ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
ПРИКЛАДІТЬ ВУХО ДО ЗЕМЛІ...
Глобалізація та ідентичність
Людина у природоохоронних концепціях розглядається в аспекті економічних або реальних відносин власності безвідносно до нації, етносу, природи, культури, тобто без національних надбань у сфері природної й культурної спадщини. Відтак особливої актуальності тепер набувають «сивобороді» відносини людини і природи не лише в глобальному вимірі, а передовсім на регіональному і національному рівнях.
Зазначимо, що відносини людини і природи стали гостро відчуватися з ХVІ cт., хоча перша глобальна екологічна криза «зафіксована» ще в мезоліті.

Тоді з появою лука і стріли підвищилась ефективність ведення мисливського господарства, що з поступовим зростанням кількості населення зумовило порушення екологічної рівноваги природного середовища. Дійшло до того, що в деяких місцях забракло дичини.
До числа проблем становлення української нації, які залишились у спадок з минулих часів, знаменуючи собою характерну рису нашого менталітету — запізнюватися на поїзд історії, належить проблема національної ідентичності. Нам випала важка доля — торувати цю дорогу наприкінці XX — на початку XXІ ст.
Проте, якщо подивитись на проблему співвідношення тотальної глобалізації, що є найхарактернішою особливістю життя на нашій планеті, та національної ідентичності з позиції фізичного закону дії і протидії, то між ними видно причинно-наслідковий зв'язок: ідентичність породжена глобалізацією. Можна провести паралель — без екологічної кризи, збіднення природного різноманіття не було б потреби в екологічній політиці й заходах зі збереження довкілля.
Для українського народу ідентифікація з національною культурою, національним природним середовищем, у якому він жив століттями, а то й тисячоліттями, національне самоусвідомлення є стратегічно правильним орієнтиром.
У контексті сказаного зазначимо, що відомий вчений-енциклопедист Л. Гумільов пов'язував націю з природним розвитком і виводив її з динамічної системи, що називається етноценозом, над яким вона надбудовується, є його продовженням у соціумі. Тобто нація, етнос і природне оточення, в якому проходив етногенез, для нього були поняттями єдиними і нероздільними.
Автор цих рядків дотримується думки, що нація формується найперше через духовне і практичне освоєння природи та об'єднує людей, наділених свідомістю і волею. Розвиток нації визначається енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи. Степан Рудницький, відомий учений-географ, розстріляний у роки сталінських репресій за свої волелюбні думки, вважав: «Щоб зрозуміти «дух народу», треба виходити з природи країни».

