ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
«МУЗИКА МАЄ БУТИ ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТА»
ВОЛОДИМИР КУРИЛЕНКО:
Киянин Володимир Куриленко не став видатним спортсменом або знаменитим будівельником тому, що став барабанщиком. Але яким! Розпочавши кар'єру музиканта лише в двадцять років, він одразу потрапив у середовище феноменальних майстрів-імпровізаторів, котрі швидко сприйняли Куриленка за свого. Невдовзі з ним стало зручно виступати всім, бо він грав не просто як умів, а як хотів, тобто всі ритмічні й технічні труднощі долав легко і натхненно.

Здавалося б, барабани — не скрипка, не рояль, але чудових барабанщиків, що «тримають на собі» ансамбль чи оркестр, завжди були одиниці, як і видатних воротарів у футбольних командах (перепрошую за таке порівняння). Незбагненна неповторність, унікальність створюваного на твоїх очах дива робить нас щасливішими, спонукає до розвитку й вдосконалення.
— З чого почався барабанщик Володимир Куриленко? Як Ви прийшли до власної програми «Майстер-джаз»?
— Я навчався в престижній київській школі № 48 на Прорізній, був членом юнацької збірної Києва, України і Радянського Союзу з академічного веслування, тобто з дитинства мені доводилося мати справу з яскравим, неординарним, цікавим. Під час мого становлення в 70-ті роки ми часто марширували, співали комуністичні пісні, вигукували гасла: «Делу Ленина и партии верны!» і потім чули, як батьки нишком на кухні глузували з цих ненормальностей.
У важкому «ломовому» виді спорту — академічному веслуванні — мені пощастило побачити стільки поезії, польоту, захвату, азарту, гармонії! Знаєте, якщо спортсмен подолав двометрову висоту, йому вже не цікаво стрибати на метр дев'яносто п'ять. От так і в мене з певного моменту почався пошук чогось масштабнішого. Після школи вступив до Київського інженерно-будівельного інституту (котрий, як відомо, був кузнею художників, музикантів, акторів, поетів). На останніх курсах випадково познайомився з оригінальною людиною — Віталієм Капустяном. Йому тоді було років тридцять, він колекціонував джазові грамплатівки. Уявіть атмосферу: сірість, порожні прилавки, байдужі люди на всіляких зборах і форумах. Раптом потрапляєш до людини з палаючими очима, котра тобі каже: «Володю, у мене немає часу на якісь розмови, ти поки посидь, послухай платівки (тоді вони були вінілові). І ставить платівку співачки Кармен Макрей. У мене волосся ворушиться, мурашки бігають по тілу від цього розкішно-красивого звучання, я до того ніколи не слухав до пуття справжню джазову музику (не теа-джаз Утьосова чи Цфасмана). Я зрозумів: «Ось воно, браття, моє». Це диво захопило мене на все життя, з оточенням пощастило відразу.
