ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВОБОДА СЛОВА
ПРАВДА ЦІНОЮ В ЖИТТЯ

21 ВЕРЕСНЯ НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ ВІДЗНАЧАЄ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ, ЯКІ ВІДДАЛИ ЖИТТЯ ЗА ПРАВДУ
Напередодні названої події кореспондент «Демократичної України» попросив голову Національної спілки журналістів Ігоря Лубченка нагадати читачеві про найрезонансніші факти розправи з нашими колегами, які чесно виконували свій обов’язок, розповісти про зусилля журналістського співтовариства, спрямовані на захист професійної діяльності працівників преси, покарання злочинців й їхніх покровителів.

— Наша професія стає все більш небезпечною. За останнє десятиліття 630 працівників друкованих і аудіовізуальних ЗМІ багатьох країн світу загинули у «гарячих точках» планети та від рук найманих убивць, зазначив Ігор Лубченко. Першим у незалежній Україні ми втратили тележурналіста, народного депутата Вадима Бойка. Всі знали, що він збирав матеріали про те, як народжувалася у молодій державі мафія, шукав документи, де взяли гроші скоробагатьки. І ось 14 лютого 1992 року Вадим згорів у своїй квартирі. Офіційна версія: пожежа виникла після вибуху телевізора «Електрон». Але за 20–25 хвилин, поки приїхали спеціалісти і втихомирили вогонь, бетонне перекриття між четвертим і п’ятим поверхами будинку деформувалося настільки, що зробило помешкання непридатним для проживання. Слідство так і не знайшло відповіді на питання, що розслідував Вадим Бойко в останні два тижні свого життя (від природи комунікабельний, він мовчав у цей час про справу, якою займався).
Один із лідерів кримських татар, редактор газети «Арекет» Юрій Османов у прямому телеефірі, розповівши про погрози, які лунали по телефону, закликав своїх майбутніх убивць заспокоїтися, нагадав, що жодна фізична розправа не здатна повернути колесо історії назад. Він загинув 6 грудня 1993-го. У його сумці все залишилося на місці. Все, крім блокнота з журналістськими записами. Двічі засідав Верховний Суд АРК, ще двічі — Верховний Суд України, але ясності у справі так і не з’явилося.
14 квітня 1995 року троє співробітників газети «Слава Севастополя», як завжди, чекали на головного редактора Володимира Іванова, щоб його автівкою їхати на роботу. Раптом пролунав вибух... У реанімації Володимирові ампутували спочатку одну ногу, а потім другу, а на п’ятий день він помер. І знову нікого не знайдено, не покарано. Кореспондента газети «Україна— Центр» Ігоря Грушецького били у під’їзді, намагалися скинути під потяг — рятували то сусіди, то випадкові люди, що нагодилися. Та 7 травня 1996-го злочинець наніс смертельний удар у потилицю.
Вінницький журналіст Анатолій Танадайчук загинув у серпні 1996 року. Не раз він виступав із гострими матеріалами про корупцію, порушення законів працівниками правоохоронних органів Козятинщини. Про все це не лише писав, а й розповів у Міністерстві внутрішніх справ. Звідти надіслали комісію. Вона перевіряла не факти, оприлюднені кореспондентом, а збирала на нього компромат. Майор служби внутрішньої безпеки МВС сказав Анатолію, що він місцевому міліціонерові «много пакости сделал. Вот он й озлился». «Коли критичний матеріал службою безпеки розцінюється, як «пакость», тоді, виходить, журналістові не жити?»,— писав в останній своїй статті Анатолій Танадайчук. І як у воду дивився — за кілька днів його не стало.
У березні 1997-го до столиці з Луганська приїхав власний кореспондент газети «Киевские ведомости» Петро Шевченко. Колезі, котрий зустрів його на вокзалі, він сказав, що перебуває під «ковпаком», у нього є справи у місті, а до редакції приїде після чотирнадцятої години. Але так і не приїхав. Натомість знайшли його у порожній котельні повішеним. Правоохоронці висунули версію самогубства. То що, він спеціально їхав до Києва, віз мотузку і шукав глухий закуток, аби вкоротити собі віку? Як же Петрів дзвінок із Луганська про те, що його переслідують за матеріали про боротьбу місцевих спецслужб за владу, що телефон його прослуховується і він приїде до редакції, аби розповісти про все?
