ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
«НАЙГОЛОВНІШЕ В ЛЮДИНІ — ДУХОВНІСТЬ І ДУША»
30 СЕРПНЯ ВІДЗНАЧИЛА СВІЙ 70-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ НАРОДНА АРТИСТКА УКРАЇНИ ЛАРИСА КАДОЧНИКОВА
Біографія цієї актриси унікальна, її краса і талант — бездоганні. Їй присвячували вірші, її кохали, ревнували і досі кохають...

Зірка 1970-х років, Марічка в легендарному фільмі Сергія Параджанова, дочка Ніни Алісової, неперевершеної «безприданниці» режисера Якова Протазанова, народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, в зоряному життєписі якої — десятки картин і спектаклів. Головною її роботою, звісно ж, є роль у геніальній картині «Тіні забутих предків», що належить до переліку двадцяти найкращих фільмів світового кіномистецтва. Вона починала свій творчий шлях у московському театрі «Современник», пізніше перейшла в київський Російський драматичний театр імені Лесі Українки, де працює й нині. І все це — Лариса Кадочникова.
Її дитинство минало серед зірок екрану — Ладиніна і Пирьєв, Макарова і Герасимов, Михайло Калатозов, Борис Андреєв. «Так, всі вони жили в нашому будинку,— підтверджує Лариса Валентинівна.— Борис Андреєв, збігаючи сходами вниз, незмінно вітав нас: «Привіт, комашня!». Він був таким великим на зріст, що всі діти, які гралися у дворі, мабуть, і справді здавалися йому комашнею. Окремо серед зірок, що оточували нас, трималася сімейна пара — Макарова й Герасимов. Фільми за участі Тамари Федорівни виходили один за одним, вона вважалася однією з найкрасивіших актрис і до того ж шикарно одягалася. Усе навколо неї було загадковим, та й Герасимов здавався мені тоді не менш таємничим... Наше життя було куди демократичнішим! На той час я товаришувала з племінницею Макарової, одного разу, коли дорослих не було вдома, Еммочка запросила мене в гості. Їхня квартира справила незгладиме враження! По-перше, вона була величезною — після перепланування дві з’єднали в одну. По-друге, все в ній було розкішним, масивним, блискучим. А особливо мене вразив величезний портрет Макарової в овальній рамі»...
Батьки актриси познайомилися на зйомках «Безприданниці», де Ніна Алісова грала головну роль, а Валентин Кадочников працював асистентом у Протазанова. Він щойно закінчив ВДІК — був учнем Ейзенштейна. Молоді люди незабаром одружилися, а через рік народилася дівчинка. Її назвали Ларисою на честь героїні Островського, яка принесла їм славу. Потім народився хлопчик, йому дали ім’я Вадим, але довго радіти сімейному щастю їм не довелося. Батько Лариси помер у 29 років. Він поїхав під час війни в евакуацію на заготівлю дров. Була пізня осінь, він сильно застудився і захворів на пневмонію. Алісова в цей час знімалася у Вірменії. Коли помер Кадочников, їй відправили телеграму, але режисер не наважився віддати: злякався, що зірве зйомки. Ледве їх закінчивши, Ніна Улянівна кинулася шукати, де похований чоловік, але могили в той тривожний час знайти не вдалося... Вона залишилася одна з двома дітьми на руках.
На запитання, як же вони виживали, Лариса Валентинівна згадує: «Було важко: мама моталася по концертах і гастролях, щоб забезпечити сім’ю. Вона видавала бабусі щодня п’ять карбованців на харчування. І бабуся примудрялася і «перше» приготувати, і котлети підсмажити, і собаці щось залишити. Причому куховарила щодня — холодильників тоді не було. А з одягом було складніше — доводилося на річ збирати гроші цілий рік. Пам’ятаю, взимку я ходила в парусинових черевичках. Як тільки не простуджувалася — не збагну! Першу шубу з цигейки мені купили в шостому класі — довгу, на виріст. Так я в ній проходила до останнього курсу інституту».
Лариса в дитинстві багато хворіла, була сором’язливою, це залишилося назавжди. Для актриси соромливість тільки перешкода. Її мама про це добре знала і розмов про акторську професію з дочкою не починала. Але перед тим, коли треба було остаточно визначатися з інститутом, Ніна Улянівна, їдучи з Москви, сказала: «Ларисо, час вирішувати...»
