ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА
ЛЕТИЧІВ: ЗАМОК У СТОЛИЦІ РИБНОГО ЦАРСТВА
Туристична привабливість Летичева, райцентру в Хмельницькій області, могла б базуватися на трьох китах: замково-монастирському комплексі в центрі міста, могилі Кармелюка та знаменитому рибному базарі. Бонус — розташування поселення: Летичів стоїть на автошляху Хмельницький-Вінниця, за 50 км від Хмельницького. Зручно.
Проте туристів тут небагато. Можливо, не знають, що проминають?

Оглядова екскурсія
Базари не проминуть напевно: торговці смачнющою рибою, на яку багаті місцеві водойми (саме в Летичеві зливаються річки Вовк та Південний Буг) розташувалися поблизу обох в’їздів у місто. Плесо величезного озера по обидва боки від дороги до Летичева часто сердиться білими хвилями — здалеку ну геть морськими.
Замок проминути теж неможливо, але тут треба уважно стежити за пейзажами за вікном авто. Стара ошатна башта, підніжжя якої охороняє суворий бронзовий Кармелюк, вигулькує обабіч траси раптово — і так само швидко ховається за сучасними кількаповерховими будинками. Монастир та костел Успіння Діви Марії, що десятиліття тому уславився своєю чудотворною іконою,— поруч, під захистом замкових стін. У 2000-му споруди комплексу, що перебували в стані руйнації, ґрунтовно реставрували. Парадокси Східного Поділля: сакральну пам’ятку можна знайти за стовідсотково «совковою» адресою: вул. 50-річчя Жовтня, 10.
Страшний стан монастиря ще кілька років тому можна легко пояснити: під час Другої світової війни в його стінах був концентраційний табір. Кістки нещасних жертв, кажуть старі люди, закопали з другого боку замку, від вулиці Леніна (і така ще є в місті). Після війни в кляшторі розмістили склади. А 1982 року в них вибухнула пожежа, за шість років — ще одна. Місто шепотіло, що вогонь розійшовся не просто так: СРСР вже кілька років штормило перебудовою, старі храми масово повертали віруючим, що не всім могло сподобатись.
Місцевим католикам навіть пожежа не стала на заваді: першу месу ксьондз Ян Ольшанський, майбутній єпископ кам’янецький, відправив тут ще у 1989 році. На відправу зібрався багатотисячний натовп. Щоб потрапити до костелу, вірним довелося виламати двері: комуністична влада відмовилася віддати ключі від храму навіть після належного оформлення всіх потрібних паперів.
«Совок» особливо гостро відчувається з непарадного боку замку. Це від траси замок — як картинка в рекламному буклеті. А відразу за рогом старих мурів — банальні баки для сміття, які, здається, прибирають не надто часто. Хоча жителі міста замком, схоже, все ж пишаються: навіть огорожа кафе поблизу автовокзалу своїм силуетом нагадує зубці летичівської вежі.
Найважче знайти місце останнього притулку українського Робін-Гуда. Могила Кармелюка — на міському цвинтарі. З дороги ще один пам’ятник нескореному борцю з несправедливим суспільним ладом не побачиш.

