ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
ВИП’ЄМО МИРГОРОДСЬКОЇ. ПОМ’ЯНЕМО ЗУБКОВСЬКОГО
Фундатор Миргородського курорту й першовідкривач мінеральної води Іван Зубковський народився 1848 року на Полтавщині, в cелі Єрках Миргородського повіту, в родині священика. Понад двісті років його предки успадковували духовний сан. Син панотця Андрія теж мав іти второваним шляхом. Спочатку так воно й сталося: хлопець закінчив Лубенське духовне училище, а потім Полтавську семінарію, де викладав словесність молодий Іван Нечуй-Левицький.

Проте новоспечений служитель церкви несподівано заявив батькам, що стезя душпастиря його не приваблює, він хоче бути лікарем. Тато, звичайно, був проти, але нащадка попередив: «Коли вже такий мудрий, вступай до університету, але на допомогу не розраховуй». Сподівався, що син отямиться. Юнак не відступив від замисленого. Оскільки допомоги було чекати марно, попрацював приватним учителем і заробив 300 рублів, аби заплатити за навчання в Імператорському університеті Св. Володимира.
Студент медичного факультету активно друкував статті про народну освіту в популярній газеті «Кіевскій телеграфъ», на які звернув увагу Михайло Драгоманов і заохотив продовжувати працювати в цьому напрямі.
Іван Зубковський закінчив університет, потрапивши у розпорядження Кавказького окружного військово-медичного інспектора. Певно, добре лікував поранених, бо через рік дістав офіцерський орден Станіслава ІІІ ступеня з мечами. Служба розтяглася більш як на тридцять років: Санкт-Петербург, Рига, Катеринослав. Закінчив військову кар’єру в чині генерал-майора. За станом здоров’я пішов у відставку, і в 1911-му повернувся до Миргорода. Ще під час служби помітив, що дубові баклаги для води надто важкі й незручні, тож запропонував їх замінити на алюмінієві. Пропозицію визнали за слушну, й невдовзі в царській армії почали користуватися флягами з легкого і гігієнічного металу.
Своє життєве кредо висловив у мемуарах «Дні мого життя», написаних на схилі літ: «...я завжди палав бажанням служити лише громадським інтересам». Не міг і після відставки сидіти, склавши руки. Енергійний і діловий, з неабияким досвідом, він в 1914-му очолив міську владу. В Миргороді було тоді лише вісім тисяч мешканців. Водогону, певна річ, не було, а через посуху в криницях зникала вода. Отож з ініціативи нового голови почали шукати вихід.
22 лютого 1914 року зі свердловини пішла перша вода. Забила потужним фонтаном з глибини 673 метри. Одначе радість була передчасною: вирувала брудна несмачна та ще й з неприємним запахом (через уміст сірководню) рідина. Втім, через дефіцит хорошої води люди набирали й таку. Непридатну для пиття хімічну сполуку використовували для побутових потреб. Купалися й хвалилися, що почуваються ліпше. Пішов розголос про цілющу силу води. Либонь, рекламі сприяли ярмарки, зокрема Сорочинський, на яких звідусіль збирався люд. Одне слово, з далеких хуторів та сіл їхали на волах і конях до знаменитої «Гоголівської» калюжі, везли ту каламуть у бочках та цеберках. За деякий час Іван Андрійович також помітив, що рани краще гояться, коли їх промивати цією водою, а поливані нею рослини ростуть краще, тварини менше хворіють, а недужі на радикуліт і золотуху швидше «оживають» після купелей. Зрозумів: у миргородської води велике майбутнє. Розіслав проби на дослідження. Аналізи робили в Києві, Санкт-Петербурзі, Харкові та Катеринославі. Нарешті дістали відповідь: вода цілюща, не поступається соденській та знаменитій баден-баденській, а за деякими характеристиками навіть перевищує їх. У голови клопоту додалося: як розпоряджатися тим природним скарбом?
