ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ІРИНА РОЗАНОВА:«ЛЮДИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ З ДІАГНОЗОМ — АРТИСТ АБО НЕ АРТИСТ»
Бог щедро обдарував її красою, талантом, чарівністю і загалом благополучною кар'єрою. Привітна, усміхнена, мила, відкрита для спілкування, вона миттєво причаровує до себе. Цілком позбавлена належних їй за рангом «зоряних» забаганок і примх, хоча й зіграла силу-силенну ролей у популярних фільмах, таких як «Кінець операції «Резидент», «Інтердівчинка», «Анкор, ще Анкор!», «Гамбринус», «Маленький гігант великого сексу», «Діти понеділка», «Петербурзькі таємниці», «Привіт від Чарлі-Трубача», «Саломея», «Ворошиловський стрілець», «Російські амазонки», «Каменська-2», «Щоденник камікадзе», «Спартак і Калашников», «Панове офіцери»...

Однак поразок — життєвих і творчих — їй уникнути не вдалося, тому й світиться в очах актриси щось трагічне. Ірина Розанова зіграла Анастасію Пилипівну у величезній виставі (на три вечори) в театрі на Малій Бронній за «Ідіотом» Достоєвського. Видатна, несподівана, могутня робота. Але пішов з театру з групою акторів головний режисер Сергій Женовач — і цієї Анастасії Пилипівни не стало. Зіграла абсолютно несамовиту роль у «Дрібному бісі» режисера Миколи Досталя — розбещену, цинічну, грубу, хамувату жінку, що, проте, незбагненним чином зберігає внутрішню ніжність і беззахисність. Цей фільм одного разу показали на ТБ, і більше його ніхто ніде не бачив.
Та ось Ірина під час бесіди усміхається, і щемливий смуток у її очах геть розчиняється, з них бризкають веселощі й оптимізм. Яка ж вона різна, при тому природна, як усякий справжній талант.
Народилася в Пензі. Дочка театральної акторки, Ірина Розанова буквально виросла за кулісами, з дитинства мріяла про сцену. Батьки хотіли, щоб Ірина займалася музикою, але вона вступила до державного інституту театрального мистецтва. Теоретичний курс давався Розановій нелегко. Вона пропускала лекції, спала на семінарах. Якось на черговому розборі етюдів педагог вичитував непутящу студентку, а та сиділа із зошитом і вдавала, ніби занотовує його зауваження, натомість писала: «Я буду артисткою! Я буду артисткою!». Цей зошит Розанова зберігає дотепер.
— Пані Ірино, Ви, як то кажуть, успадкували акторство.
— Так, мама й тато — провінційні актори, Кострома, Пенза, Рязань... Мама до восьми місяців вагітності виходила на сцену. Зі мною в животику. Відтіля все і пішло. З п'яти років я вже грала на професійній сцені.
— Кого грали?
— У театрі був спектакль «Джейн Герхард» за Драйзером. Мама грала Джейн Герхард, роль її дочки Вести виконувала одна дівчинка. Вона занедужала. Як розповідає мама (я тепер цього не пам'ятаю), я прийшла до директора театру і сказала: «Я знаю текст, знаю роль — я хочу грати».
— А справді текст знали?
— Я дивилася всі вистави, знала, звичайно. Таким чином, я потрапила у виставу. Але поєднати театр, лицедійство і життя було важко, тому що за п'єсою дівчинка вмирала. І тому я з мамою грала на сцені ніби в гру. Коли вона в несамовитій мізансцені бігла до мене з-за куліс і кричала: «Веста, донечка моя!», я говорила: «Мама, я жива. Я жива».