Урок історії: про Свидригайла, дипломатичні казуси і татарську тактику
Розібратися з історією міста нелегко. Плутанина дат павутинням обліплює дослідника. Ця територія в ХІІІ столітті належала літописній Болохівській землі, яка відкололася від Київського князівства, зазнала татарських плюндрувань, а пізніше ввійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Чи був Летичів уже в ті часи — невідомо, бо жодної згадки про поселення в літописах не знаходимо.
Польські джерела повідомляють, що за 1362 рік литовці будують в Летичеві замок. Який вигляд мала та первісна твердиня, невідомо, але навряд чи місцевий форпост сильно відрізнявся від інших подільських замків тих часів. Дерев’яні стіни, земляний вал і глибокий рів, що наповнювався водою з річки — типовий проект Середньовіччя.
На п’ятнадцяте століття припало чимало подій. У 1429 році поселення отримало статус міста. Невдовзі політична ситуація змінилася, за Поділля не на жарт зчепилися Польща та Велике князівство Литовське. Справжня війна розгорнулася на теренах України: боротьба тривала з перемінним успіхом, і якби не невдала облога Луцька, навряд чи поляки погодилися б на підписання перемир’я з князем Свидригайлом. Договір уклали на два роки — до свята Івана Купала в 1432 році. За Польщею лишилися Кам’янець, Смотрич, Скала та Червоногород, Бакота відігравала роль нейтральної території, а східні околиці разом з Летичевом перейшли у володіння Литви. Ненадовго: по закінченні терміну домовленості поселення ввійшло до складу Речі Посполитої. У фінансових документах польського короля є записи за 1440 та 1441 роки про надання летичівським шляхтичам певних грошових сум.
Кінець століття промчався над містом чорним буревієм: з 1482 року почалися спустошливі регулярні татарські набіги. Поруч — горезвісний Кучманський шлях, яким швидкі, досвідчені в коротких несподіваних сутичках татари гнали в Орду свою здобич — ясир. Їхні загони, у яких налічувалося по кілька тисяч вершників, стали справжньою чумою для краю. Літописи волають по допомогу: лише в 1507 році татарва забрала в полон близько 150 000 подолян. 1516, 1517, 1519, 1523, 1524, 1526, 1540, 1558 роки — це хроніка тільки найбільш спустошливих нападів.
Серед цього мартирологу вирізняється 1517 рік: того разу Летичів не піддався східним нападникам. Подвиг, можливо, й невеликий: ординці не затримувались для тривалих облог, і якщо перша спроба взяти місто провалювалася, просто просувалися далі, лишаючи гордий град позаду. Але вже з 1523 року на ласий подільський шматочок почали зазіхати ще й турки.
А що ж держава? Як захищала свої міста Річ Посполита? А майже ніяк. Щоб тримати прикордонну охорону та гарнізони в замках, потрібні гроші. Де Краків, а де Летичів. Тут свої наділи від міжусобиці вбережи спробуй, де вже на прикордонні фортеці кошти взяти. А навіть і збереться потрібна сума, піди сформуй бойовий загін — достатньо мобільний, швидкий, добре озброєний — такий, що зможе протистояти нападам турків та татар. А в східняків мистецтво кавалеристів значно краще розвинуте...
За таких умов державники використали свій козир — дипломатію. Всього й треба: перенаправляти активну «діяльність» нападників в нове, ще невідоме їм русло. На північний схід. Розбійницькі походи — до речі, за великі кошти — все частіше спрямовувались до Московії. Та це не позбавило Поділля від нехай і менш частих, але все так само спустошливих «гостин» ординців.
Зиґмунд Старий 1537 р. надав місту привілей: «Через те, що Летичів в кам’янецькому повіті спалили татари, поновлюємо його тевтонське, або магдебурзьке, право, встановлюємо торги в понеділок, а ярмарки на свято Успіня Богородиці та на св. Катерини». Мало допомогло. Принаймні наступний польський монарх, Зиґмунд Август, у 1558 році знову відновлює права та свободи міста, а до того ще й звільняє його на 10 років від сплати всіх податків.

Пошуки замкової генеалогії
Отже, наявні на окраїнних землях замки слід укріплювати та розбудовувати. У 1579 році староста кам’янецький Ян Потоцький за урядовим наказом перебудовує дерев’яно-земляний замок на кам’яний. Чи певна ця дата — тепер важко сказати (у коментарях до відомої серії гравюр білоруського художника ХІХ століття Наполеона Орди зазначено інший рік побудови фортеці — 1598-й). Можливо, замок почали будувати в 1579-му, а закінчили лише за 19 років. Адже посол короля Рудольфа ІІ Еріх Лясота, який добирався 1594 року до Києва, записав в своєму щоденнику, що в Летичеві на річці Вовк бачив замок Потоцького.
До наших днів добре збереглися замкові стіни по всьому периметру та одна башта. Велике прямокутне подвір’я оточували високі кам’яні стіни з амбразурами, чотирма круглими по кутах та чотирикутною в’їздною вежами. З боку міста замок захищав земляний вал з частоколом. Між стінами замку та валом проходив глибокий рів з водою. Саме такою фортеця зображена на першому своєму «портреті» — карті французького військового інженера Гійома де Біплана: форпост, оточений двома ставками з греблею та ще одною греблею на Бузі. Потужний оборонний вузол!
А вже за кілька років, у 1606-му, кам’янецький єпископ Павло Волуцький будує на території замку домініканський монастир на місці дерев’яного костелу, відомого з середини XVI століття. Новобудову довели до ладу в 1638 р. А перша згадка про орган в костелі датується 1637 роком. У 1720-му зведено дзвіницю костелу. Кілька інших міських споруд, зокрема Михайлівська церква XV–XVI ст., також належали до системи оборони поселення.
Місто в 1601 році дістало статус повітового центру, отже, було немалим. За Хмельниччини летичівські околиці були частиною території, яку спочатку контролював козацький гетьман, а після підписання перемир’я в лютому 1649 року знову відійшла до Польщі. Місто, затиснуте в лещатах двох ворожих сил, невдовзі занепало.
Хроніка ротації влади: у березні 1651 року в Летичів на кілька днів прибув полк магната Лянцкоронського, що прямував до Кам’янця. А пізніше в Летичівському старостві хазяйнують та громлять шляхту козацькі загони Олександренка. Коли 1672 року край захопили турки, розвиток міста зупинився. У «Люстрації воєводства Руського» (1661–1665) згадується, що в Летичеві є лише дев’ять «димів». На місто не тягне.
За Хмельниччиною — гайдамаччина. «Кур’єр Польський» за 1737 рік, ледь тамуючи страх, розповідає про загони гайдамаків, які блукають лісами біля Летичева. А в 1750-му році повстанцям навіть вдалося захопити місто, яке на той час постало з руїни, виросло та збагатилось. А далі...

