ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЛИЦАР СОЛОВ’ЇНОЇ ПІСНІ
Незабаром Україна відзначатиме 75-річчя з дня народження співака із світовим ім’ям Анатолія Солов’яненка. У цей день пам’ять про солов’їного тенора вшановуватимуть в Національному оперному театрі. А 26 вересня відбудеться урочистий вечір у Донецькій опері, якій надано його ім’я. Про деякі факти біографії людини, котру справедливо називають національним надбанням, а також про вшанування його пам’яті розповіла для читачів «Демократичної України» вдова співака Світлана Дмитрівна Солов’яненко.

— Батько Анатолія родом з Харківщини, мати — з Черкащини. Солов’яненко-старший, який усе життя тяжко працював на шахті, теж мав унікальний голос. Гарні вокальні дані мала й мати. Малий Анатолій співав завжди: долаючи і в дощ, і в сніг кілометри дороги до школи, допомагаючи по господарству хворій неньці: хлопець доїв корову, мив підлогу, косив — умів усьому дати раду в господарстві. Мати рано померла, сестра вийшла заміж, і чоловіки залишилися хазяйнувати вдвох. Вдома завжди була ідеальна чистота.
Звичка постійно й багато працювати була невід’ємною рисою єства Анатолія. Школу закінчив на «відмінно». Вступив до Донецького політехнічного інституту, і хоча вже знав, що має інше покликання, закінчив його з червоним дипломом, здобув спеціальність інженера-конструктора гірничних машин. Усе, за що брався, робив добре, інакше не міг. Працював викладачем на кафедрі нарисної геометрії в рідному інституті і паралельно протягом десяти років брав приватні уроки співу у відомого педагога Олександра Миколайовича Коробейченка. Отримуючи скромну зарплатню — 120 карбованців, частину її Анатолій виділяв на оплату уроків. Жив в інститутському гуртожитку, тому що до дому з центру міста добиратися було далекувато. Інколи в Анатолія не залишалося грошей на їжу. Тоді їхав до батьківської хати, де завжди для нього знаходилася тарілка борщу.
— Як складалися стосунки учня й учителя?
— Олександр Коробейченко був видатною особистістю. Виконав за творче життя 90 партій — більше на рахунку лише у великого Енріко Карузо. Співав у Свердловському, Київському, Ленінградському оперних театрах, у Китаї, Кореї. Закінчив кар’єру в Донецькій опері. Мав різнобічні обдарування: чудово малював, професійно виконував креслярські роботи, власноручно розробляючи ескізи своїх сценічних костюмів. Перед тим, як приступити до ролі, вивчав епоху, у якій жив його герой. Він добре знався на різних видах мистецтва й Анатолію прищепив любов до них. Він дав молодому Солов’яненку дуже багато. Коли той прийшов на сцену, сказав своєму вчителеві: «Я зроблю все, аби пам’ять про Вас не згасла». Коробейченко зауважив: «Тобі, певно, доведеться покласти на це все своє життя». Анатолій відповів: «Я покладу».
— Що послужило йому трампліном для злету?
— 1962 рік був переломним у житті Анатолія Борисовича. У квітні нікому не відомий 30-річний донецький викладач поїхав на огляд художньої самодіяльності до Києва. Там його почули керівники Київської опери, і після прослуховування людину, котра й дня не співала на професійній сцені, зарахували в трупу провідного театру. Того ж року Солов’яненко переміг у конкурсі для поїздки на стажування до Італії. До слова, з 200 претендентів обрали тільки п’ятьох.
У всесвітньо відомому театрі «Ла-Скала» співак з України слухає найзнаменитіших солістів, спектаклі диригентів і режисерів, які залишили помітний слід в історії оперного мистецтва. І детально описує свої враження в листах до Олександра Коробейченка (вони збереглися в архіві), завжди починаючи їх словами «Дорогий мій Маестро!». Анатолій Солов’яненко був одним з небагатьох «виїзних» артистів, хоча не був членом партії. Мав чимало спокусливих пропозицій залишитися працювати в найкращих театрах світу і на зорі кар’єри, і в період її завершення. Але він любив Батьківщину, як сказав один з його друзів, напевно, більше, ніж вона його.
— Як Анатолій Борисович потрапив на уславлену сцену «Метрополітен-опера»?
