ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
САМОВИЗНАЧЕННЯ ЧИ СУВЕРЕНІТЕТ?
Почались чергові міжнародні переговори про майбутнє Косова. Оптимісти сподіваються, що до листопада вдасться виробити якесь рішення. Песимісти замислюються, чи можливі рішення щодо майбутнього провінції на тривалий час? Чи не додасться ще одна територія постійної кризи для «заможного» світу, де постійно потрібно застосовувати «кризове управління»?

Що говорять реалісти? Вони звертають увагу, що Косове — регіон на перетині слов’янського і албанського світу — залишається у невизначеному стані восьмий рік поспіль: зростає безробіття і фрустрація, котрі можуть призвести до вибуху. Та й жертвами суперечки, що затягується, будуть не лише місцеві серби і албанці. Збільшується кількість сторін, держав і сил, які можуть втратити на причетності до найбільшої у наш час балканської проблеми.

Багатоповерхове непорозуміння
Вісім років — це достатньо, щоб найвитриваліші спостерігачі проблеми Косова не тримали в пам’яті всі раунди переговорів, зміни складів делегацій і чергові «останні терміни». Враження хаосу поглиблюють як дипломатичні ініціативи (проектів резолюції РБ ООН у поточному році оголошено аж п’ять), так і медійна, лобістська гра, яку ведуть всі сторони перемов. Лідери сербів чи албанців Косова висловлюють власне бачення ситуації, що заперечують одна одну: «Не погодимось на втрату суверенності» проти «Хочемо незалежності».
Свій погляд послідовно викладають також представники Сполучених Штатів («Косове має отримати незалежність, а серби, які там живуть,— гарантії прав меншості»), Росії («Не погоджуємось на жодне рішення, яке не підтримає Сербія») і Європейського Союзу, та сусідні балканські країни, церковні діячі, експертні групи.
Суперечливі аргументи можна розподілити на кілька «полиць». Одна справа — це суперечності й суперечки — вона має багато відтінків і кілька століть традицій. Два відносно невеликі народи ведуть боротьбу за домінування і владу на території у 10 тисяч квадратних кілометрів маловрожайної й без родовищ нафти, алмазів плоскогір’я, оточеного малодоступними горами. Завдяки доконаним фактам косовські албанці цю суперечку виграли за незаперечної переваги.
Друга «полиця» — протистояння двох великих політичних засад: право на самовизначення і суверенність, яка знаходить своє вираження у непорушності кордонів. Універсальність цього протистояння і значення вирішення для задоволення амбіцій багатьох «бездержавних народів» привела до того, що навіть на далеких континентах Белград або Пріштіна (столиця Косова) можуть розраховувати на відданих прихильників.
Нарешті, третій рівень конфлікту — це суперництво великих держав: Москва і Вашингтон схильні вважати спір щодо Косова як одну з комбінацій на великій шахівниці. Росія легко вимовляє пафосні фрази про історичні зв’язки і слов’янське братерство. Здається, що США мислять про свою присутність на Балканах в категорії «місії», принаймні бачать її у перспективі політичної й військової присутності в Іраку та інших частинах світу.

