ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
КОХАННЯ ПІЗНІМ НЕ БУВАЄ
Право на любов має кожний. Та в суворих реаліях комусь воно надається беззастережно, а дехто має його виборювати. Як, приміром, Людмила — героїня п'єси російського драматурга-класика Олександра Островського «Пізнє кохання». Прем'єру інсценівки цього твору «Право на любов» глядачі побачили на Малій сцені Київського академічного Молодого театру. Працювали над сценічним утіленням комедії (крім акторів, про роботи яких — далі) Юлія Маслак — режисер-постановник і автор музичного рішення, а також художник-постановник Юлія Заулична.

До сценографії суттєвих зауважень не маю — побут дерев'яного будиночка Феліцати Шаблової у глухому московському закутку вдалося відтворити більш-менш достовірно. Можливо, став у нагоді детальний авторський опис, який можна прочитати на початку п'єси. З усім іншим складніше: треба виявити фантазію і гарний смак.
«Пізнє кохання» — твір останнього періоду творчості Островського, коли однією з провідних стала тема «гарячого серця», яку він так яскраво заявив у однойменній п'єсі. Серед тих, у кого билося гаряче серце, в галереї найпривабливіших жіночих образів, створених драматургом, зайняла своє місце і Людмила з «Пізнього кохання». Пізня любов — найдужча, вона здатна на безумства. Ця тема виходила на перший план у багатьох виставах і відомому телевізійному фільмі. Пригадую побачений в дитинстві спектакль столичного Театру російської драми імені Лесі Українки: він був сповнений трепетної й світлої романтики почуттів. Із незабутнім проникливим ліризмом головну роль грала народна артистка України Ірина Дука. Після вистави неймовірно хотілося жити й любити.
Зізнаюся, що після сценічної версії Молодого театру я вийшла не така окрилена. Більше того, взагалі без крил. Гадаю, мине кілька днів і замість хоч якихось вражень залишиться суцільна порожнеча. Бо який слід у душі можуть лишити люди, які ріжуть слух неприродним криком, награно ексцентрично бігають і підстрибують на сцені? Натомість залицянь у них різкі жести, а замість жартів — кривляння, схожі на гримаси, котрі корчать школярі, аби зімітувати вчителя чи однокласника. Розумію, що нині всі ці прийоми називаються осучасненням класики, не заперечую, що частині молодої публіки вони до душі (про що свідчили сміх і оплески). Та все ж, можливо, не завадило б у дечому зберегти театральну естетику, в якій споконвічно ставили п'єси Островського, а зміни зробити в розумних межах, скажімо, скоротивши задовгі монологи. Було б непогано, якби режисери й актори усвідомлювали, що комедія позаминулого століття за манерою гри суттєво відрізняється від коміксів нинішнього століття.
Про переклад, точніше, його інтерпретацію акторами — окрема розмова. Не читавши тексту перекладу, висловлю думку, що не такий низький його рівень — незадовільною є сценічна мова більшості акторів Молодого театру. Цей факт підтверджений багатьма постановками на цій сцені. Ми, на жаль, звикаємо до нехарактерних для української вимови оглушень останніх приголосних звуків слів, до «аканння» на місці «о» і тому подібного. Та дедалі більше до орфоепічних помилок додаються граматичні й лексичні, тобто плутання слів — спочатку вживається російське слово, потім українське. Це не жарти, не зумисні театральні ходи, а невміння думати українською.
З-поміж акторських робіт, у яких є не лише недоліки, а й чимало позитиву, я б назвала заслужену артистку України Ірину Кравченко (Феліцата Шаблова). Виконавиця грає правдивий український відповідник простої російської жінки, надаючи героїні нашого колориту в мові й поведінці. Досить оригінальне трактування. По-юнацькому безпосередню й комічну поведінку Дормедонта без зайвої штучності й метушливості відтворює Станіслав Дудник. Гарних слів заслуговує гра виконавиці головної ролі Римми Зюбіної — передовсім, її глибоке проникнення в образ. Її героїня, як у творі, так і на сцені, живе за законами душі й сумління, доводячи, що справжнє кохання пізнім не буває.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• НА СЦЕНІ — ЖІНОЧІ ОДКРОВЕННЯ

назад »»»