ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
МЕМОРІАЛ САТИРИКА — СМІХ
Нинішній рік можна назвати ільфівським. Йдеться про те, що цими днями виповнюється 110 років відтоді, як народився письменник Ілля Ільф, котрий пішов із життя 70 літ тому. Неважко підрахувати, що автор культових літературних творів, одесит за походженням, на жаль, «вклався» своїм життям у чотири десятиріччя.
Літератор (свого часу працював у московських «Известиях», майстер фейлетонів, сатиричних оповідань) Володимир Надеїн ще до 80-річчя Ільфа написав про відомого сатирика есе, що, на наш погляд, і донині не втратило актуальності. Пропонуємо його читачеві із незначними скороченнями.

Сам Ільф ювілеїв не святкував. Чого не вистачало — приводу, можливостей? У 30 літ він був ще невідомим літературним працівником відділу листів газети «Гудок»: скромні публікації, гонорари й житло. Популярність редагованих ним «Соплей і воплей», нині легендарних, навряд чи поширювалась за межі гуртка редакційних «літрабів». У літераторів-початківців не буває ювілеїв, їм достатньо і днів народження. У 40 Ільф був знаменитим письменником. Але до сорока він не дожив кількох місяців. А коли б доля відпустила йому ці кілька місяців чи навіть літ? Все ж не уявляю Ільфа героєм стандартного ювілейного торжества. Можливо, надто різко сказати, що він ненавидів помпезність подібних заходів, але що вони йому не подобались — це точно. «Для того щоб організувати собі ювілей, треба сильно цього забажати. Добре ще мати твори, романи, опуси, але можна і без них. Не це головне. Головне — сильно захотіти». Так писав Ільф про шанувальників цього дивного, як він вважав, обряду. Той, хто пише про ювілей Ільфа, чи має він забувати, що писав про ювілеї сам Ільф?.. Писав Ільф... Не бачу потреби вибачатися за те, що твори І. Ільфа і Є. Петрова без застереження називатиму творами Ільфа. Ільф — це не 50 відсотків Ільфа і Петрова. І Петров теж не будь-яка половина на вибір. Усе, що написали вони разом, безроздільно належить кожному з них. «Неможливо встановити, хто що придумав»,— згадував пізніше Є. Петров. Не займатимемось і ми безглуздими та безнадійними розгадками первісного авторства. Адже література не твориться в складчину, так само як складчина ніколи не створює літературу.
Нині, на щастя, не потрібно доводити, що оповідання і фейлетони, п'єси, й кіносценарії, дотепно-прониклива «Одноповерхова Америка», котру язик не повертається назвати «дорожніми нарисами» і, особливо, вершини творчості Ільфа і Петрова — романи «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» — словом, усе це — література. Та не варто забувати, що входження цих блискучих сатириків до когорти визнаних майстрів художнього слова, навіть за умов захопленого читацького прийому, супроводжувалось здивованими застереженнями, котрі створювали, м'яко кажучи, дискусійну атмосферу. Не хочеться усе списувати на організаційну невлаштованість літератури тих років. Тобто все це було: і упередженість, характерна для літгрупівщини, і крайнощі, що незмінно супроводжують становлення нового, і багато іншого. Однак у природі гумористичної літератури існує щось таке, що чинить опір академічній маститості. Легкість сприйняття, органічно притаманна «смішній» літературі, простота читацького «споживання» породжують далеку від реальності ілюзію легкості її створення. Ще одне: сатирик, який висміює певний аспект життя, незмінно іронічний і щодо самого себе. Він, коли можна так висловитися, є іронічним навіть до власної іронії. «Якби я не боявся здаватися банальним, я б сказав, що ми писали кров'ю»,— згадує Є. Петров. Відчуваєте, як панічно сатирик боїться виглядати банальним, як нелегко йому сказати про виснажливість такої знакової роботи, як «Дванадцять стільців»?
Утім, навіть таке визнання для Ільфа і Петрова надзвичайна рідкість. «Остап Бендер? Який там художній синтез, поглиблена психологічна розробка, екстракт соціального аналізу? Просто задуманий другорядним персонажем Бендер став поступово «випирати» з підготовлених для нього меж. Незабаром ми не могли з ним упоратись. До кінця роману поводилися з ним, як з живою людиною, й часто сердилися на нього за нахабство, з яким він пролізав майже в кожний розділ». Послухаєш, так і справді образ, що став воістину номінальним, створювався сам. Літераторам же нічого іншого не залишалось, як записати його походеньки розбірливим для друкарки почерком.
Талант... Не хочу містифікувати це поняття, невизначеність якого дає змогу кожному вносити в нього свої відтінки, продиктовані життєвим досвідом, літературними смаками і читацькими симпатіями. Тим більше, далекий я від того, щоб обумовлювати його тільки генетичною передумовою. Чи був літературним талантом той довготелесий одеський електромонтер Іллюша Файнзільберг, гострого слівця якого побоювались оточуючі? Та ні! Не лише талантом, але навіть Ільфом він ще не був. Тобто, безумовно, він і тоді був особистістю, це відзначав багато хто. Проте талант у літературі — це навіть не особистість, здатна безпомилково побачити суспільство, особистість, крізь сприйняття якої суспільство може безпомилково роздивитися себе. Ільф висміював спроби розподіляти сміх на наш, не наш, що надихає, утробний, чужий, що підіймає дух, гигикаючий... Будь-який сміх він вважав здоровим, за винятком, зрозуміло, того, котрий є результатом лоскотання. Людина сором'язлива і добра, він був нетерпимий до жадібності, пристосовництва, низькопробного смаку... А вже як від нього діставалося бюрократам, чиновникам і формалістам!
Важко повірити, що письменник Ілля Ільф працював у літературі лише десять років. Чи увічнив він себе за цей короткий термін? Не знаю. І все ж можна сказати, що даремно побоювалися, начебто зі зникненням конкретних мішеней ільфівської сатири зникне привабливість його сатири. Скальпелем глибокого проникнення сатирики відкривали людську душу, і, посміявшись над гротесковими виродками, ми мимоволі заглянемо углиб самих себе. Подивимось й спитаємо: чи не буваю я дріб'язковим, як колишній камергер Митрич, чи не «виглядає» з мене велемовний і бездіяльний Лоханкін?
Ми багато чим зобов'язані Іллі Ільфу. Це був обдарований письменник. Цю думку поділяє багато хто. Мені доводилось чути нарікання на те, що його іменем мало названо бібліотек, пароплавів, шкіл, вулиць. Знаєте, гуморист є гуморист. Академічні лаври «серйозного» письменника «відгонять» вічністю, але лавровий вінець сатирика пахне просто супом. Читаючи Ільфа, ми сміємось. Чи це не низесенький уклін йому? Меморіал сатирика — сміх, що очищає.
також у паперовій версії читайте:

• ДЛЯ ЧИТАННЯ ЧИ ДЛЯ ХИЗУВАННЯ?
• ЧИ ПОЧУЮТЬ В ІРАНІ КАЛИНОВУ СОПІЛКУ?
• НА ПОБАЧЕННЯ З ЛЕСЕЮ

назад »»»