Одне слово, дитинство минуло в театрі, нічого іншого я не знала. Для мене це була якась казка. Я добре пам'ятаю декораційні цехи, де пахло фарбами, клеями. Там працювали чудові жінки, які мене, театральну дитину, любили, я там проводила багато часу, особливо, коли народжувалися нові декорації. Перекочовувала в костюмерний цех, у реквізиторський, обожнювала, коли там робили квіти. Потім у мене був період — я працювала костюмером, самозабутньо, з великою любов'ю прасувала костюми, розносила. Мені не важливо було чим займатися: головне — бути в театрі. Грала в масовках. А потім подалася підкоряти Москву. Двічі штурмувала інститут театрального мистецтва, у Щепкінське пробувала вступити. Причому не без курйозів. (Сміється). Пам'ятаю, зайшла в кабінет і раптом бачу — сидить Юрій Соломін. Ад'ютант його превосходительства! Уявляєте, який це був шок для юної провінційної дівчинки?! У напівнепритомному стані стала щось читати, «колотун» по всьому тілу! Коли я вийшла відтіля, до мене підійшла жінка з комісії і сказала: «Ви чудова, чарівна! Ви звідкіля?» Кажу: «З Рязані». А вона мені: «От і їдьте, дитинко, додому. Вам не треба займатися цією справою». Одначе я все-таки вступила в театральний у 1980-му році.
— Легко пішло?
— Я з дитинства ні про що більше не мріяла, крім акторства.
Актор — це професія залежна, непроста. Але чудова. Яка ще професія дає можливість подорожувати, спілкуватися, зустрічатися?
— Глядачів завжди цікавить, яка роль в актора є улюбленою.
— Я не можу сказати, яка роль улюблена, а яка ні, більше запам'ятовуються зйомки або репетиції — ось цей час незабутній. Якщо складається приголомшлива команда — для мене це найголовніше. А результат — кому подобається, кому ні.
— Багато акторів мріють про Голлівуд.
— Мене кар'єра на Заході ніколи не цікавила. Є величезні скарби нашої класичної літератури, грати — не переграти. Шкода молоді, що нині закінчує театральні заклади: на кілерах і повіях не дуже виростеш. Я не беру до уваги «Інтердівчинку», в якій я знімалася, це інша історія. Тепер знімається маса копійчаних фільмів, це просто посібники: як стати наркоманом, як улаштувати напад... Мене ця «чорнуха» лякає.
— Які ролі, на Ваш погляд, Вам не вдалися?
— Не знаю, я не поділяю роботи на вдалі і невдалі. Хоча, буває, сподіваєшся на одне — результат інший, мені сам процес цікавий. Ніколи не боялася будь-яких пропозицій. З гримом — без гриму, з прищиками — без прищиків, кульгава — не кульгава, красуня — не красуня...
— Ви сміливо маніпулюєте зовнішністю?
— Мене завжди надзвичайно вабила можливість створювати різноманітні образи, пробувати «дикі» речі. Коли, наприклад, режисер Сергій Газаров мені запропонував зіграти бомжиху, я жартома запитала: «Ти більше нікого не знайшов, крім мене?» А врешті-решт було дуже цікаво цей образ втілювати.
— Акторська професія допускає певне божевілля?
— Так, безперечно, це майже діагноз.
— У чому він виражається для Вас?
— Акторське «божевілля» потрібно контролювати — артист має виховувати себе в професії. Можна довести себе до психопатії, або, навпаки, тримати себе в руках і не йти на повідку в заздрості, не доходити до вибуховості.
— Я от що мав на увазі, кажучи про божевілля: перебуваючи «в образі», чи переносите Ви його на життя поза сценою?
— Навіщо ж близьких кривдити, вони ж не винні, що я артистка. Втім, небагато знайдеться камікадзе, ладних пов'язати своє життя з акторкою. Ні, я не білоручка і все вдома роблю, але для мене це менш важливо, ніж робота. Робота не дає розслабитися: якщо починаєш плакати, наприклад, то раптом вмикається підсвідомість: «Ага, ось як це відбувається...».
— Скажіть, з цим поглядом на себе збоку актор народжується?