Ландшафт як колиска
Отже, важливою передумовою ідентифікації українського суспільства є освоєння ним своєї культурної й природної спадщини, що можливо при забезпеченні надійного контролю над власним природним середовищем, ландшафтом.
Який зміст вкладає автор у національний (український) ландшафт? Так, історично-географічний. В просторовому і часовому аспектах ландшафти території України, зрозуміло, були і є різними. Тому стосовно національного ландшафту мовиться як про просторово-часове утворення, а також як про певний колорит українських ландшафтів (як збірне поняття) відповідно до історико-географічних областей України (приміром, галицький, слобожанський, гуцульський тощо).
Подібно до українського національного одягу, творів декоративно-прикладного мистецтва, пам'яток дерев'яної сакральної архітектури (церкви), що наповнюють зміст національного ландшафту порівну з природними складовими, заповідною рідкістю в умовах антропогенного пресу стають природні території.
У Законі «Про природно-заповідний фонд України» (за винятком ст. 6) не сповна врегульоване питання збереження природної спадщини, ідентичної українському етносу (природні та етнокультурні комплекси). Творчим продовженням цього закону міг би бути закон «Про національні природні парки», або «Про національний ландшафт». Адже існує у ФРН закон «Про охорону ландшафту Німеччини», у США — «Про охорону екосистем Північних Скелястих гір», а в Словаччині — «Про Татранський національний парк». Можна скористатися прикладом Італії, де встановлено День національного ландшафту.
Аналіз літературних джерел із археології, етнографії, історії, природознавчих наук дає підставу стверджувати, що єдність етносу і природного середовища — фундаментальна властивість біосфери. Ця єдність є необхідною умовою для нормального функціонування біосфери. Як вища філософська єдність, вона названа Т. де Шарденом «Духом землі». За її присутності відбувається вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона живе. Втрата такої єдності рівноцінна занепаду етносу, культури, біосфери загалом. Можна стверджувати, що «Дух рідної землі» із силою закону визначає стиль життя людини, її поведінку. Якщо людина втрачає органічне відчуття середовища, то вона стає відірваною від витоків життя.
Через те, що людина — плоть від плоті своєї землі, вона не може відмежовуватися від природних умов, у яких з'явилася на світ Божий і сформувалась як особистість. Від землі вона отримує живильні соки, наснагу для творчості, інтуїтивні імпульси для духовних пошуків. Словами відомого німця, батька геополітики Фрідріха Ратцеля, це можна висловити так: «Наш розумовий і культурний розвиток, усе те, що ми називаємо прогресом цивілізації, певніше за все можна порівняти зі зростанням рослин, аніж із вільним підйомом птаха. Ми завжди залишаємося пов'язаними із землею, й гілка може рости тільки на стовбурі».
Для підтримки етноландшафтної рівноваги потрібно, щоб нащадки повторювали кращі діяння предків, хоча б стосовно природи, яка їх оточує. В історичній науці таке наслідування називається традицією. Остання не дає змоги людині випасти як з природного, так і соціального середовища.
Відомий англійський теоретик історії Арнольд Дж. Тойнбі свідчив, що для нормального існування суспільство мусить контролювати природне середовище, інакше можливе зникнення цілих цивілізацій.
Стосовно контролю над природним середовищем варто згадати теорію людського капіталу німецького вченого, нобелівського лауреата Т. Шульца. За цією теорією на нейтралізацію опору природи витрачається людський капітал (знання, досвід, життєва енергія тощо) поки не встановиться динамічна рівновага між людиною і середовищем. Людський капітал на подолання наявного спротиву природи витрачається передовсім у двох випадках. Перший, коли чинить опір антропогенно змінена (тобто знівечена) природа і до неї людині доводиться пристосовуватися, а другий — коли виникає конфлікт при поселенні людини (вимушеному чи добровільному) в «чуже» середовище. Прикладом останньому є переселення за царської Росії українців до Сибіру.
У нинішній час екологічного лихоліття українському етносові потрібно контролювати власне природне середовище, якщо ми його ще не втратили.
Упродовж тривалої еволюції природи і людини існувала взаємна гармонія чи екологічна рівновага. За тотальної антропізації така гармонія відсутня, екологічна рівновага порушена. Вкрай змінене природне середовище не відповідає людській сутності й, як говорилось, чинить дедалі більший опір людині, що хоче його освоїти. Відбувається стирання, нищення людських сил, що негативно позначається на етносі й загалом суспільстві.
Основоположник кібернетики Н. Вінер зазначав: «Ми настільки радикально змінили наше середовище, що тепер для того, щоб існувати, нам потрібно змінити себе». Наскільки актуальні й правдиві його слова, розсудить час. Проте вже зараз поза сумнівом — змінюватись треба, бо це — закономірний процес.