У серпні 1997 року вбито головного редактора газети «Вечерняя Одесса» Бориса Дерев’янка. За десять років наші доблесні шерлоки холмси спромоглися лишень засадити до в’язниці кілера, а замовників і організаторів злочину не лише не покарано, а й не названо.
Вересень 2000-го. Загинув засновник Інтернет-видання «Українська правда» Георгій Ґонґадзе Вищі керівники держави присягалася докласти всіх зусиль, щоб знайти і покарати злочинців, тема Ґонґадзе звучала щодня з вуст учасників президентських виборів-2004. А результат? Напередодні п’ятої річниці від дня підлого вбивства нашого колеги журналісти друкованих, аудіовізуальних засобів масової інформації — державних, комунальних, приватних — звернулися до Президента України. «Присвоєння йому Вашим указом звання Героя України посмертно — невелика втіха для його рідних і близьких, для журналістської спільноти країни»,— писали ми.
Доти, доки не буде поставлено останню крапку в справах про вбивство Георгія Ґонґадзе, Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова, інших наших колег, ми, українські журналісти, почуватимемося незахищеними у власній державі й всі запевнення про прагнення влади забезпечити свободу слова залишаються політичною риторикою і не більше. Крапку досі не тільки не поставили, а й немає якихось серйозних зрушень.
Півтора року був прикутий до ліжка перший заступник головного редактора газети «Вінниччина» Олексій Терещук, злісно побитий бандитами і грабіжниками. Він помер, так і не дочекавшись справедливої кари злочинцям.
У грудні минулого року в Криму вбили засновника газети «Голос молодёжи» Норіка Ширина.
2003-го американські військові обстріляли багдадський готель «Палестина», де був міжнародний медіа-центр журналістів, які висвітлювали військові події в Іраку. Під час обстрілу загинули український журналіст Тарас Процюк та іспанський працівник ЗМІ Хосе Коузо. Наші колеги виконували свій професійний обов’язок, вони були в епіцентрі подій, аби інформувати міжнародну спільноту про те, що відбувалося у Багдаді й інших місцях країни. Очевидці свідчили, що вбивці наших колег добре знали: у готелі живуть журналісти. Нас обурює те, що уряд Сполучених Штатів не покарав убивць і не призначив матеріального відшкодування сім’ї Тараса Процюка через втрату годувальника з вини США. Торік на зборах у журналістських колективах напередодні Всесвітнього дня свободи слова (3 травня) наші колеги підписали звернення до Президента Сполучених Штатів Америки і висловили обурення з цього приводу. Спілка надіслала це звернення Джорджу Бушу і послу США в Україні. Реакції — жодної.
І не дивно. Адже держава Україна, її влада — як попередня, так і нинішня — не зробила жодних конкретних кроків, аби захистити українських журналістів. Повчитися б нам в Іспанії Після загибелі Хосе Коузо уряд тієї країни висловив рішучий протест урядові США, вимагаючи грошової компенсації, а цього року іспанський верховний суд зажадав від США екстрадиції вояків-убивць до Іспанії.
Українські правоохоронні органи загибель журналістів зазвичай зводять до побутових випадків — зайнявся телевізор, упав, послизнувшись на дорозі тощо.
Ушановуючи наших колег, Національна спілка журналістів підтверджує свою позицію, висловлену на початку нинішнього тисячоліття: вважати нез’ясовану загибель журналіста вбивством за професійну діяльність, поки у судовому порядку не буде встановлене інше.
На жаль, наведені вище факти — не весь сумний мартиролог наших втрат на шляху до розбудови незалежної держави.
Цьогорічний XI з’їзд нашої Спілки ухвалив кожну третю п’ятницю вересня відзначати День пам’яті українських журналістів, які віддали життя за Правду.
Цього дня ми добрим словом згадаємо і тих наших колег, кому вкоротила життя наша гостра і совісна професія, утиски чиновників, переслідування з боку антигероїв наших публікацій і передач — згадаємо, хто, говорячи словами російського письменника Віктора Астаф’єва, «будучи абсолютно чесним, згорів серед безчестя».
Вони пішли від нас, але залишилися з нами — у наших серцях, нашій професії.
також у паперовій версії читайте:

• ЗА МЕЖАМИ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ
• СКАНДАЛ У РОСІЇ: ПУТІНА ОДЯГНУЛИ У ФОРМУ ШТАНДАРТЕНФЮРЕРА СС

назад »»»