ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
А БАТЬКИ СЛУХАЮТЬ І П’ЮТЬ...
У Миколи і Тетяни, моїх сусідів, двійко дітей. Оленці — десять, а Сашкові — дванадцять років. Здоров’ям Бог жодного з батьків не обділив, але виховує малих бабуся — Катерина Дмитрівна. Батькам нiколи: тато з місць, де Макар телят не пас, не вилазить, мати пиячить в компанії таких, як сама. Їхні чада ніколи не тримали в руках дитячих іграшок, хлопчина марить велосипедом і друге літо поспіль відпрацьовує у місцевому господарстві, намагаючись заробити на нього.

— Хочу швидше вирости і піти на дорослу роботу,— відповів він, коли я поцікавився його планами на майбутнє.— Тоді ні бабуся, ні Оленка не бідуватимуть.
Подібна доля спіткала десятки тисяч українських дітей-сиріт за живих батьків. Бо давши їм життя, вони «забули» про їхнє існування. Втім, Оленці й Сашкові ще пощастило: ними опікується бабуся, вони сплять на чистій постелі, завжди мають їжу. Тоді як у багатьох їхніх ровесників немає навіть власного даху над головою.

* * *

...Якось в одній з частин Вінницького гарнізону довелося побачити: йде, карбуючи крок, солдатська рота, а за нею чимчикує підліток.
— Це наш син полку,— пояснив начальник штабу.
Побачивши моє здивування, продовжив:
— Рік тому став до нас навідуватись хлопчина. Худий, ребра можна полічити, в брудній і подертій одежині, він викликав у офіцерів і солдатів жалість. Та полк — не дитбудинок, тому його передали міліції, вважаючи, що малий у пошуку пригод утік від батьків і його їм повернуть. Проте виявилося, що не все так просто.
Опинившись у відділку міліції, Олексій (так звуть хлопчика) назвав адресу, за якою жив разом із матір’ю. Його, як треба в таких випадках, доправили додому. Одначе матері син заважав пиячити, вона взимку виставила його на вулицю. Тому у бідолаги не залишалося іншого виходу, як знову прийти до частини.
— Подивились ми на нього, і такий біль відчули, що вирішили: більше не оголошуватимемо його персоною нон грата,— гірко усміхнувся майор.— Жодним військовим статутом не передбачено проживання в розташуванні частини цивільних, але командир, зважаючи на складність ситуації, свідомо пішов на порушення — виділив хлопчині ліжко в одній з солдатських казарм. А ще призначив сержанта, котрий відповідатиме за нього. Ось так і живе у нас, про що, до речі, знають старші начальники, але теж з розумінням ставляться до неординарної ситуації.

* * *

У перші повоєнні роки голодні діти, що просили на вулицях милостиню, символізували трагедію, яка відібрала у них батьків, домівки, власне, дитинство. Давно зарубцювалися рани, завдані нам фашистами, а підлітки з простягнутими руками заполонили вулиці українських міст.
— Та вони ж подібним чином заробляють на розваги,— каже дехто. Можливо. Але таких мало.
— Понад 90 відсотків малолітніх жебраків життя змушує цим займатись,— розповів мені заступник начальника відділу профілактики правопорушень серед неповнолітніх управління кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України підполковник міліції Григорій Галуха.— Бо інакше не прогодуються...
Так, серед них є сироти, які з різних причин повтікали з дитячих будинків, але у більшості з них є батьки. Живі й здорові, часто при статках, квартирах. Тільки совість у них девальвувалася, і доля тих, кому вони дали життя, їм байдужа.
Деяких громадян, які народили дітей, язик не повертається називати батьками. Бо хіба можна назвати цим словом жителя Київської області, котрий напідпитку обміняв свою доньку на... пляшку горілки.
— Дуже хотілося похмелитися, а грошей не було, тож змушений був віддати Маринку циганам,— пояснював він потім перед співробітниками міліції, які розшукали дівчинку на одній з вулиць, де вона просила милостиню.
Подібна історія сталася і з 5-річною Настею — жителькою одного з сіл Вінницької області. Дівчинці теж не пощастило від народження: вона з’явилася на світ у сім’ї хронічних алкоголіків, де вже була дитина. Жили в злиднях, бо батьки не хотіли працювати у місцевому господарстві, перебивалися випадковими заробітками. До того ж, вони витрачалися зазвичай на оковиту. Згодом батько наклав на себе руки, а мати, аби полегшити собі життя, вирішила позбутись доньки й віддала її жінці, котра теж заглядала в чарку. За дитину та розплатилася пляшкою й 10 гривнями.
Подібних прикладів чимало. Проте суть не в їхній констатації, а в тому, що кількість дітей, змушених шукати притулку на горищах і в підвалах, жебрати зростає. Так принаймні стверджують правоохоронці, які розшукують їх і повертають в сім’ї або доправляють до притулків. Нині на обліку в правоохоронних органах перебуває понад 100 тисяч батьків, котрі своєю поведінкою негативно впливають на дітей.

* * *

...Галина М. (прізвище не називаю з етичних міркувань.— Авт.) розлучилася з чоловіком одразу після народження сина. Намагаючись «влаштувати особисте життя», як вона пояснила в розмові зі мною, забула про Василька: пиячила, змінюючи своїх співмешканців, серед яких не виявилося жодного порядного чоловіка. Коли хлопчина підріс, потрапив під вплив волоцюг і за їхньою порадою скоїв злочин.
...Подружжя Кривунів мають квартиру і двійко дітей — Дмитрика і Оксанку. За зловживання алкоголем обох звільнили з роботи. Тоді вони ще більше стали зазирати в чарку.
— Не від доброго життя це робимо,— пояснює Валентин.— Таким чином утікаємо від негараздів...
Чоловік лукавить, адже і він, і дружина ще молоді й дужі люди, донедавна непогано заробляли і коли б не «зелений змій»... Втім, мова про інше: ці люди настільки опустилися, що змушують своїх дітей жебрати на вулиці. Зароблені гроші, звичайно, пропивають. Діти (це видно за їхнім зовнішнім виглядом) — хворіють, недоїдають.
У мене постійно болить голова, але мама не хоче відвести до лікаря,— скаржиться Оксанка.— Каже, що у неї немає часу.
До речі, ст. 208 Кримінального кодексу України передбачено відповідальність за втягування неповнолітніх у злочинну діяльність, пияцтво, жебрацтво, а також з метою паразитичного існування. Тим, хто наставляє підлітків на слизький шлях правопорушень, нехтування загальноприйнятих засад людської моралі, «світить» до п’яти років позбавлення волі. На жаль, ця норма спрацьовує рідко.
В інтересах дітей потрібно рішуче позбавляти горе-батьків їхніх прав, а малих брати під опіку держави. Приміром, у дитячих будинках, інтернатах. Але там має бути створено належні умови для їхньої психологічної реабілітації, оскільки у більшості дітей вулиці є відхилення у психіці, вони значно відстають від ровесників.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• СИРІТСТВО Б’Є ПО МОЗКУ

назад »»»