Ахтісаарі не впорався
Усі міжнародні гравці розуміють, що без виведення з Косова тимчасової цивільної адміністрації й міжнародних сил не може йти мова не лише про розширення тут Євросоюзу чи повернення розвитку на землі колишньої Югославії, а й навіть про «завершення формування» кордонів на Балканах і визнання, що третій за величиною півострів Європи можна вважати стабільним.
Тимчасовість, яка створена разом з інтервенцією НАТО у Косове у 1999 році й виведенням звідти сербських сил, мусить завершитись якнайшвидше. Звідси й значення, що надавалось переговорам під патронатом призначеного Радою безпеки ООН Мааті Ахтісаарі й розчарування, що обидві сторони лишаються на своїх позиціях. Албанці вимагають незалежності, Сербія пропонує «більше, ніж автономію», залишаючись на позиції зберігання інтегральності території.
Поетичне «більше, ніж автономія» означає, що Белград готовий запропонувати Пріштіні реальні інструменти влади (включно із законодавчою), не вводити у Косове війська, не вимагати демонстрування державних символів, інакше кажучи, визнає все, крім права на одностороннє оголошення незалежності.
Ця символічна, більш як реальна «корона влади» є тим, чого прагнуть обидві сторони. Нічого дивного в тому, що ця особлива, створена спеціально для Косова формула «контрольованої (силами ЄС) незалежності» не задовольняє обидві сторони. У РБ ООН постановили підтримати план Ахтісаарі, який передбачає широку автономію для сербської меншості.
Тим часом на підтримку Белграда підключилась Росія. Її представник у РБ відкидав чергові поправки до резолюції на підтримку пропозицій Ахтісаарі. Москві вдалось наполягти на своєму. 23 липня через відсутність перспектив перелому ЄС запропонувала продовження косовсько-сербських переговорів під патронатом так званої контактної групи (австрієць Вольфганг Ішінгер, росіянин Олександр Бочан-Харченко і американець Френк Візнер) без рішення РБ. Цей неабиякий успіх Росії досягнуто майже без втрат. Навіть якщо учасникам контактної групи, відомим у ЗМІ як «трійка», пощастило протягом найближчого кварталу досягти порозуміння між Белградом і Пріштіною, вся справа і так повернеться на розгляд РБ.
Чи існують на це якісь шанси? Перша ознайомлювальна зустріч «трійки» з керівництвом Сербії й Косова в середині серпня повторила попередні відомі декларації. Жодна зі сторін не має поля для маневру. Косовський президент Фатмір Сейдіу і прем’єр Ачім Чеку, а також їхні сербські колеги Борис Тадіч, Воїслав Коштуніца перебувають під тиском своїх земляків і самозобов’язанням власних декларацій.
Як Пріштіна має відступити від постулату незалежності, якщо у червні їй гарантував це під час балканської подорожі американський президент Джордж Буш? Як Белград може погодитись на поступки, чуючи декларації Москви, що прийнятна лише резолюція, яку підтримає

Сербія? Попереду хаос?
Тому ймовірно, що після багатомісячної прелюдії й листопадових виборів у Косові (додатковий елемент, який змусить тамтешніх прихильників компромісу поступитись радикалам) ситуація повернеться у вихідну точку. Через відсутність шансів на компроміс по лінії Белград— Пріштіна і Москва— Вашингтон останній буде змушений подолати пат у РБ і наважитись на одностороннє визнання Косова без санкції РБ ООН.
Можна сподіватись чергових рішень, як неминучих, так і недосконалих. Більше того, всі причетні до цього сили цілковито усвідомлюватимуть свої помилки чи слабкі місця: США вкотре наражаються на звинувачення в зневажанні й послабленні авторитету ООН, оскільки ухвалять таке важливе рішення без мандата найважливішого (формально) міжнародного інституту.
Держави Євросоюзу мимоволі будуть змушені йти слідом за Вашингтоном. Навіть ті, які зроблять це негайно, зберігатимуть внутрішній спротив щодо способу ухвалення рішення, а частина намагатиметься дистанціюватись від цього рішення. Вчинять це не лише столиці, які побоюються можливих наслідків косовського прецеденту (Мадрид, Братислава) чи симпатизують Белграду (Афіни), а й, як випливає з нещодавнього інтерв’ю Франца-Лотара Атмана, керівника інституту міжнародних проблем з Берліна, німецька столиця. Можливо, справа не дійде до надлому, який супроводжував американську інтервенцію в Іраку, але одне безсумнівно — на цьому євроатлантична спільнота не виграє.
Відійшовши від першого шоку, Белград буде змушений «заморозити» або обмежити політичні й економічні відносини з країнами, які визнають незалежність Косова. Політики у Белграді усвідомлюють, що їхня держава може найбільше втратити на таких трансакціях, що Сербія надовго не матиме шансів на євроінтеграцію, потрапляючи в коло позбавлених альтернативи, а тому малоцінних сателітів Росії. В такій ситуації логіка міжнародних відносин не залишить Белграду жодної можливості для маневру.
Що відбуватиметься у Косові? Можна ігнорувати чергові самозадоволені декларації ветеранів колишньої албанської партизанської так званої Армії визволення Косова і крайніх сербських націоналістів (хоча перші мають значно більші можливості для дії). Проте не можна ігнорувати застережень керівництва КФОР; у середині серпня командуючий військ, які діють у Косові від імені НАТО, генерал Роланд Катер у черговий раз наголосив, що «терпіння людей може вичерпатись» і, що не так оптимістично звучить в устах військового, «намагатимемось утримати ситуацію під контролем». Відомо також, що з весни миротворчі сили готують на прикордонні Сербії й Косова табори для ймовірних біженців. Масові напади на сербські анклави у Косові, спрямовані проти албанської меншості, мусульманські демонстрації у Сербії, падіння уряду в Белграді, прихід до влади націоналістів у результаті дострокових виборів — цього очікують протягом найближчих кількох місяців.

