоже, Віктор Янукович змирився з тим, що прем'єром йому більше не бути. Принаймні, цими днями він заявив про необхідність дотримання спадкоємності влади, натякаючи на традиції розвинутих демократій. (Цікаво, чому Віктор Федорович не згадував про це торік, коли вдруге приймав привітання з нагоди прем'єрського призначення?).
Однак ПР досі залишається впливовою силою, з якою не можна не рахуватися. Цим пояснюється бажання «регіоналів» знову увійти у владу. Для досягнення цієї мети можуть знадобитись будь-які методи, зокрема, реанімація ідеї про «склеювання» України, нехай навіть не «двома Вікторами», а кимось іншим.
Позиція комуністів, як завжди, архіоригінальна. Спершу Петро Симоненко заявляв, що до «помаранчевих» коаліцій його партія ні за яких умов не піде. Та, мабуть, спогади про опозиційні часи виявилися для компартійців не надто приємними. Бо ще минулого вікенду з вуст того-таки Симоненка прозвучала теза, мовляв, КПУ може погодитися на входження в уряд Тимошенко за умови, що компартійцям віддадуть силові посади.
Такі заяви виглядають дивно, принаймні, з огляду на те, що Симоненка до формування уряду нібито ніхто не запрошував. Проте Петрові Миколайовичу не звикати бути у статусі непроханого гостя. Достатньо пригадати, як він до виборів кілька разів напрошувався на посаду спікера парламенту шостого скликання, чим викликав роздратування передовсім у своїх «регіональних» побратимів за попередньою коаліцією.
Та найцікавіша ситуація у Володимира Литвина. Його блокові так і не судилося стати так званою «золотою акцією», подібно до Олександра Мороза торік. Але для здобуття певного запасу міцності у Литвині можуть бути зацікавлені всі, якою б не була потенційна коаліція. Тож два десятки депутатських «багнетів» Володимира Михайловича можуть мати більш-менш нейтральний статус і підтримувати певні кадрові пропозиції чи законодавчі ініціативи залежно від власного настрою.
Бо Литвин наразі не є таким потужним лідером навіть у своїй фракції. Люди, що він їх цього разу провів у парламент, значною мірою самостійні постаті, котрі мають свій бізнес-інтерес в інших політичних проектах. Відтак, колишній спікер парламенту четвертого скликання задля збереження власного лідерського реноме не надто зацікавлений з головою кидатися в ту чи іншу коаліцію. Ви не забули: країні потрібен Литвин. Самотужки реалізовувати цю формулу буде простіше.
Мабуть, це чудово розуміють можливі партнери Володимира Литвина. Принаймні, згадуваний Олександр Турчинов заявив, що демократичні сили «не влаштовуватимуть аукціон щодо кількості запропонованих посад». «Найближчим часом буде програма уряду, будь ласка, є бажання її реалізовувати — підставляйте плече, ми це приймемо із задоволенням»,— резюмував соратник Юлії Тимошенко.

Дружба — дружбою...
Одним із перших тестів на випробування міцності політичних відносин між БЮТ і «Нашою Україною — Народною самообороною» може стати дискусія навколо закону про Кабмін. Тоді блок Юлії Тимошенко підтримав «антикризову» коаліцію і долучив свої голоси для подолання президентського вето на цей документ.
Відтоді текст закону про КМ перебуває у Конституційному Суді. Туди його надіслав Президент Віктор Ющенко, домагаючись, щоб КС визнав деякі положення цього шедевру законотворчої думки неконституційними. Однак ми добре знаємо продуктивність конституційних служителів Феміди. Тому внесення змін до закону про Кабмін має стати одним із першочергових завдань для майбутньої коаліції. (Можливо, навіть важливішим, ніж скасування депутатської недоторканності).
Наразі «НУ — НС» і БЮТ сформували спільні робочі групи й доручили їм розробляти ключові документи, зокрема, нову редакцію закону про Кабінет міністрів. Тож робота цих груп може найближчим часом наочно продемонструвати: чи можлива бодай якась злагоджена робота між «помаранчевими»? Цілком імовірно, що усе знову обмежиться напрацюванням величезних стосів нікому не потрібних документів, як було торік.
Цього тижня три спільні робочі групи блоків розпочали розробку програмних документів, що регулюватимуть діяльність парламенту, в якому вони мають намір створити більшість, і уряду. Перша група займається розробкою програми діяльності нового Кабміну. Пригадується, минулого року також існувало щось подібне, але тоді дискусії не дійшли до суті справи. Різночитання виникли на першому ж етапі: чи потрібно взагалі затверджувати таку програму? Як відомо, уряд Віктора Януковича цього разу працював без затвердженої на парламентському засіданні програми дій. Але тепер у БЮТ є «Український прорив» і відмовити собі в задоволенні розглянути його на одному з перших засідань Верховної Ради Юлія Тимошенко навряд чи погодиться.
Однак повернімось до «помаранчевих» робочих груп. Друга з них працює над регламентом діяльності коаліції в парламенті. А третя, до якої увійшли юристи обох сил, готує законопроекти, котрі «НУ— НС» і БЮТ під час виборів обіцяли внести на розгляд Верховної Ради в числі першочергових.
Поінформовані люди кажуть, що ця робоча група переймається також долею нових правил гри для Кабміну, а ще розробкою поправок до закону про місцеві держадміністрації й підготовкою законопроекту про парламентську опозицію.
За словами «нашоукраїнця» Миколи Онищука, більшість змін до чинного закону про Кабмін ґрунтуватиметься на пропозиціях Президента, раніше внесених на розгляд парламенту. Тоді коаліція їх проігнорувала, більше того, цей процес нагадував відверте глузування, бо усі 42 пропозиції глави держави були відкинуті.
Варто нагадати, що тодішня коаліція залишила за собою право вносити на розгляд Верховної Ради кандидатури прем'єра, міністра оборони і міністра закордонних справ у разі, якщо такі подання у встановлений термін не надійдуть від Президента. Це тоді викликало найбільше обурення у правників глави держави. І звідти визріла ідея звернутися до Конституційного Суду.
Другий блок змін, за словами Онищука, пов'язаний з регулюванням взаємодії Кабміну з Радою національної безпеки і оборони. Це також болюче питання, що «пускає коріння» у часи першого прем'єрства Юлії Тимошенко у 2005 році. Пригадуєте, скільки перипетій було навколо діяльності Радбезу, що його очолював Петро Порошенко, та Кабміну? В результаті 8 вересня 2005-го полетіли «голови» обох політиків.
Зі слів Миколи Онищука можна зробити висновок, що зараз робиться спроба домовитися «на березі» й про це. «Буде відновлена формула, за якою рішення Радбезу, ухвалені в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання»,— запевняє «нашоукраїнський» правник.
Але в тім-то й біда, що в БЮТ цю ініціативу розглядають як «спробу Президента через апарати РНБО і Секретаріату підкорити собі Кабмін». Тож таку позицію вважають неприйнятною.
Це є свідченням того, що до компромісів сторони поки не надто схильні. Адже за подібною схемою, пригадується, розгоралися конфлікти президентського Секретаріату з Кабінетом Міністрів Віктора Януковича. Майже рік, як Рада безпеки і оборони стала своєрідною противагою урядові. Скільки ще коаліційних перипетій зможемо спостерігати?

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»