Володимир Вернадський у своїй еволюційній теорії формування ноосфери говорив про цефалізацію, тобто ускладнення структури мозку. Лише змінюючись сама і створюючи ноосферу, людина зможе оздоровити деградоване середовище.
Відбулась амнезія історичної пам'яті: «виходить з моди» українська народна пісня, в могилах з нашими предками — народний одяг і, якщо ще зруйнуємо свій національний ландшафт (заповідний), природу, зникнемо з лиця землі як етнос, адже зійшли з рельсів історії, приміром, фінікійці, фракійці, даки, ассірійці тощо. Щовіку в середньому зникає біологічний вид (швидкість цього процесу за останні 200 років зросла у 40 разів).
Можливо, нам час реально дивитися на життя. Аналізуючи повсякчас наше, «українське», суспільне буття, можу висловити думку: на наших очах (одного покоління), формується новий (у межах сучасної України) етнос (або він трансформується в ході еволюційного розвитку). Народжується бездуховний, грубий, продажний, тупий етнос... У повсякденні (зокрема, міському) його прообраз постає в особі молодика з пляшкою пива в руці й цигаркою в зубах. Хоча вони, ті хлопці, й не винні. Не витримують зовнішнього, можливо, чужого їхньому єству, їхній сутності, тиску життєвих обставин, соціальних умов виживання.
Якщо нас у молоді роки (літ 30 тому) якось виховувало суспільство, село, сім'я, то нині молоді люди живуть самі по собі. Не дай Боже, ідучи ватагою селом, хтось з нас не привітався з бабцями, що сиділи на лавках біля воріт, усе село гудітиме, мов рій, а коли ще те батькам передадуть, не оберешся сорому. Село виховувало своїх дітей, громадою оберігалися прадідівські традиції та звичаї.
Новому «етнічному зародку», якщо, приміром, зробити зауваження, то можна отримати пляшкою по голові. То чи варто про такий «майбутній» етнос перейматись, вболівати? Він від народження приречений на безталання і погибель. Згідно з наявною тенденцією, це чекає всю людську спільноту (якщо «ракова пухлина» дебільності, тупості збільшуватиметься). То невже сподівання тільки на сильну руку влади?
Відродження втраченого на тлі духовної експропріації та фізичного знищення — наш останній шанс позбутися генетичної, соціальної й культурної мутації. Заповідні ландшафти за роллю у збереженні національного етносу можна порівняти з місцем церкви у спасінні людських душ. До чого могла призвести (частково призвела до бездуховності) тотальна руйнація релігійних храмів у сталінські часи? До самознищення! Слава Богові, що вчасно спинилися, адже процес міг стати незворотним.
До сказаного слід додати: заповідний (національний, етнічний) ландшафт містить високий педагогічний потенціал. Його естетика виховує. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно. У такому «діалозі» відбувається відповідно інформаційний (інтелектуальний) і духовний (чуттєвий) контакт людини з природою.
Стосовно першого, інтелектуального, зазначимо: поміж негативних наслідків «сучасної» антропогенізації природи спостерігається зниження інформаційної цінності ландшафтів, що негативно впливає на психологічний стан людини, позначається на її життєвій активності й соціальній позиції. Не виключено, що зіпсоване, «глухоніме» навколишнє середовище вносить корективи і в національний менталітет. Серед складових другого, чуттєвого ставлення людини до природи нуртує важливий, якщо не засадний, кровний, зв'язок з «малою батьківщиною», рідною оселею, подвір'ям. Це почуття притаманне українському характерові. Від туги за рідним домом вмирають, сивіють українські сердеги. На цьому патріотичному почутті історично зростала любов українця до своєї «великої країни» — Вітчизни.

У чому ностальгія для українця?
Йдеться про «класичного» українця, що поступово сходить з історичної арени. Прикро, бо душа і єство його, як і чисті колись джерела, річки, озера, замулюються асиміляційними нашаруваннями часового виміру історії. Зважаючи на невблаганну закономірність сьогодення, коли зникає український етнос (нація так і не сформувалась), порятунок бачимо у ностальгії до природи заповідних місць, де зберігся мальовничий національний ландшафт, тобто у чуттєвому («всіма нервами душі») сприйнятті й ставленні до святинь природи, що рівнозначно до землі, яка породила нас.
Отже, за умови збереження національного ландшафту, коли доля рідної землі стає долею кожної людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середовищем, звершується розквіт краю. У противному разі — втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що говорять численні приклади з багатовікової історії народів і цивілізацій.

Володимир ГЕТЬМАН

P. S. Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених природних і культурних скарбах, національному ландшафті. Вони ще кличуть про порятунок. Тільки не всі, котрі ходять по українській праземлі, прикладають до неї своє вухо, не чують її...
також у паперовій версії читайте:

назад »»»