ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ТАЄМНИЦІ СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ
«Софійський собор у Києві було споруджено в добу найвищого соціально-економічного й культурного піднесення та військової могутності Київської держави. Головний храм держави — собор Святої Софії, Премудрості Божої — це найяскравіше втілення творчої енергії народу, його зміцнілої самосвідомості, які сповна виявилися в архітектурі, мистецтві та літературі того часу»,— пише історик мистецтва Г. Логвин.

Здавалося б, храм, що стоїть десяте століття в центрі Києва, в усіх на очах, не може таїти жодних загадок. Тим паче важко приховати щось від учених, але виявляється, що це не так. Софійський собор доніс до нашого часу ще не одну загадку. Напевно, така доля мало не всіх визначних пам’яток сивої старовини.

1.
Традиція сакрального будівництва в Києві на час зведення Софійського собору налічувала століття. Спочатку це були язичницькі капища, потім величні християнські храми. Згідно з дослідженнями Г. Логвина, за часів князя Аскольда (Оскольда), а саме після його повернення з походу на Візантію 860 року було споруджено церкву Святого Іллі. Пізніше, 882 року, на могилі Аскольда виросла церква Святого Миколая. Нарешті, в 952-му княгиня Ольга збудувала храм Святої Софії — однойменний храмові, збудованому пізніше її правнуком. Це перші християнські церкви Києва (усі вони не збереглися). Звичайно, названі тут дати можуть викликати серед науковців дискусії, але зрозуміло одне: столиця Київської Русі була визначним центром монументального будівництва, зокрема й храмового. «Якими були найдавніші християнські храми слов’ян, важко сказати. Проте з певністю можна стверджувати, що, виникнувши, храм мусив далі розвиватися й адаптуватися до місцевих умов, потреб і естетичних уподобань. Християнська символіка суттєво вплинула на планово-просторову структуру храмів»,— розмірковує Г. Логвин.
Традиція побудови храмів, які називали іменем Софії (у перекладі з давньогрецької — Мудрості, котра в християнській системі цінностей тлумачиться передовсім як Премудрість Божа), була поширеною. Найвідомішим храмом, який носив це ім’я, був збудований ще в VI ст. собор Святої Софії в Константинополі (Царгороді), столиці Візантійської імперії, тієї держави, котра тривалий час розглядалася князями Київської Русі як певний зразок і джерело християнських традицій та звичаїв. Однак учені слушно наголошують, що це не було копіюванням візантійських зразків: бралися до уваги місцеві здобутки зодчества. Київські будівничі прославилися тим, що, розвиваючи власні здобутки та збагачуючись досвідом сусідів, зуміли створити оригінальний, неповторний феномен, ім’я якому — архітектура княжого Києва.

2.
Важливим досягненням дослідників історії архітектури й мистецтва Київської Русі є встановлення того, що Софійський собор у Києві почали будувати не в 1037-му, як вважалося раніше, а ще 1017 року. Отже, невдовзі храму виповниться тисячоліття. Головний доказ на користь більшої давності собору — це виявлений у ньому напис, який датується 1031 або 1032 роком. Існує цікаве припущення про те, що Софійський собор Ярослава Мудрого будувався на фундаменті Софійського собору княгині Ольги, котрий згорів у 1017 році, тобто тоді, коли князь Ярослав почав будувати новий храм. Про участь візантійських майстрів у зведенні Софійського собору писали не раз. Менш досліджена тема — зв’язок храму з кавказькою архітектурою, зокрема абхазькою. Звернемося до стародавньої легенди.
...Розповідають, що коли абхазький цар Леон вирішив збудувати собор біля селища Очамчире, де зливаються в один потік річки Моква і Дваб, він скликав звідусіль найкращих майстрів і кожному обіцяв незчисленні багатства. Цар хотів, аби цей собор вирізнявся своєю величчю від усіх інших, й будівничі слушно побоювалися царського гніву в разі невиконання завдання. Лише один архітектор погодився втілити задум царя. Спливав час, і храм почав здійматись увись. Люди не могли намилуватися ним. Склепіння вкрили золотом, на верхівку підняли небаченої краси хрест. Угору здійнявся сам цар, але спустився похмурий і сказав майстрові: «Не виконав ти головної моєї умови — не видно звідси всіх абхазьких церков і, значить, не такий величний цей храм, як я хотів». Майстер, не повіривши цареві, поліз на верхівку, щоб перевірити, але тільки він досяг маківки, цар наказав прибрати драбину, бо не хотів, аби десь ще на землі були храми, красою й величчю подібні до Моквського собору. Майстер помер на верхівці від голоду, а створений ним храм і досі височить. Так говорить давній переказ.

3.
Про що свідчать історичні факти? Моквський собор збудовано 968 року. Він був місцем перебування єпископа, усипальницею царів і князів Абхазії (тут похований цар Леон ІІІ, з ініціативи якого звели собор). Храм зазнавав руйнувань, його неодноразово реставрували. Незважаючи на це, п’ятинавний односклепінчастий собор існує. Можна додати, що відомі й інші подібні легенди (одна стосується будівництва при Івані Грозному храму Покрова на Рові, або, як його найчастіше називають, храму Василія Блаженного). Події, що покладено в основу цих легенд (якщо такі події справді були), можна вважати різновидом так званої «будівельної жертви»: людина жертвує власним життям задля міцності новозбудованого храму, фортеці чи міста. На щастя, такі жорстокі звичаї давно минули.
У 1968 році дослідник історії будівництва К. Афанасьєв опублікував працю «Собор у Мокві й архітектура Київської Русі», де були висловлені аргументи на користь цікавого для українських архітектурознавців припущення: Моквський собор міг бути зразком (або, точніше, одним із можливих зразків) для будівничих, які створювали Софійський собор у Києві. Абхазький храм міг впливати, як припускають, на архітектуру Спасо-Преображенського собору в Чернігові. Детальне дослідження цих питань — справа майбутнього.
Таким чином, маємо підстави приєднатися до слів академіка Г. Логвина: собор Святої Софії в Києві — «видатний твір будівельного й мистецького генія Руси-України». Всебічне вивчення цієї пам’ятки — завдання вчених, а дбайливе ставлення, збереження для нащадків — місія всього народу.

Юрій МОСЕНКІС, професор університету «Україна»
також у паперовій версії читайте:

• «ЗЕМЛЯ. ДО ЗАПИТАННЯ. ЦІОЛКОВСЬКОМУ»

назад »»»