ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
МІСТО, ЩО ПРИТЯГУЄ НЕЗДОЛАННОЮ СИЛОЮ
Михайло Максимoвич (1804–1873) — видатний український вчений, що поєднував таланти біолога, історика і філолога. Він був засновником київської історико-філологічної науки, видав перші збірки українських народних пісень, обґрунтував самостійність української мови, багато працював над стародавніми літописами. Михайло Максимович — перший ректор Київського університету. Значну увагу було приділено історії українських міст, їхній архітектурі, особливо церковній. Архітектурі й містобудуванню присвячено чимало наукових досліджень визначного вченого.

1.
У нарисі «Очерк Киева» Максимович аналізує літописні звістки про заснування й перші століття розвитку Києва, описує території, які займало місто в найдавніші періоди свого існування: «Распространение верхнего Киева произошло уже при Ярославе благовластном, который, после победы своей над печенегами в 1036 году, к первоначальному городу прибавил новый великий град с золотыми вратами и воздвиг в нем величественный храм св. Софии, и монастыри Георгиевский и Ирининский, и свой Ярославский дворец, и митрополию при Софийском храме».
Велич церковної архітектури Києва, бурхливість її розвитку дослідник пояснює передовсім набожністю київських князів і простих жителів міста. «Оттуда великолепие Киева церковное, которого памятниками поныне служат храмы: Софийский и златоверхий — Михайловский. Оттуда и это множество церквей в древнем Киеве, которое для многих людей нового времени казалось невероятным». Він звертав увагу на свідчення іноземного автора Дітмара Мерзебурзького, котрий писав, що в Києві в 1018 році (період між смертю Володимира Хрестителя і вступом на князівський престол Ярослава Мудрого) було понад 400 церков. За літописними свідченнями, під час київської пожежі 1121 року (за часів правління Володимира Мономаха) згоріло близько 600 церков.
Михайло Максимович звертає увагу і на Київ XVII ст. «Старый Киев оставался в своих древних земляных валах. Подол по-прежнему городился деревянными стенами с башнями и окапывался рвом. Но главным укрепленным местом был замок Киевский, на горе Киселевке, в котором сосредоточивалось и главное управление Киевом, военное и гражданское. Возле этого замка, по Кудрявце, был другой, митрополичий замок...»
Особливо вчений відзначає діяльність Івана Мазепи (гетьман у 1687-1708 рр.) у будівництві нових київських храмів. «Эти годы (1690-1700) особенно ознаменовались стремлением гетмана и других малороссийских старшин к построению каменных зданий церковных. Из них наиболее замечательны большой Никольский монастырь на Печерске и Богоявленская братская церковь на Подоле, построенные гетманом Мазепой во вкусе западных церквей... Из светских зданий того десятилетия памятно в Киеве здание магистрата, сгоревшее в 1811 году».
За підрахунками дослідника, в середині ХІХ ст. у Києві були 24 кам’яні православні церкви, 12 дерев’яних, ще 32 церкви в семи монастирях, а також сім домових церков при різних закладах. Кам’яних будинків у цей час було понад 300, а дерев’яних — майже 6 тисяч.

2.
Ще одна — цікава стаття М. Максимовича — «Обозрение старого Киева». Автора цікавила топографія давнього міста, річки, що через нього протікали, збудовані в ньому церкви й монастирі. «Что касается до Подола или Нижнего города, простирающегося под Старым городом на его северной стороне, то в средние времена (века) он составлял хотя и бедную, однако населеннейшую часть Киева... Подол и в древнее время составлял также весьма многолюдную и застроенную часть Киева. Однако его городовое заселение не древнее времен Владимировых». (Як повідомляє літопис — «Повість временних літ» — давніше, у часи княгині Ольги, внизу під Київською горою протікала вода, і люди там не селились, а тільки на горі). Максимович за літописними свідченнями наводить детальний опис міста в епоху Київської Русі, а особливо в період розквіту давньокиївської держави (в часи князювання Володимира Святого і Ярослава Мудрого).
«На запад от Десятинной церкви, да и на полдень (юг) от нее, первоначальный город простирался уже недалеко — до близлежащего оврага, которым оканчивалась там Андреевская гора. Через тот овраг, по направлению к Софийскому собору, был в древнее время мост, по которому въезжали в Киев через каменные ворота. Ворота сии находились в земляном валу, окружавшем первоначальный город, и вероятно стояли против терема. Они сложены были из широких кирпичей и камня, подобно Золотым вратам, в соответствие коим может быть они и сооружены были... Ворота сии в прошедшем (XVIII) столетии назывались Киевскими воротами, а также и Батыевыми».
Головний в’їзд до Києва — Золоті ворота — теж згадується в дослідженнях Максимовича. «Киевские Золотые врата сооружены и названы сим именем в подобие Золотых врат Царя-города... На своих Золотых вратах Ярослав поставил церковь св. Благовещения — «да всегда радость граду тому святым Благовещением будет». Сохранилось предание, что на сей церкви был золотой купол, а створы в воротах были оббиты золочеными медными листами».
Михайло Максимович звертає увагу на повідомлення Якимівського літопису (котрий деякі дослідники вважають пізнішою підробкою) про те, що княгиня Ольга, прийнявши християнство, побудувала дерев’яну церкву святої Софії, що стала попередницею Софійського собору Ярослава Мудрого (збудованого, за одними свідченнями, у 1037 році, а за іншими — ще в 1017 р.). Ікони для церкви Ольга отримала від константинопольського патріарха. Існує іноземне повідомлення (що належить згаданому Дітмару Мерзебурзькому) про те, що в 1070 році був знищений пожежею монастир святої Софії (про цю пожежу йдеться і в літописі).
Дослідника цікавить також історія Михайлівського золотоверхого монастиря, особливо його заснування: «Вместо первоначальной деревянной церкви Михайловского монастыря князь Святополк Изяславич в 1108 году соорудил каменную церковь, с 15 позлащенными верхами, почему и монастырь сей назван золотоверхим... Что касается древней Михайловской церкви, то Святополк-Михаил ее «украсил дивно», по выражению летописца... Но при нашествии Батыевом сбиты были ее верхи и оставлены одни стены до купола, из которых только на внутренней стене алтаря уцелела и доныне полоса древней мозаической картины, представляющей Тайную вечерю».
Із любов’ю вчений описує історію побудови й тонкощі архітектури Софійського собору, що був зведений за зразком Софійського собору в Константинополі. Його непокоїть стан зберігання давніх будівель та реліквій. «При нашествии Батыевом Софийская церковь, по своей огромности, менее Десятинной и других киевских церквей потерпела разрушения: древние стены ее уцелели почти до самого купола... Между драгоценностями Софийской церкви в древнее время находился в алтаре (по свидетельству Киевского Пролога) крест, принесенный из Царя-города святой Ольгой. Теперь из древних украшений сего храма остались только несколько половых плит белого мрамора и красного лещедника, несколько гранитных перил с вырезанными на них орлами и другими изображениями; но всего замечательнее мозаические изображения, оставшиеся по стенам в алтаре и внутри церкви под куполом».