— Поїхав до Нью-Йорка на запрошення української діаспори. На тому концерті в нашому представництві в ООН його почув артистичний директор «Метрополітен-опера» Річард Родзинський і заявив: «Я зроблю все, аби ти співав у нашому театрі, ми не можемо оминути увагою такі голоси». Анатолія запросили на прослуховування, на якому був присутній головний диригент театру Джеймс Лівайн. Голос українського виконавця, що линув легко і вільно, заповнюючи весь простір, так вразив своєю красою, що йому одразу сказали: «Ми укладаємо контракти за п’ять років до початку сезону, але для тебе знайдемо нішу в репертуарі». Через два місяці йому прислали офіційне запрошення на три спектаклі (мав співати партію Масканьї в «Сільській честі»). Але московський Держконцерт не дав згоди, мовляв, не відпустимо співака такого масштабу на якісь там кілька спектаклів, це марнотратство. Тоді керівництво «Метрополітен-опера» запропонувало Анатолію Борисовичу ще й партію Італійського Співака в опері Ріхарда Штрауса «Кавалер троянд». Тоді нас — нечуваний випадок — уперше випустили за кордон удвох. Але не це для мене було важливим, а те, що Анатолій підкорив свій Олімп.
— Про яку визначальну рису його характеру шанувальники знають недостатньо?
— Він був настільки небайдужим до людей, що доходило навіть до курйозу. Якось пізньої холодної пори в нашій квартирі пролунав телефонний дзвінок. Після короткої розмови Анатолій каже мені: «Світлано, телефонує чоловік, котрого я не знаю, але він каже, що був адміністратором під час моїх гастролей у Дніпропетровську. Він потрапив у тюрму, а нині перебуває у нас на вокзалі. У нього немає грошей, щоб добратися до Дніпропетровська. Чим можемо йому допомогти?.. Він ще попросив, якщо можна, який-небудь головний убір». Я кажу: «В тебе дві шапки, віддай йому одну. Дай ще й шарф. Я зроблю бутерброди». Анатолій вийшов до метро, передав незнайомцеві речі та якісь гроші. А рано вранці до нас подзвонили з міліції. З’ясувалося, що в того чоловіка знайшли записника з телефонами Гуляєва, Солов’яненка, інших відомих людей. До когось йому вдавалося додзвонитися, до когось ні, хтось допомагав, дехто відмовляв. На гроші, що йому дав Анатолій на квиток, пройдисвіт купив горілки, напився, отож міліція його затримала. Найкращі почуття Анатолія Борисовича були розтоптані.
— Нині на афішах Київської опери знову ім’я Анатолія Солов’яненка...
— ...режисера-постановника. Аби продовжити справу батька в мистецтві, Анатолій-молодший круто змінив свою долю: отримавши освіту юриста, вступив на режисерський факультет Університету культури, а пізніше — факультет музичної режисури Київської консерваторії. Він високо тримає професійну планку, поновив складні спектаклі Ірини Молостової. Старший син живе в Канаді, займається бізнесом. Коли Анатолій Борисович пішов з життя, мені здавалося, що воно скінчилося й для мене. Ніщо тоді не віщувало біди. Навпаки, перед ним відкривалася чудова перспектива. Ми того року були в Італії та Сполучених Штатах, він отримав нові пропозиції. І раптом все зупинилося. Як жити далі? Нині я втішаюся успіхами своїх синів, радію із здобутків колег Анатолія Борисовича. Він свого часу молодих охоче підтримував.
— Чим, крім концертів, порадуєте шанувальників таланту Солов’яненка?
— Разом з Аллою Терещенко завершуємо документальну повість про нього, у ній будуть листи, інтерв’ю, відгуки колег і тих, хто був поруч з ним. Книга багато ілюстрована. А в музеї театрального мистецтва в Києво-Печерській лаврі в жовтні буде виставка, присвячена пам’яті Анатолія Борисовича. Для неї я передам у тимчасове користування частину раритетних матеріалів зі свого архіву.
— Чи буде музей Солов’яненка?
— Обов’язково буде. Ми ведемо переговори з цього приводу. Я зберігаю величезну кількість фотографій, сценічні костюми, майже всі рецензії з того часу, коли він ще не був професійним співаком. Усе це систематизоване і готове до експонування. Нині на базі Козинського краєзнавчого музею працює «Світлиця Солов’яненка». Анатолій Борисович любив Козин (там наша дача), любив його мешканців. Я вдячна їм, що вони ухвалили рішення перейменувати центральну вулицю (вона тягнеться майже на 10 кілометрів) на вулицю Солов’яненка. На ній — кладовище, де його поховано.

Надія БАРАБАШ

З ДОСЬЄ
Анатолій Борисович Солов’яненко народився 25 вересня 1932 року в Донецьку, помер 29 липня 1999-го в Козині. Соліст Київського оперного театру. Виконав 18 партій: Герцога в «Ріголетто», Едгара в «Лючії ді Ламмермур», Манріко в «Трубадурі», Альфреда в «Травіаті», Надира в «Шукачах перлин», Лєнського в «Євгенії Онєгіні», Самозванця в «Борисі Годунові», Індійського гостя в «Садко», Володимира Ігоровича в «Князі Ігорі», Андрія в «Запорожці за Дунаєм». Народний артист Радянського Союзу й України. Лауреат Ленінської та Шевченківської премій. Має багато нагород. За вагомий внесок у пропаганду італійського мистецтва удостоєний ордена «Командора Італійської Республіки» — найвищої відзнаки цієї країни.
також у паперовій версії читайте:

• КЛИЧЕ ТРУБА ПОХІДНА...

назад »»»