ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТЕХНІКА
«ПОКАЗУЄ УКРАЇНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ!»

Брав участь в монтажно-регулювальних роботах у багатьох телерадіоцентрах України і Союзу. Ініціював створення першого в СРСР госпрозрахункового спеціалізованого виробничо-технічного об’єднання Республіканської дирекції радіомовлення, радіозв’язку і телебачення Міністерства зв’язку УРСР, 15 років очолював його. Наша розмова почалася із запитання:
— Наприкінці минулого року відзначалось 55-річчя спорудження в нашій столиці першого телецентру (ТЦ). Про який ювілей ідеться тепер, а тим паче 40-річний?
— У 1951-му Київ увійшов до першої десятки столиць світу, де починалось сучасне електронне телебачення (ТБ), а нинішній рік знаменує ще одну важливу подію, оскільки 40 років тому ТБ в Україні стало двопрограмним. На ньому, крім програм Центрального телебачення (ЦТ), московського, з’явився окремий канал Українського ТБ (УТ). Україна на той час знову першою серед республік Союзу розв’язала важливе суспільне і технічно складне завдання.
— Але ж, наскільки пам’ятаю, в столиці дві програми ТБ можна було приймати ще 1961 року. Чому ж ми говоримо, що в Україні двопрограмне телебачення (ЦТ і УТ) реально з’явилось лише 1967-го?
— Річ у тім, що в Києві вже на початку 1960 року з’явилась, крім власної телепрограми, ще й московська, що надходила спеціальною кабельною магістраллю, а от передавати її в ефір було нічим, позаяк телерадіопередавач був один. Звичайно, що в таких умовах більше часу на телеефір відводилось московським передачам. Слід було терміново вирішувати проблему проектування та залучення окремого телерадіопередавача для роздільної трансляції названих програм. Завдання це ускладнювалося тим, що зведена у 1950–1951 рр. антенна башта київського ТЦ не передбачала встановлення другої передавальної антени. Проте мені вдалось розробити і розмістити таку антену всередині конструкції башти на нижчій висотній позначці (80–90 м). Зрештою, це дало змогу в листопаді 1961 року глядачам київського телецентру приймати дві телепрограми. Це був успіх, тим більше, що на той час київське ТБ стало першим серед столиць союзних республік двопрограмним. На жаль, це не вирішувало такої ж проблеми для обласних телецентрів, котрі діяли автономно від столиці й передавали лише власні передачі кілька годин на добу і то, здебільшого, кінофільми. Таким чином, виникла і постійно актуалізувалася непроста технічна і фінансова проблема, яку, до того ж, належало розв’язувати в найкоротші терміни. До цього додам необхідність подолання практичної відсутності в областях україномовних передач у ті часи, коли відчувалось деяке повернення до українізації, підтримуваної Петром Шелестом.
— Як зазначені завдання розв’язувались, перш ніж у 1967 році почало діяти Українське телебачення?
— На початку 1960-х років ми прокладали радіорелейні лінії (РРЛ), що в той період почали використовуватися для передачі телесигналу на великі відстані. Необхідна протяжність їх для України становила 7–8 тисяч кілометрів, інакше кажучи, 200 РРЛ станцій з відповідною кількістю антенних опор. Словом, десь на 400-500 млн карбованців. Окрім того, апаратуру для таких РРЛ у Союзі тільки-но почали виробляти і то в мізерних кількостях, невисокої якості. Урядовцям довелося знайти бодай першочергові десятки мільйонів карбованців, а нашим завданням було проектування основних РРЛ, віднаходження апаратури. Цю роботу тримали на контролі в ЦК партії й Раді Міністрів. Мене ж відрядили на підприємства Союзу та за кордон, де виробляли потрібну апаратуру. Зокрема, нам стали в пригоді виконані в Угорщині розробки для передачі програм ТБ і багатоканальної телефонії. З дозволу Мінзв’язку СРСР почали споруджувати свої РРЛ на угорському обладнанні. Передовсім це була магістраль Київ—Черкаси—Кіровоград—Дніпропетровськ—Донецьк—Луганськ—Харків. Наприкінці 1962 року почалося її спорудження як основної загальнодержавної РРЛ. Паралельно зв’язківці — радіо й телевізійники — прокладали ще кілька РРЛ, а саме: від Дніпропетровська через Кривий Ріг, Нікополь, Миколаїв до Херсона і Одеси. Тисячі наших колег трудились з великим ентузіазмом. Це сприяло тому, що 1967 року протяжність наших РРЛ перевищила 4500 кілометрів, що разом із 800-метровою союзною РРЛ, що проходила через Харків—Дніпропетровськ—Крим на Закавказзя, а також кабельною лінією Москва—Київ—Львів—держкордон дало змогу створити основу мережі передачі й розподілу двох телевізійних програм на діючих 25 потужних телевізійних станціях і на перспективу. Ця мережа відкрила систему УТ. Саме тоді найбільш густонаселені області України одержали можливість дивитися дві програми — ЦТ і УТ, у які невеликими часовими відрізками вклинювались місцеві телепередачі. У жодній з республік Союзу на той час нічого подібного не існувало. Ми були першими в 1951 і 1961 роках, не поступилися лідерством і в 1967-му. В цьому є знаковість події для України, ювілей якої відзначаємо.