Нові кордони на Балканах
Чи буде поділ Косова, або інакше — легітимізація? Північно-східна частина провінції, яка прилягає до кордону і на значній відстані відокремлена від решти Косова річкою Ібар, залишається під контролем Белграда. Там також у Митровиці й навколишніх селах живе половина з 120 тисяч сербів, які, попри погроми у 1999 і 2004 роках, залишились у провінції. Чи не тому, як вважають експерти і політики, визнання тут Косова не дозволить зберегти «обличчя» Белграда і утримати контроль за частиною, а не всім сербським населенням?
Час від часу влада Сербії заперечує, що таке рішення може розглядатись. По-перше, це пов’язано з доктриною: «Погодитись на поділ — це означає погодитись з фактом, що Пріштіна оголосить незалежність». По-друге, факти: кілька десятків тисяч сербів живе в анклавах на південь від річки Ібар. Можливе встановлення кордону на цій річці не дає гарантій тим, хто перебуватиме на південь від неї, а враховуючи фрустрацію албанців, швидше навпаки.
Як відомо, у дипломатії спростування мають свою цінність і видається правдоподібним, що план «Б» Белграда зводиться до намагання врятувати, що вдасться. Тоді, коли Пріштіна проголосить незалежність і, отже, майбутнє Косова буде визначено, заблокують кілька мостів і шосе, а на південь перекинуть додаткові сили під приводом захисту сербів, що перебувають під загрозою. Це може забезпечити перебування Мітровіци під владою Сербії, а уряд Коштуніци при владі. Про те, що таке рішення не відкидається, свідчать дипломатичні «пробні кульки», що випускають частіше, ніж метеозонди. Тільки впродовж кількох останніх днів про можливість поділу Косова публічно говорили (щоб через кілька годин пояснювати, що журналісти їх неправильно зрозуміли) керівник «трійки» Вольфганг Ішінгер, посол Росії у Сербії Олександр Алексєєв і керівник урядового координаційного центру по правах Косова у Белграді Вукослав Антонієвич.
Але якби все було так просто... Албанці мають ще один козир: кількатисячну меншість на півдні Сербії поблизу долини Прешева. Ще у березні 1992 року на невизнаному Белградом референдумі албанські мешканці повітів Прешево, Медведія і Буяновач висловились за приєднання до Косова. Навесні 2001-го за підтримки бойовиків косовської УЧК партизанські групи вирішили підпорядкувати собі регіон. Ситуацію утихомирило лише введення, за згодою ООН, сербських військ у цей регіон. Відтоді Белград створив окремий Координаційний комітет у справах регіону і реалізує більше десятка освітніх і гуманітарних програм. Та достатньо було, аби навесні переговори про Косове увійшли у завершальну фазу, як лідери місцевих етнічних партій почали висувати вимоги про надання трьом повітам «окремого статусу», «автономії», або внесення їх у наступні етапи переговорів.
Тому, якщо Белград намагатиметься утримати у своїх кордонах північне Косове — Пріштіна, він має свій козир для симетричної відповіді.

Яка засада переможе?
Незалежно від розгортання ситуації в Косові за півтори тисячі кілометрів від України, варто замислитись над протистоянням двох засад: самовизначення і державної суверенності. Багато що вказує на те, що суверенність може у цій суперечці виявитись слабшою, а це багато чого обіцяє у майбутньому.
Спрощена картина подій у Косові за останні 15 років може стати поштовхом для багатьох народів і племен, які досі погоджувались на автономію у кордонах більшої, недружньої й сильної держави. Одні можуть думати про побудову власної держави, інші — створити «приватну республіку», яка є лише прикриттям для корисливих інтересів. Одні й другі при цьому посилаються на приклад Косова.
Чимало для роздумів дає факт, що у суперництві двох засад ідея «державної суверенності» стає незрозумілою для західних дипломатів. Посли США і Німеччини, дипломати з Брюсселя і Гельсінкі за останні півроку наробили у Сербії помилок. Вони вважали, що Белград, погодившись з втратою Косова, може розраховувати на полегшення у домаганнях членства у ЄС. Вони не могли зрозуміти, чому Сербія, натерпівшись від Милошевича, маючи реальні проблеми з репутацією у Європі, вперто захищає абстрактну засаду «цілісності».
Залишається питання: чи Захід в іншій ситуації також вважатиме засаду суверенності анахронічною?

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»