Ера Кармелюка
Далі почалася ера Кармелюка. Біографія найвідомішого подільського месника відома всім ще з шкільних років. Роман гордої панянки та небідного селянина з села Головчинців дав поштовх серії набігів, підпалів, грабунків, які час від часу переривалися: про Устима казали, що він мав фарт втекти, але не мав щастя сховатися. Його кілька разів ув’язнювали в Кам’янецькій фортеці — втік. Вислали етапами до сибірського Тобольська — знову втік, щоб і далі мститися панам і багатіям. Його спина витримала 4000 ударів шпіцрутенами, 227 ударів батогом, його тричі таврували як небезпечного злочинця. Він вижив, витримав всі катування — і знову мстив. На Поділлі розгорнулася справжня селянська війна, яка не на жарт схвилювала самого царя Миколу І.
Кінець війні поклала зрада: 1827 року хтось із загону Кармелюка перед вирішальною сутичкою з царськими військами змастив рушниці повстанців салом. Так національний продукт завадив представникам самої нації вистояти в бою. Заарештували 750 чоловік, та Кармелюк утік і цього разу.
І лише зрада жінки перерізала ниточку бунтівного життя. У Коричинцях Шляхових неподалік Летичева, у хаті Оляни Процикової, уранці 10 жовтня 1835 року шляхтич Федір Рудковський дочекався своєї жаданої мішені, за що й дістав довічне звільнення від податків. Тіло Кармелюка довго потім возили селами: проводили «педагогічну роботу» з населенням, а потім поховали в Летичеві.
Кремезна фігура народного месника височіє з 1974 року біля вцілілої башти замку (скульптор В. Зноба). Суворий погляд, скуті кайданами міцні руки — не підходь до замку, тримайся краще осторонь!

Інші герої міста
А підійти варто. Якщо пощастить, зможете потрапити на подвір’я фортеці та видертися напівзруйнованими сходами в стіні башти на самий її вершечок — щоб поглянути на одноповерхове місто з висоти пташиного лету. Зайдіть і до костелу: хоча роки в ролі то стайні, то складу знищили все старе начиння храму, його стіни тепер вкрито вишуканими розписами.
Кармелюк був не останнім відомим в історії діячем, чия доля виявилася пов’язаною з Летичевом. У скромному подільському місті напередодні російсько-турецької війни, в 1854 році дорогою у Крим побував офіцер Дунайської армії Лев Толстой. Письменник прожив тут більш як місяць, написав оповідання «Рубка леса». А за десятиліття до цього в Летичеві жив поет Антон Шашкевич.
Та найзнаменитішим «жителем» міста був відомий на все Поділля та Волинь образ Летичівської Богоматері, створений за зразком відомої ікони з римської базиліки Санта-Марія Магьора. Папа Климент VIII подарував цей образ домініканцям (1592), які вирушали на Поділля на запрошення єпископа Волуцького. Але тодішній господар Летичева, Ян Потоцький, був кальвіністом — і не пустив монахів до міста. А от дружина летичівського старости Єлизавета, ревна католичка, надала братам притулок у сільській хаті. Невдовзі міщани почули про різні дива, пов’язані з привезеним образом: хтось начебто бачив відображення богоматері на тлі місяця... Потягнулися прочани, деякі навіть з-за Дніпра. Що й казати: сам кальвініст Потоцький раптом увірував і віддав під образ (а заодно й монастир) свій замок.
Коли козаки Хмельницького у 1648 р. влаштували в кляшторі стайню для своїх коней, домініканці поспіхом вивезли образ до Львова. Ікона повернулася в рідні пенати аж другого липня 1772 року. Знову вервечка прочан тягнеться до образа. А четвертого жовтня 1778 року ікону коронував папа Пій VI. Остаточно образ покинув Летичів 14 червня 1920р.: монахи спеціальним транспортом перевезли його до Варшави, подалі від більшовицької наруги. Кілька наступних років ікона прикрашала Луцьку катедру, аж поки в 1945 році монашки не відвезли її до Любліна, де образ зберігається дотепер.

Ірина ПУСТИННІКОВА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»