Мені доводилося на тренуваннях щодня долати в човні по вісімдесят кілометрів, в інституті складати заліки, іспити, здавати проекти, тобто я міг витримувати шалені фізичні навантаження і ночами не спати. Раптом на додаток до всього я з азартом і фанатизмом почав заняття джазом. Обрав барабани, напевно, тому, що в двадцять літ пізно було вчитися гри на фортепіано чи якомусь іншому мелодійному інструменті. Проте доля знову подарувала неймовірну зустріч, цього разу з Олександром Христидісом, одним із найкращих барабанщиків у Радянському Союзі. Залишався місяць до його від'їзду з України до Греції, я йому, що називається, сів на «хвіст»: з ранку приїжджав до нього, він показував мені прийоми і школи гри; коли ми їхали у тролейбусі, він розповідав, яких музикантів і які бенди потрібно послухати, які школи пройти і які соло зіграти. Деякі технічні прийоми я з ним відпрацьовував у громадському транспорті — на стінці, на стійці, на сидінні. На нас дивилися, як на божевільних. На сейшені в джазовому клубі «Еліон» на Борщагівці, присвяченому від'їзду Сашка Грека, зібралися найкращі музиканти Києва. Добре пам'ятаю ту атмосферу, певен, тодішні джазові гіганти і тепер, через тридцять років, не загубилися б на сучасних джазових виступах. У 70-ті роки вони грали фантастично. На тому вечорі я познайомився з легендарним Володимиром Молотковим, за чиїми підручниками навчалися гітаристи Радянського Союзу, а також із Сергієм Вижляком. За всіх часів у всіх країнах на джем-сейшенах на сцену вискакують хлопчики, намагаються довести, що вони можуть взяти чимало цікавих нот, скажімо, на трубі. Тут у хлопця дешевеньку трубу просить Вижляк — і звучить неперевершений фірмовий звук, ллються вишукані, шляхетні імпровізації. У клубі стояло чорненьке піаніно «Україна», на ньому тоді багато піаністів грало. Я відвертаюся і раптом чую: звучала «Україна» — і залунав «Стенвей». Виявляється, це Вижляк сів за інструмент. У цього музиканта вражаюче чуття звуку. Того дня царював ще один приголомшливий піаніст — Микола Замороко, що нині живе в Америці й не пасе задніх.
— І Ви вклинилися в цю плеяду?
— Великодушний Сашко Грек назвав мене своїм учнем. Через пару місяців після початку моїх занять на барабанах я раптом потрапляю до складу таких чарівників, що якби грав із ними лише один вечір, це дало б мені підставу говорити нині, що то був найщасливіший день в моєму музичному житті. Та вони сказали: «Приходь наступного вечора». Потім я прикинув: «Невже витримаю тиждень?» Я ж початківець, а вони — джазова професура. Якось так вийшло, що той стартовий день розтягся на пару років. У тім складі Віталій Будзишен грав на басі, Володимир Молотков — на гітарі, Микола Замороко — на фортепіано і приголомшливий Євген Гурський — на саксофоні. Гурський був поліглотом, знав європейські мови, а також китайську, японську, в'єтнамську. Він пам'ятав більше глав із Корана, ніж араби, з якими ми іноді спілкувалися. Коли Гурський вивчав якусь мову, то обов'язково домагався того, щоб йому надсилали оригінальні народні духові інструменти, записи, ноти. Кілька разів він готував зі мною програми, що складалися з музики різних арабських країн, це були дуети для різних «калібрів» флейт і ударних. Євген виїхав до Чехії.
У Києві джазом займалися тоді обмаль людей, але якщо вже займалися, то по-справжньому, з повною віддачею. Немає тепер таких яскравих постатей, і не думаю, що це пов'язано з тим, що я був молодший, у мене були ширші очі й окуляри рожевіші. Багато талантів порозмітав спершу «совок», потім перебудова, а далі — незалежність. Надзвичайно шкода. Часто до нас приходив феноменальний Слава Новиков. Якось він випадково поїхав до Канади як піаніст-акомпаніатор: супроводжував на конкурс синочка-кларнетиста цековського працівника. Новикова «вихопили» в останній момент, тому що ніхто не міг замінити хворого акомпаніатора. Кларнетиста погано оцінили, а от В'ячеславу Новикову запропонували дивовижне турне по Європі. Зараз він живе в Голландії, у нього власний острів. Мені з ним пощастило неодноразово грати. Довго я працював із Петром Пашковим, ім'я цього піаніста, переконаний, буде записано золотими літерами в анналах української культури.
До речі, закінчуючи навчання в КІБІ, я вступив до музичної школи імені Стеценка, потім закінчив училище імені Глієра. Тобто не встиг вийти на будівельний шлях, а з головою поринув у музику.
Дотепер займаюся психофізіологією для того, щоб краще розібратися не лише в гігантах музики, а й у самому собі, у тому, як треба подавати музику. З'ясував, що є два способи пізнання людини: рефлексія і емпатія.
— Розтлумачте, будь ласка.
