ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
ЧИ МАЮТЬ ЗНАННЯ СТАТЕВУ ОЗНАКУ?

Та чи завжди копіювання чужого або добре забутого власного досвіду на краще? Останнім часом модним у деяких приватних школах стало запровадження роздільного навчання хлопчиків і дівчаток. Начебто ми це проходили, але пропозиції розподілити дітей за статтю лунають знову?
За два останніх десятиріччя нових шкіл з’явилося небагато, зате існуючі, якщо довіряти вивіскам біля вхідних дверей, докорінно змінилися: ліцей, гімназія, колегіум, авторська школа. Хочеться вірити, що зміни торкнулись не лише зовнішнього аспекту, а й вплинули на якість навчання. Проте не можна обійти той факт, що інколи поява нового шкільного закладу з «модною» назвою викликана не бажанням і головне вмінням допомогти дитині розкрити свою особистість, а прагненням започаткувати власний бізнес. Можливо, саме так спливла на поверхню не нова ідея створення окремих класів, а то й шкіл, для дівчаток і хлопчиків, як запорука успішності навчання. Безумовно, подібна точка зору має право на існування. Не ставлю за мету нав’язати читачеві власне ставлення до теми. Натомість надам можливість висловитись і учням, і дорослим, і тим, у кого за плечима досвід навчання в чоловічих або жіночих школах.
Христинка, учениця 3-го класу: «Я б не хотіла, аби у нашому класі не було хлопчиків. Звичайно, інколи вони до нас чіпляються, смикають за кіски. Але якось я не змогла відкрити в класі вікно, коли чергувала на перерві, а Сергійко допоміг. Тепер ми товаришуємо».
Максим, учень 7-го класу: «Без дівчаток було б нецікаво. Та й у кого завдання списати, коли сам не зробив? Тепер ми майже не сваримось. Полюбляємо ходити на дні народження один до одного, зустрічаємося й після уроків».
Юля, студентка: «Хоча школа позаду, гадаю, навчатися краще разом. За десять років траплялось різне. Ми зростали, гармонічнішими ставали наші стосунки. Уявляю, якби прийшла до інституту після жіночої гімназії... Мабуть, знадобився б якийсь час для адаптації у незвичній атмосфері. Позначилося б це і на навчанні. Тепер відчуваю: шкільне спілкування допомогло сприймати юнаків не як протилежну стать, а як друзів, колег. Серед них сподіваюсь знайти вірного супутника на все життя».
Тетяна Петрівна, поетеса: «На мою думку, дівчатка мають вчитися окремо від хлопчиків. Головна місія жінки — бути берегинею, матір’ю. Коли ж вона змалку бігає разом із хлопцями шкільними коридорами, воює, прагне стати лідером, то втрачає риси визначальні для її майбутнього дорослого життя. Можливо тому в нашому суспільстві мало міцних молодих сімей, багато розлучень».
Ольга Сергіївна, лікар-педіатр: «Працюю в школі близько 15 років і не помічала, щоб на фізичне і моральне здоров’я дітей негативно впливало спільне навчання в одному класі. Зустрічаються діти зі складним характером, до них не одразу вдається знайти підхід. Тут головна особа — учитель. Якщо він знає про дитину, яке її фізичне та психічне здоров’я, що відбувається в родині, чи є друзі в класі, то зуміє подолати проблеми. Відокремити хлопчиків від дівчаток варто хіба що на уроках фізкультури, щоб фізичне навантаження краще відповідало їхнім природним особливостям».
Віра Олександрівна, вчителька математики: «З власного досвіду роботи (понад 25 років) пересвідчилась, що проблеми, які час від часу виникають в учнів, пов’язані не з їхньою статтю. Причин чимало і вони різні. Найбільше значення для їх вирішення має особистість вчителя, його авторитет, знання дитячої психології. Проводячи урок, педагог має враховувати особливості розвитку дітей обох статей. Наприклад, хлопчики зазвичай легко, з цікавістю сприймають нову інформацію, особливо, якщо треба шукати кілька рішень, використовуючи аналітичне мислення. Коли ж отримують завдання на повторення, нудьгують. Для дівчаток важливий ще й емоційний аспект: ілюстративний матеріал, навіть інтонація вчителя. Отже, щоб увесь клас працював ефективно, потрібно використовувати різні інтелектуальні інструменти. Крім того, для гармонійного розвитку надзвичайно важливі взаєморозуміння, довіра між батьками та підлітком і, звичайно, індивідуальність дитини. Саме в родині хлопчик вчиться бути чоловіком, батьком, а дівчинка — матір’ю, господинею. Зрозуміло, що між дівчатками і хлопчиками існують певні психологічні, фізіологічні відмінності. Тому поряд із ними в школі має бути педагог-професіонал, який здатний коригувати ці відмінності й використовувати їх на користь дитині. Не бачу переконливих причин для створення окремих класів або шкіл для хлопчиків і дівчаток. Навпаки, коли вони поруч, легше довести, що ненормативна лексика не додає мужності чоловікам, а охайність і лагідність прикрашає жінку. Щодо успішності в навчанні, то серед тих, хто не встигає,— і дівчатка, і хлопці. У кожної дитини своя вдача, різний тип нервової системи, здібності. Отже, зводити все тільки до статевих ознак — означає штучно спрощувати одні проблеми і нарощувати інші».