3.
Цікаво, як перший ректор Київського університету Михайло Максимович описував 1839 року побудову нового приміщення цього навчального закладу (що носив тоді ім’я святого Володимира): «Проходя от Софийского собора через Золотые врата, выходишь на поле, простирающееся до речки Лыбеди. От Золотых врат ведет новая дорога к величественному зданию, которое готовится для Университета св. Владимира. Торжественное открытие университета происходило 1834 года, 15 июля... Заложение здания совершено 1837 года 31 июля... Университетское здание возвышается еще одинокое, посреди широкого поля, и причисляется к старому Киеву; но скоро вокруг него возникнет новая часть города, которую по справедливости можно назвать Новым Киевом». Цими словами автор завершує нарис «Обозрение старого Киева».
В урочистій промові, яку Михайло Олександрович виголосив на зібранні в Імператорському університеті святого Володимира 2 жовтня 1837 року, йшлось: «И нигде так живо не чувствуешь древнего величия Руси, как в Киеве, глядя на его святые храмы и высоты прекрасные. Источник нашей древней жизни, Киев есть и главное место живейших об ней воспоминаний, главный хранитель нашего прошедшего... И создался город Киев, в неизвестное для истории время, князем словен (славян) днепровских».
Становлять інтерес дослідження Максимовича «О месте киевской церкви св. Андрея», «О времени основания Киево-Софийского собора». Ці твори написані 1866 року, в них учений робить порівняльне дослідження літописних повідомлень. Легенди та літописні повідомлення стали підґрунтям для написання іншого твору — «О горе Щекавице» (1868 рік), де містилася, за народним переказом, могила князя Олега Віщого. Вчений на підставі літописних звісток пише ще одне дослідження — «О создании киевской церкви св. Кирилла».
Михайло Максимович говорить про те, що коли людина далеко знаходиться від древнього Києва, то її тягне в це місто нездоланною силою. Київ приваблює своїми священними висотами і урочистою красою Печерської лаври. «Приближаясь к Печерской обители, с благоговением останавливаешься у ее святых ворот. Много дум и воспоминаний возникает в душе на сем месте, перед ликами древних праведников наших».
У праці «Выдубицкий монастырь» Максимович пише: «Когда приближаетесь к Киеву с левой стороны Днепра, и перед вами во всей красе своей предстанет святая Печерская лавра,— верстах в двух от нее, вниз по течению Днепра, вы увидите небольшой монастырь, полусокрытый в глубине горного удолья. Этот монастырь называется Выдубицким; им оканчивается величественная панорама, которая образуется длинным рядом живописных возвышений... Между окрестностями киевскими Выдубицкий монастырь составляет одно из замечательнейших мест — по древности своей, по красоте своего положения и по тем прекрасным видам, которые отсюда представляются».
Михайла Максимовича цілком правомірно можна назвати не лише видатним істориком і філологом, а й одним із перших дослідників української архітектури та містобудування.

Юрій МОСЕНКІС,
професор університету «Україна»
також у паперовій версії читайте:

• ДАВНЬОРУСЬКІ СЕЛЯНИ ДБАЛИ ПРО ЕСТЕТИКУ

назад »»»