ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КОСМОНАВТИКА
«БІП-БІП» ПРОВІСТИВ НОВУ ЕРУ
Півстоліття тому відбулася подія, яку згодом визнали епохальною: зі стартового комплексу на полігоні, розташованому у Кзил-Ординській області на півдні Казахстану — в пустелі на правобережжі річки Сирдар’ї на схід від Аральського моря, за допомогою вдосконаленої ракети Р-7 на орбіту навколо нашої планети було виведено перший у світі штучний супутник Землі.

Сигналами свого радіопередавача — отим «біп-біп», почутим в усьому світі,— він сповістив про реальний початок космічної ери, реальність якої до того більшість людства вважала справою далекої фантастики...

З Тюра-Тама — у Всесвіт
У переданому по радіо й надрукованому в пресі повідомленні ТАРС про запуск у Радянському Союзі першого штучного супутника зазначалося, що ця подія сталася 4 жовтня о 22 год 28 хв за московським часом. Оскільки в тому регіоні країни, де відбувався пуск, місцевий час відрізнявся від московського на дві години вперед, там під час старту ракети була вже ніч 5 жовтня — 00 год 28 хв і 34 с (якщо бути абсолютно точними). Тож саме сьогодні виповнюється 50 років від того вікопомного космічного пуску.
Ще одне зауваження: у 1957-му не існувало нинішньої назви космодрому Байконур (це його наймення, як і самe слово «космодром», з’явилося лише кілька років потoму, коли з того ж стартового комплексу вирушив у навколоземну подорож перший космонавт планети Юрій Гагарін). Тоді, у другій половині 50-х років минулого століття, це був засекречений науково-дослідний випробувальний полігон під кодовим номером. Полігон належав до системи міністерства оборони й першочергово призначався для випробування зразків різної бойової ракетної техніки. Ті ж військові та цивільні фахівці, котрі були залучені до цієї величезної державно значущої справи, здебільшого іменували той секретний об’єкт «полігоном Тюра-Там» (за назвою розташованої неподалік невеликої станції на залізничній магістралі, що веде з Москви у бік Ташкента та Алмати).
Авторові цих рядків пощастило двічі побувати у журналістських відрядженнях на космодромі Байконур. Хоча ті відрядження були орієнтовані на висвітлення запусків певних українсько-російських космічних апаратів для дистанційного зондування Землі (відповідно «Океану-0», що стартував улітку 1999-го на ракеті «Зеніт-2», та єгипетського супутника «ЕgyptSat», який ввела на орбіту нинішнього року ракета «Дніпро»), однак, певна річ, була можливість не лише відвідати два згадані майданчики («зенітівський» і «дніпровський»), а й оглянути чимало інших структур космодрому, в тому числі ті, на яких писали перші — нині легендарні — сторінки дослідження та опанування космічного простору. Зокрема, ми відвідали майданчик № 2 (із музеєм космодрому, де є експозиція, присвячена запуску першого супутника, та майданчик № 1 — стартовий комплекс, із якого було запущено перший і чимало наступних штучних супутників, звідкіля вирушив у космос Юрій Гагарін, а згодом багато інших космонавтів. Там також досі тривають пуски різних пілотованих кораблів з космонавтами на борту та безпілотних космічних апаратів (старт одного з них, виведеного на орбіту ракетою-носієм «Союз», що являє собою модернізовану Р-7, мені довелося однієї ночі у 1999-му спостерігати).
На певній відстані від стартового комплексу на території майданчика № 1 в оточенні зелених насаджень стоїть монумент, споруджений на честь видатної події. На гранітному обеліску, увінчаному металевою кулею, що відтворює перший штучний супутник,— табличка з викарбуваним на ній лаконічним, але зрозуміло пафосним текстом: «Здесь гением советского человека начался дерзновенный штурм космоса (1957 г.)».