— Рефлексія — це коли за вчинками намагаєшся зрозуміти й розпізнати людину, розібратися в ній. Емпатія — коли зливаєшся з чиїмсь поглядом, ловиш рухи, намагаєшся дихати в унісон, наслідуєш людину, в тебе виникають ті самі почуття, які відчуває той, хто тебе зацікавив.
Це — цікавий і глибокий метод заняття музикою, як, утім, і будь-якою справою. Він допомагає відрізняти гарного музиканта від поганого. Моє бажання пограти з добрими музикантами — це водночас чудове джерело пізнання, що допомагає прогресувати самому, і величезне задоволення.
Керівництво книжкової кав'ярні «Бабуїн» відчуло, що в такому підході є щось світле, позитивне, і надало мені концертний майданчик. Аура моєї програми гармонійно злилася з аурою цього закладу, адже це не ресторан, а книгарня-кав'ярня, там скромний інтер'єр, туди приходить інтелігентна публіка, там незримо присутні автори книжок, яких обожнюю: Селінджер, Воннегут, Картасар, Достоєвський.
Я одержав можливість по четвергах збирати музикантів-майстрів, із якими мені цікаво і комфортно. Програма «Майстер-джаз з Володимиром Куриленком» існує майже п'ять років, відбулося приблизно 260 концертів. Оскільки музикантів високого рівня не так багато, зрозуміло, виникають повторення персоналій, але їх можна слухати нескінченно. Через програму пройшло 70–80 віртуозів. Зазвичай це були невеликі склади. Є така думка, що слухач сприймає великий оркестр як юрбу; якщо на сцені два музиканти — це два одинаки, а от колектив від трьох до семи музикантів сприймається водночас і як рух чогось спільного, і добре видно кожний з елементів. Тому в мене часто виступають тріо, квартети.
— У чому полягає стрижнева ідея програми?
— За колосального напливу брудної інформації, котру ми сприймаємо в сучасному світі через вуха, існує ще, слава Богові, те здорове, що є частиною живої природи, воно корисне, як рослини, чиста вода, небо. Це здорове начало є в джазових музикантах, вони створюють для людей екологічно чистий звуковий простір.
Можна слухати хорошу музику і не бачити облич виконавців. Інша справа, коли до звукового ряду додається можливість емпатувати: ніби входити в музиканта — у його очі, серце, рухи. Ти дихаєш разом із ним, дивишся на його пальці, на те, як він подивився на партнера. Це багаторазово посилює музичний ефект. А роль для себе я визначив таку. Я немов перебуваю між публікою (котра, може, недостатньо добре розбирається в джазі) й музикантами: слухаючи мої пояснення, аудиторія краще розуміє майстрів, що грають поруч зі мною. Тоді люди відчувають набагато більше задоволення від музики, ніж коли слухають магнітофон чи навіть перебувають на концерті у величезному залі в дальніх рядах: немає вже ефекту довірчості, а тут усе поряд, усе тісно, чутно навіть подих музикантів. Мене ця ідея настільки «зачепила», що я захотів запропонувати арт-менеджерам зробити два проекти, скажімо, створити німий фільм про те, як грають музиканти або записати трек, як поскрипує взуття танцівників.
— Ви звеличуєте імена патріархів і це добре. Але у Ваших словах є нотка, що представники нинішнього українського джазу не такі глибокі, як гранди-родоначальники. Чи не старече це бурчання типу: «Раніше вода була мокріша і глина сиріша»?
— Тут невелика помилочка закралася. На самому початку я говорив про планку. Річ у тім, що раніше це були одиниці. Тепер до Києва практично з'їхалися найкращі музиканти з усієї України, і таланти продовжують з провінції перетікати до столиці. Проте планка музичного рівня, яку для мене визначили Молотков, Замороко, Новиков й інші, лишається актуальною, я тримаю її все своє життя. Буває важко, бувають збої, але, на щастя, представники нової генерації не гірші за патріархів. Проблема в іншому.
— От цікаво...