— Людина народжується з діагнозом: артист чи не артист. Не буває добрих чи поганих, на мій погляд, акторів. Бувають нереалізовані, нерозкриті, недоговорені. Моя старша племінниця якось виявила бажання стати акторкою. Бабуся артистка, тітка артистка. Вона спробувала, але в неї зовсім інша природа. Закінчила, зрештою, університет, викладає англійську. Але коли я її привела в театральний, до своїх друзів, щоб послухали-перевірили, мене трусило, як у танку святого Вітта — я не знала, куди подіти руки, а вона сиділа в коридорі зовсім спокійна і казала: які тут люди ходять дивні. Їй хотілося стати акторкою, але, як більшості дівчат,— обкладинкою в журналі.
— Я знаю багато випадків, коли успішно розпочата кар'єра благополучно переривалася щасливим заміжжям, успішним бізнесом...
— Виходить, неправильно був поставлений діагноз, вилікуватися від цього неможливо.
— Ви зрідка знімалися в серіалах. У Вас є принципові заперечення проти цього жанру?
— Ні, немає, нині заперечувати серіали означає заперечувати життя, тепер вони — основний напрям нашого кінематографа, адже «велике» кіно знімають не так уже часто. Та й реалізувати себе через серіали можна не гірше, ніж у звичайному кіно. Проте ті пропозиції, що я отримувала після «Петербурзьких таємниць», мене не влаштовували. До речі, я знялася ще й у серіалах «П'ятий кут», «Російські амазонки».
— Цей жанр зазнав змін за ці роки?
— Звісно, але якість серіалу безпосередньо залежить від того, скільки грошей у нього вкладено. І хоча кіно начебто створюють режисери й актори, багато в чому саме бюджети визначають те, що виходить у підсумку.
— У чому полягає специфіка роботи над серіалом?
— Звичайне кіно — досить вільний процес. Можна подумати, перезняти, пофантазувати, взагалі, є можливість усе поліпшити і доповнити. А в серіалі часу на розмірковування немає: буває, за день треба встигнути знятися й у першій, і в другій, і в десятій серії. Думати ніколи — треба відразу працювати.
— Тобто серіали — прохідна робота, думати над якою не треба?
— Ні, це така ж робота, як у театрі, як у кіно, у серіалах також хочеться все зробити добре. Інше питання, що кіноактори вельми залежні — є режисер, є «ножиці», інші фактори. У серіалі це просто сильніше відчувається через великі обсяги. У театрі в цьому розумінні простіше — я сама вибудовую стосунки з глядачем.
— Що Вам дав цей досвід?
— Серіали вчать миттєво концентруватися, швидко і багато працювати. І, по можливості, якісно.
— «Петербурзькі таємниці», у яких Ви зіграли одну з центральних ролей — страшенну інтриганку Наталю, викликали бурхливий інтерес глядачів. Ви самі любите цей серіал і свою роль?
— Дуже! На мій погляд, цей серіал — найкращий з вітчизняних. А що стосується моєї героїні... Коли мене запитують, що між нами спільного, я завжди відповідаю: «Я таке ж стерво, як і вона!» (Сміється). Ну, а як я ще можу відповісти? Це ж моя робота, роль така.
Зйомки «Петербурзьких таємниць» викликають чимало яскравих спогадів, пов'язаних з нашим недалеким минулим, коли танки йшли на Останкіно, бомбили Білий дім... Саме тоді ми примудрилися закінчувати одну із серій. Дозняти не встигли — почалася стрілянина. Усю ніч ми просиділи на телебаченні в одному з павільйонів, спостерігали, як стріляють усі ці «бетеери», бігають військовики, переміщуються снайпери. Стрілянина, галас. Але, знаєте, усе це нам здавалося тоді смішним. Точніше, не здавалося реальним. Ніби просто дивишся телевізор. Подружилися з омонівцями, вони нам бутерброди носили, адже в нас зовсім нічого було їсти. Тільки о десятій ранку наступного дня я дісталася додому. І коли по телевізору побачила зйомку бомбування Білого дому, отоді мені стало справді страшно.
— А телебачення Вам подобається?