Першопроходці
Під час підготовки цього матеріалу, присвяченого 50-річчю ювілею запуску першого в світі штучного супутника Землі, мною використовувалися не лише власні враження від знайомства з об’єктами Байконура та різна література, а й спогади ветеранів космодрому, зокрема киянина Анатолія Завалішина. Півстоліття тому після закінчення Харківського вищого авіаційного інженерного військового училища (ХВАІВУ) він у серпні 1957-го потрапив на полігон Тюра-Там і був серед тих, хто забезпечував підготовку та запуск першого штучного супутника Землі. Анатолій Павлович прослужив на Байконурі понад 31 рік, пройшовши шлях від молодого інженера-лейтенанта до генерал-майора, заступника начальника космодрому з випробувань. Брав участь у забезпеченні пусків найрізноманітнішої пілотованої (починаючи зі старту Юрія Гагаріна) і безпілотної космічної техніки. 1989 року генерал Завалішин вийшов у відставку з військової служби і, повернувшись в Україну й оселившись у Києві, брав активну участь у створенні та розвитку Національного космічного агентства (НКАУ).
...Однією з важливих ланок великої системи, яка мала забезпечувати ефективну діяльність полігону Тюра-Там та здійснюваних звідти ракетних пусків (у тому числі бойових ракет різної дальності включно з міжконтинентальними балістичними), став розгалужений командно-вимірювальний комплекс. До його складу входила чимала мережа науково-вимірювальних пунктів (НВП), розташованих по всьому тодішньому Союзу — у його центральних, західних, північних, південних і далекосхідних регіонах. А НВП-1 було розгорнуто у вересні 1957-го на полігоні Тюра-Там.
Тоді житлові й побутові умови тих, хто жив і працював там, м’яко кажучи, залишали бажати значно кращого. Природні умови у тих пустельних краях були суворими (зі спекою влітку й сильними морозами взимку). А жити доводилося у землянках, наметах, бараках, вагончиках та інших малокомфортних приміщеннях, оскільки головні сили передусім було кинуто на спорудження і оснащення технічних, виробничих об’єктів полігона та вдосконалення їхнього функціонування задля зміцнення нашого ракетного щита.
— Шиком нашої військової «моди» тих часів,— згадує Анатолій Завалішин,— були влітку панама, яку носили «по-ковбойському», гімнастерка з відкладним комірцем, що не застібався, та брезентові чоботи. Під час роботи влітку за 40-градусної спеки гімнастерки ставали білими від висохлого солоного поту й не згиналися. Тож увечері, коли ми поверталися на «Казанський вокзал» (так між собою охрестили казарму-гуртожиток), гімнастерку знімали і ставили, неначе лицарські лaти, на підлогу біля ліжка в очікуванні прання... На полігоні працював водогін, але воду з нього пити не можна було. Адже ця вода, налита в склянку, давала піщаний осад завтовшки мало не сантиметр. Тож пили здебільшого мінералку і чай.
Упродовж першої половини 1957-го на полігоні Тюра-Там було зроблено два випробувальні пуски бойової ракети Р-7, створеної в ОКБ-1 під керівництвом головного конструктора Сергія Корольова. На жаль, обидва ті пуски ракет завершилися аваріями, як і третій пуск Р-7, здійснений 11 липня того самого року. Нарешті, 21 серпня вдалося з четвертої спроби провести успішний пуск чергової «сімки», головна частина якої (певна річ, без ядерної боєголовки) націлювалася у певний район Камчатки. Згодом відбувся п’ятий пуск Р-7 — також вдалий.
Водночас із вирішенням оборонних завдань головний конструктор Сергій Корольов запропонував підготувати протягом невеликого терміну і здійснити за допомогою вдосконаленої ракети Р-7 запуск першого в світі штучного супутника Землі, також створеного в ОКБ-1 разом із його партнерами. При цьому вельми стислі строки, що відводилися на підготовку (відповідно надзвичайно високі темпи роботи), пояснювалися не лише аргументами престижу й суперництвом зі США (де також у ті часи готувалися до запуску свого першого штучного супутника за проектом «Авангард»), тож нам слід було будь-що випередити американців. Проте були ще деякі не менш важливі аргументи. Адже називаючи — у разі вдалого запуску нашого першого штучного супутника Землі — його масу, керівництво радянського військово-промислового комплексу, крім усього іншого, прагнуло показати американцям — тодішнім потенційним противникам, який заряд може (за потреби!) нести ракета Р-7.