— Багато хто сподівався на великі суспільно-політичні зміни. А в чому нині варяться «золоті» українські музиканти?
Усама бен Ладен звалив два хмарочоси в Америці. У відповідь НАТО влаштувало блискавичну війну проти Іраку, так? А у нас така війна проти народу тривала сімдесят років і триває досі. Якщо проаналізувати, хто і що є гордістю американського джазу, хто створив ледь не половину видатних джазових стандартів, якими користуються музиканти світу, то побачимо, що до цього причетні ті, кого радянська влада вигнала з Одеси, Харкова, Києва, Львова. Ці люди виїхали, щоб не загинути. Саме так залишали країну майстри із селекції пшениці, створення літаків, кораблів і домен, письменники, художники. А скількох розстріляли і згноїли в «гулагах»?
З 1917-го до 1990 рр. формувалася і зміцнювалась певна структура, яку я називаю головним терористом усіх часів і народів — Усама бен Влада. Цей монстр перемелював-перетравлював народ на сіру масу. Дотепер ця сталінсько-кадебешна інерція «працює», вона процвітає в різного сорту діячах, котрі називають себе соціалістами, комуністами, демократами. Традиція перетворювати таланти на гайки і гвинтики триває. Раніше масу осірювали і дебілізували компартійними піснями, операми, ораторіями, тепер осірюють дебільними пісеньками-сміттям. Тому важливо, щоб справжнє, здорове пробивалося і зростав інтерес до нього. Тим паче, що Україна геополітично розташована вельми вдало: не лише на географічному стику між Сходом і Заходом, а й на стику культурологічному, філософському, духовному. В українському казані вариться східна мудрість, образність, метафоричність, містика, європейська логіка і прагматизм. Культурний потенціал нашої держави великий, але його закупорили, як джина в пляшці. Ми не використовуємо геополітичні вигоди, свій колосальний економічний потенціал, вітчизняний Усама бен Влада егоїстично підминає все під себе. Клони людей, котрі у 70–90-х роках наказували усім виконувати певну суспільно-політичну «музику», і досі продовжують ганебну справу своїх попередників, формують так звані реформи-проекти на державному рівні. Вони вміють керувати рабами. Вільні люди їм не потрібні.
— Що залишається більшості?
— Опам'ятатися, схаменутися. Діячі освіти, культури, мистецтва, релігії — це рятівні соломинки для молодих хлопчиків і дівчаток, які хапаються за шприц і чужий гаманець. Їм хочеться задоволення, радості? Проте хімічна радість закінчується труною, а творча — нескінченна.
— Чим Ви рятуєтеся?
— Родиною, улюбленою справою, мальовничим місцем, у якому живу. Останні шістнадцять років мешкаю в дванадцяти кілометрах від Києва у Васильківському районі в селі Рославичі, через яке колись пролягала тропа ченців, котрі визначили місце для Києво-Печерської лаври і чиї мощі там лежать.
Продовжую захоплюватися психологічним спостереженням, світовою літературою, філософією. Чимало речей, які знайшов у працях мислителів минувшини і сучасності, реалізувалися в моїй душі, й, значить, в житті. Не дозволяю собі оскверняти музичні враження, котрі у мене накопичилися від спілкування з чудовими музикантами. Вирощую овочі, фрукти. Побудував будинок, викопав криницю, посадив сотні дерев, виростив чотирьох дітей. Ось це радість мого життя. Час від часу пригадую думку Фрідріха Ніцше: «Без музики життя було б помилкою». Це, напевно, стосується всіх, хто вважає себе за людину.
P.S. На момент виходу інтерв'ю ми почули сумну звістку: Інтернет-книгарню-кав'ярню «Бабуїн» (ООО «Культурні ініціативи»), котра потрапила до списку «П'ятдесят явищ у Києві, що гідні уваги», прославилась численними культурно-мистецькими заходами, під дахом якої збиралась творча молодь, інтелігенція, митці, письменники, закрито через високу орендну плату. Напевно, там з'явиться ще одне казино або філія банку...

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»