— Я не дуже добре ставлюся до нашого телебачення, адже воно перетворило нас у якихось патологоанатомів! Ми тепер як в анатомічному театрі. Снідаєш, обідаєш чи вечеряєш — на екрані трупи, катастрофи, аварії, смерть. Звикли вже до цього... Я відтаю, коли бачу який-небудь наш старий фільм, казку або мультик. Боже мій, як добре на душі стає! Цікаво дивитися всілякі «творчі портрети». А тут якось увімкнула МузТВ — це щось! Якийсь наш юнак-репер махає руками, вигукує: (Ірина починає смішно імітувати речитатив): «Гей, приходь додому. До мене. Там уся тусовка. Тапочок на усіх не вистачає. Проходи. Усі в чоботях. Батьки на дачі. Нам вони на фіга! Проблеми з батьками? Нам на батьків наплювати!» Дивлюсь і думаю: який жах, адже це те, що тепер люблять підлітки! З розуму сходять. Ціле покоління! Їм на батьків наплювати. І що ж робити батькам?.. Чого таке телебачення навчить?..
— А що Ви для душі любите послухати?
— Гарі Мура, Моцарта, ансамбль «Благовіст», що виконує духовно-церковні твори. Музику природи обожнюю слухати — шурхіт прибою, крапель, шелест дерев, спів птахів. Люблю слухати в машині Олега Мітяєва. Їдеш по місту, сірість, бруд, а тут з динаміка «С добрым утром, любимая!» или «Крепитесь, люди, скоро лето». Починаєш посміхатися разом з ним. Сонечко відразу визирає! Миколу Расторгуєва люблю слухати. Він — трудівник, я бачила, як він працює вживу. Це було в нічному клубі. Його тоді попросили заспівати «Комбата». Він відмовився, сказав, що в такій обстановці цю пісню виконувати не можна. Молодець!
— Про артисток ходять чутки, що вони вдома зрідка бувають і господарством зовсім не цікавляться. Це про Вас?
— Ні, для мене є важливими чистота і затишок. Коли їжджу з кіноекспедицією, беру із собою набір щіток і гумові рукавички. Озброївшись цим, я роблю зі звичайного готельного номера дім, де можу прожити місяць, поки тривають зйомки. Якщо навколо є поля, де ростуть хоч якісь квіти, то збираю, прикрашаю своє житло.
— Одна популярна співачка заявила, що побутом займаються тільки ті, у кого немає грошей, щоб найняти прислугу.
— Співачки взагалі багато дивного розповідають. Утім, єдине, чого я терпіти не можу, це прасувати. І для цього в мене є помічниця. А все решта... Помити підлогу руками — це ж чудова вправа. Худнеш моментально! От восени батькам допомагала копати картоплю: кілограми «скидаються», усе підтягується — краса! Від спілкування із землею я одержую велике задоволення: зайве, що в місті накопичується, сходить.
— Чимало людей віддають перевагу аеробіці або впрівають на тренажерах.
— Я не люблю ці автоматичні рухи, ці зали, повних людей. Для мене прогулянка по лісу набагато приємніша. Наприклад, гриби збирати — за ними ж нахилятися треба! Риболовлю обожнюю — можу сидіти з вудкою годинами. Батько мене з дитинства прилучив. Мама запитувала: «Як же ти о четвертій ранку підеш на зорю?» А я вставала і йшла.
— Раніше актриси були сексуальними символами країни. Люди купували і розвішували їхні фотографії. У них закохувалися солдати, їм писали листи ув'язнені. Мені здається, що тепер нема артисток, у яких поголовно закохуються.
— Мені здається, у наш час на цю «посаду» кого-небудь призначають. Немає нині на це настрою, обмаль радості. «Символи» здебільшого перемістилися на естраду. Я не могла приїхати до початку прем'єри «Діти понеділка» в Будинку кіно, під'їхала пізніше, виходжу з машини, поруч зупиняється джип, а відтіля: «Зайка, ти така кльова, базару немає. Просто клас!». Важко собі уявити, щоб так могли звернутися до молодої Марини Ладиніної.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»