Незабутнє
Наприкінці літа 1957-го у Тюра-Там на випробувальний полігон доставили доопрацьовану ракету-носій Р-7 (для події, яка готувалася, перейменовану на «Супутник») і штучний супутник, що мав вирушити у космос на цій ракеті. Супутник позначався двома літерами і однією цифрою: ПС-1 (літери П і С означали російською «простейший спутник», а цифра 1, напевно, не потребує пояснень). Цей супутник був схожий на металеву кулю діаметром 58,3 см і масою 83,6 кг з чотирма довгими «вусами» антен. Усередині кулі було встановлено два радіопередавачі, які після виведення супутника на орбіту мали надсилати безперервні сигнали у двох діапазонах (на частотах 20 і 40 МГц), щоб ті сигнали мали змогу приймати не лише спеціальні радіостанції, а й звичайні радіоаматори в усьому світі.
Окрім політичних і престижних завдань, запуск супутника ПС-1 мав дати відповідь на кілька науково-технічних питань, зокрема, допомогти у перевірці певних теоретичних розрахунків і дати змогу — за змінами параметрів орбіти супутника у навколоземному просторі — опосередковано визначити, якою є щільність верхніх шарів атмосфери, а також під час функціонування радіопередавачів дослідити особливості поширення радіосигналів у іоносфері.
Після напруженої й ретельної підготовки ракету зі схованим під її конічним головним обтічником апаратом ПС-1 доставили з монтажно-випробувального корпусу на стартовий комплекс майданчика № 1. Довжина ракети разом із корисним навантаженням (супутником) становила трохи більше 29 м, а стартова маса — 267 т.
До схованого у бункері приміщення пультової стартово-командного пункту прибули головний конструктор Сергій Корольов, його заступник з випробувань Леонід Воскресенський, керівник інженерно-випробувальної частини полігона полковник Олександр Носов і начальник дослідно-випробувального відділу підполковник Євген Осташов. У сусідніх приміщеннях розташувалися провідні конструктори різних систем, серед яких — Микола Пілюгін, Михайло Рязанський та інші фахівці. У забезпеченні запуску першого штучного супутника брали участь кілька українських підприємств, з-поміж яких, зокрема, два харківські — «Комунар» і державний приладобудівний завод імені Т. Г. Шевченка, київський «Арсенал», космічний комплекс, розташований у Криму поблизу Євпаторії, тощо.
Наближається час старту. Подаються команди на послідовне здійснення передпускових операцій: «Протяжка», «Ключ на старт», «Продувка», «Ключ на дренаж» Та ось очікувана команда «Пуск!». На табло у пультовій спалахує транспарант «Запалювання» (російською «Зажигание»). З гучномовця чути доповіді «Проміжна», «Головна» й, нарешті, «Підйом!». Ревуть ракетні двигуни і Р-7, відірвавшись від пускової установки, набирає висоту й віддаляється, прямуючи за визначеною траєкторією. Через 295,4 с після старту ракета, надавши супутникові необхідної швидкості — близько восьми кілометрів на секунду, вивела його на навколоземну орбіту — й він, відокремившись і розпочавши самостійне життя, став надсилати у простір радіосигнали, оті згодом легендарні «біп-біп»...
На полігоні бурхливо раділи з приводу щасливої події. Лунали вигуки «ура!».
— Ми вийшли зі службового приміщення науково-вимірювального пункту,— згадує Анатолій Завалішин,— і побачили, як на тлі нічного неба рухається яскрава зірка (це був центральний блок ракети, що відпрацювала своє), а неподалік від неї — зірочка трохи меншої яскравості й розміру. Це був перший штучний супутник. Параметри висоти його орбіти становили тоді у перигеї (найближче до Землі) 228 км, а в апогеї (найдалі від поверхні нашої планети) — 947 км, із нахиленням 65° до площини земного екватора. Один оберт навколо Землі ПС-1 робив за 96,17 хв.
— Гучний резонанс від тієї сенсаційної події прокотився земною кулею... Радіопередавачі, що перебували на борту ПС-1, працювали впродовж трьох тижнів. Загалом перший штучний супутник функціонував на орбіті 92 дні, зробивши за цей час близько 1400 обертів навколо планети. 5 січня 1958 року ПС-1, виконавши свою місію, увійшов у щільні шари атмосфери і припинив існування.
Лише 31 січня 1958-го американці запустили свій перший штучний супутник землі «Ехplorer-1» (завдовжки близько одного метра й діаметром 15,2 см і масою 4,8 кг).

* * *
За п’ятдесят років, що минули від історичного запуску першого в світі штучного супутника Землі, в нашій країні було створено й запущено чимало військових і космічних ракет та космічних апаратів різного призначення. Серед цих КБ і підприємств ракетної галузі протягом багатьох років і донині помітне місце посідають наші флагмани — державне конструкторське бюро «Південне» та виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод», на рахунку яких чимало ракетно-космічної техніки й вагомі перспективні розробки.
Космічна естафета триває...

Вадим ФЕЛЬДМАН Космодром Байконур — Київ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»