Зрештою, дівчина зупинилася на ВДІКу, де набирала курс Ольга Іванівна Пижова, учениця Станіславського, яка свого часу служила разом з ним у Художньому театрі. Вона грала з Ніною Алісовою в «Безприданниці», виконувала роль матері головної героїні — Огудалової. Лариса її зацікавила, можливо, тому що була донькою Ніни Улянівни і дуже схожою на неї? А може, великий педагог розгледіла в тендітній дівчинці неабиякий акторський талант? На цей же курс разом з нею попали Тамара Сьоміна і Ліда Федосєєва, яка пізніше стала дружиною Шукшина.
Зніматися в кіно Лариса почала ще в інституті. Перша її роль була в картині «Василь Суриков», вона грала дружину художника. Після цього була щаслива зустріч з Софією Абрамівною і Михайлом Абрамовичем Швейцерами на зйомках двох фільмів: «Мічман Панін» і «Час, уперед!» В обличчі її героїнь завжди було щось від старовинного російського іконопису. Недарма вона була музою відомого художника Іллі Глазунова, який три її портрети виставив у своїй дуже знаменитій нині галереї. З цим багатством і ввійшла у світ Сергія Параджанова. На той час вона вже стала дружиною Юрія Іллєнка — майбутнього оператора.
Після закінчення ВДІКу Юрій Герасимович спочатку влаштувався на роботу на Ялтинській кіностудії, потім перебрався до Києва. Пропрацювавши три роки в московському театрі «Современник», Лариса переїхала до чоловіка. З 1964 року вона актриса київського Російського драматичного театру імені Лесі Українки. Живучи в Україні, не перестала зніматися: в Москві — у «Зльоті» разом з поетом Євгеном Євтушенком, у Ленінграді — в картині «Вулиця Ньютона, будинок 1», в екранізації оповідання Чехова «Хористка» і водночас була зайнята майже в усіх провідних спектаклях славетного театру. На його сцені успішно виступали видатні артисти — Михайло Романов, Юрій Лавров, батько Кирила Лаврова, і сам Кирило, а також Павло Луспекаєв, Олег Борисов, які потім пішли у БДТ до Товстоногова. Упродовж кількох десятиріч тут працювала Ада Роговцева, розрив з театром якої для багатьох глядачів став величезною втратою. Лариса Валентинівна посіла в цій зоряній компанії гідне місце. Свого девізу: «Найголовніше в людині — духовність і душа» — вона не зрадила жодного разу.
Коли її запитали, чи не шкодує вона, що поїхала з Москви, актриса чесно відповіла: «Тоді я не думала, що виїжджаю назавжди. Але що зроблено, то зроблено, і немає на що скаржитися. Київ прийняв мене дуже добре! І саме тут я стала знаменитою — фільм «Тіні забутих предків» здобув більш як 100 міжнародних премій! Картина облетіла весь світ! А справжньою зіркою я відчула себе на фестивалі в Аргентині, куди ми з Іваном Миколайчуком поїхали представляти «Тіні...». Це був наш перший виїзд за кордон, і від загальної уваги й обожнення, від маси запрошень на всілякі заходи, від оточення ми пережили справжнє потрясіння! Це був шалений успіх — ми відразу зрозуміли, що привезли геніальний фільм! Після перегляду зал встав. Грім оплесків, всі кинулися до нас!»
Але «Тіні...» спіткала трагічна доля: після того як Параджанова ув’язнили, картина була заборонена. Згодом, коли її вже можна було показувати, телебачення цим не зацікавилося, а майже всі кінотеатри тоді були закриті.
Непоміченим проминуло і 40-річчя фільму. До речі, коли американці святкували 50-річчя своїх «Віднесених вітром», вони оновили картину, і весь світ знову її побачив. Тим більше прикро, що вже два покоління наших глядачів не бачили стрічки, яка принесла Україні всесвітній успіх. Хочеться сподіватися, що до 45-річчя картини, яке припадає на 2009 рік, ця помилка буде виправлена.
А Ларису Валентинівну ми від душі вітаємо зі славним ювілеєм і бажаємо нових ролей і творчих успіхів.

За матеріалами періодичної преси, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:

• ТЕАТРУ ДЛЯ НАЙМОЛОДШИХ — 80

назад »»»