— Напевно, перелічені звершення не могли здійснитися, як кажуть, тільки на завзятті. Якою була конкретна допомога з боку вищих керівних органів, найперше Міністерства зв’язку?
— Така підтримка була ефективною. Передовсім, з боку колишнього міністра зв’язку у 1961–1983 роках Георгія Сінченка, професіонала, авторитетного на всіх рівнях: і серед зв’язківців, і у вищих керівних інстанціях. Очолюючи багатогалузеве міністерство, він проникся пріоритетністю розвитку радіо і телебачення, нерідко вдаючись до неординарних, навіть ризикованих рішень. Так, міністр у ситуації, в якій ми перебували, своїми наказами 1964 року змінив увесь десятиріччями усталений розподіл обов’язків і відповідальності управлінь та інших підрозділів системи Мінзв’язку в центрі й на місцях. Для прискорення розбудови й вдосконалення технічної бази радіо і ТБ відтоді основним керівним органом визначалось Головне радіоуправління Мінзв’язку УРСР, що ним довірили керувати мені. Такий захід докорінно змінив ставлення до наших проблем усіх посадовців галузі, суттєво прискорив темпи телерадіобудівництва не тільки на період створення і розширення мережі УТ, а й на півтора десятка років потому. Із розрахунку забезпечення послугами ТБ населення, і головне, сільського, всіх областей, треба було спорудити ще 25 потужних телерадіостанцій і не менше чотирьох тисяч кілометрів РРЛ. На черзі були кольорове ТБ, упровадження третьої програми та телепередавачів дециметрового діапазону, залучення систем приймання ЦТ із супутників, стереофонічне і синхронне радіомовлення тощо. Все це реалізовувалось як доповнення до основного — охоплення телебаченням мешканців усієї республіки.
— Тож підсумуємо результати цієї великої роботи, скажемо й про проблеми, які, напевно, існують у технічній базі телерадіомовлення.
— Наприкінці 1980-х років в Україні функціонувало 54 потужних телестанцій, 700 телеретрансляторів і понад дев’ять тисяч кілометрів РРЛ. Названа телемережа забезпечувала територію, де жило 95–97 відсотків населення, двопрограмним і близько 70 відсотків — трипрограмним кольоровим ТБ. Радіомовлення двома програмами здійснювалося на довгих, середніх, ультракоротких хвилях на всій території. Названі відсотки охоплення стосувалися практично однаковою мірою як міського, так і сільського населення. Помилково було б думати, що за планової централізованої економіки радіотелевізійникам виділяли астрономічні кошти з державної скарбниці. На жаль, працювати доводилося в умовах мізерного фінансування. Не можна було обійтися без широкого залучення коштів заінтересованих місцевих промислових підприємств, колгоспів і радгоспів, а також без мобілізації, як тоді говорили, внутрішніх резервів галузі. Так, підвищенню ефективності роботи сприяло створення Республіканського госпрозрахункового об’єднання радіотелевізійних підприємств Мінзв’язку (нині — Концерн РРТ). Згадана докорінна реорганізація галузі цілком виправдала себе. Але, як не прикро, на початку 1990-х років галузь потерпала від кризових явищ, спричинених фінансовими проблемами. Неплатежі, причому постійні, навіть на державних теле- і радіоканалах не дозволяли задовольняти хоча б елементарні експлуатаційні потреби, виплачувати зарплату, а тим більш оновлювати техніку. Як наслідок, зменшились потужності багатьох станцій, отже, звузились зони їхньої дії та погіршилась якість роботи. Щодо розвитку мережі, то різні комерційні, приватні структури відкрили безліч малопотужних телестанцій і кабельних мереж, що діють фактично для міського населення, інтересів рекламного бізнесу, а селяни, яких у нас десь 13–14 мільйонів, були позбавлені можливості дивитись бодай одну-дві з основних трьох, тепер також не зовсім загальнонаціональних. Щодо радіомовлення, то всі найпопулярніші, особливо на селі, середньохвильові станції давно замовкли, деградує і провідникова радіофікація. Так наше село опинилось в інформаційному вакуумі. Це великий мінус не лише для людей, а й держави загалом.
Користуючись нагодою, як старійшина радіотелевізійників України, вітаю колег із 40-річчям УТ і 35-літтям Концерну РРТ.

Розпитував Євген СОКИРКО

також у паперовій версії читайте:

• РOБОТИ ДОСЛІДЖУВАТИМУТЬ АНТАРКТИКУ
• ГОДИННИК-«КОМБАЙН»
• КАСКА-ТЕЛЕФОН
• НАЙЕКОНОМІЧНІШЕ АВТО — ПРИЙМАЮТЬСЯ ЗАМОВЛЕННЯ

назад »»»