Сергій Борисович, актор: «Можна сказати, мені пощастило: в різних класах навчався і разом, і окремо від дівчаток. До 9-го класу вчились нарізно, закінчували школу разом, нам це сподобалось. Через деякий час більшість однокласників створили сім’ї. Шанобливе ставлення до дівчини, жінки також сформувалося, коли були поруч. У суто хлопчачому середовищі атмосфера була агресивнішою. Побачивши на вулиці дівчаток, кричали: «Баби йдуть!», ще й кидали навздогін камінці. Ніякої злості при цьому не мали, просто не вміли гідно привернути до себе увагу, виявити почуття. Не помічав, щоб успішність засвоєння знань залежала від статевого фактора. Коли нас об’єднали, ті, хто не любив математику, так і тягли її на трійки до кінця школи, незалежно від того, сиділи на сусідній парті дівчата, чи ні».
Микола Петрович, директор ліцею: «Переконаний, немає сенсу розділяти школярів. Для майбутнього дорослого життя їм краще бути разом змалку. Єдине, з чим погоджуюсь: потрібно, щоб у школах було більше педагогів-чоловіків. Та цю проблему навчальний заклад самостійно не вирішить. Для цього має зрости престиж нашої професії, заробітна плата, професійний рівень».
Валентин Олександрович, кандидат психологічних наук: «На відміну від деяких колег, вважаю, що діти, котрі навчаються в мішаній школі, легше і швидше пристосовуються до самостійного життя. Деякі психологи стверджують, що сучасна школа передовсім орієнтована на дівчаток: мовляв, вони в шість-сім років розвинутіші, краще засвоюють знання. До того ж, учителі-жінки вимагають зразкової поведінки. Таким чином, начебто відбувається дискримінація хлопчиків. Не погоджуюсь! Зайдіть до будь-якого класу — діти приходять до школи по-різному підготовлені, незадовільні оцінки отримують як хлопчики, так і дівчатка. Активність і на уроках, і на перервах також різна, проблеми з так званою дисципліною нерідко виникають і у дівчаток. Адже нині останні на рівні з хлопцями опановують комп’ютер, впевнено почуваються за кермом машини, а згодом виростають у високопрофесійних керівників, підприємців, політиків. Але знову ж таки далеко не всі йдуть таким шляхом. Хтось обирає сімейний затишок, домашнє господарство, чоловіка, який подбає про родину. Так само хлопці: хтось гори перевертає, хтось залишається пасивним. А всі ж виходять із загальної школи. Тому я не за роздільне навчання, а проти стандартної системи. Потрібно краще враховувати індивідуальність хлопчика і дівчинки».
* * *
Підводячи риску в цій невеликій дискусії, висловлю власну думку. Школи можуть бути різними, аби в них давали знання і не калічили душу дитини — хлопчик це буде чи дівчинка. У реальному житті дитину зігрівають не методики навчання, а розуміння, турбота, інтелект педагога, якщо з таким пощастить зустрітися. Тоді спогади про нього залишаються на все життя і так чи інакше вплинуть на подальшу долю підлітка. Мені пощастило в різні роки навчатися у непересічних учителів, професорів, академіків. Та найчастіше пригадую вихователя дитячого санаторію під Києвом, де в дитинстві відпочивала кілька разів. Потрапити в групу до Демида Івановича мріяли всі. Малюки, ми інтуїтивно відчували і цінували мудрість, справедливість та сувору чоловічу любов до кожного з нас. Ввечері ми збиралися на лісовій галявині, де Демид Іванович розповідав нам епізоди, пов’язані з Великою Вітчизняною війною. Підлітком він пройшов її від початку до кінця. Оповідачем він був дивовижним, кожне слово заворожувало. Хоча йшлося про війну, для дівчаток розповідь була не менш цікавою, ніж для хлопчиків. Ми не відчували, щоб Демид Іванович нас «виховував» — просто жив серед нас. Біля нього ми почувалися захищено і затишно. Дорослою я нечасто читаю про війни, майже не дивлюся фільми, де вбивають, а воєнні оповідання з дитинства пам’ятаю. Так само, як і оповідача — одного з перших своїх вихователів, духовну і моральну людину, котра збагатила дитячий світ кількох поколінь хлопчиків і дівчаток знаннями про жорстоке доросле життя.

Віра АНДРІЄВИЧ

також у паперовій версії читайте:

• ПРО ТЕСТИ, ГРОШІ Й ДЕМОГРАФІЮ

назад »»»