Міська дума ухвалила рішення: «Просить деньги у правительства на строительство курорта, гостиницы, водолечебницы, плавательного бассейна... в размере 600 тысяч рублей». Марно сподівалися на підтримку. Іван Андрійович власним коштом облаштував при міській лазні «курорт» по-миргородському: аж на п’ять ванн для «зовнішнього користування». Розробили «Временные правила для больных, пользующихся лечебными ваннами при Миргородском минеральном источнике». Процедури дозволяли приймати лише за рекомендацією лікаря. На одну ванну відводили 40 хвилин. Коштувало це 75 копійок. На курс треба було від п’яти до десяти купелей. Одну ванну призначали для бідних, які не могли оплатити лікування. Та лікар був переконаний, що ваннами цілющі властивості води не вичерпуються, й мав рацію.
Після повторного аналізу води 1916 року почали лікувати хвороби шлунка та кишківника. Та чи багато зробиш власними силами? Розвиватися курорт почав у другій половині 20-х років минулого століття.
Либонь, генерал мав комерційну жилку, мріяв, аби миргородська цілюща «розходилася» в усі куточки Російської імперії, тож на початку 1917-го при Свято-Успенській церкві відкрив артіль з газування води. Консервували її за допомогою вуглекислого газу. Так вона зберігалася протягом року, не втрачаючи лікувальних властивостей. Облаштували бювет, склади. Проте не всім вірянам сподобалося таке використання храму, деякі обурювалися. Довелося вдатися до аргументу: вода — дар Божий, яким зцілюються, тобто на те є Господня воля. Ця церква стоїть і досі, використовують її за призначенням. Цікаво, що підмурівок храму заклав батько Зубковського, отець Андрій. А розписували її Васнєцов і Врубель. На жаль, розписи не збереглися.
У 1918-му нарешті відкрили водолікарню. Збудували її за проектом художника Опанаса Сластьона, котрий теж жив у Миргороді. Який вигляд мала оздоровниця, можна побачити на етикетках мінеральної води: одноповерхова споруда під червоною черепицею. До слова, емблему курорту теж розробив Сластьон. А в миргородській водолікарні свого часу приймали ванни Нестор Махно, Іван Козловський, Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут... У 1922-му Іван Зубковський вперше застосував ще й торфо- грязелікування.
У 1976 році водолікарню розібрали. Час і волога зробили свою руйнівну справу: стіни могли в будь-яку мить завалитися.
Іван Зубковський до кінця життя працював лікарем у оздоровниці. Особисте життя не склалося. З дружиною Оленою Андріївною прожили в парі шість років. У квітні 1887-го вона померла. Більше не одружувався. Виховав двох доньок — Віру й Катерину. Віра була інженером, нині її нащадки живуть у Миколаєві. Катерина Іванівна від народження була неповносправною й родини не мала. Закінчила Педагогічну академію, викладала історію в жіночій гімназії. Коли не стало батька, хвору жінку виселили з рідної оселі. До самої смерті (не стало її в 1966-му) поневірялася по чужих кутках. Люди дали прихисток, бо пам’ятали добро, яке робив для них її тато. Зберегли речі, скриню з архівом фундатора курорту. Все це передали до Миргородського музею води.
Щира дружба єднала Івана Зубковського з Панасом Мирним. Немов рідний брат горнувся до нього художник Опанас Сластьон. Приятелював Іван Андрійович із Павлом Тичиною. Заприязнилися, коли той приїжджав у Миргород до героїні радянських часів Олесі Кулик, котра стала прообразом дівчини з хрестоматійного вірша «Пісня трактористки». З його ініціативи Зубковський написав книгу «Дні мого життя». Вдруге Павло Григорович відвідав Миргород, коли почув звістку про кончину вченого.
Помер Іван Андрійович Зубковський у 1933 році. На території курорту до 150-річчя від дня його народження поставили пам’ятник. До того не дозволяли, бо був генералом царської армії.

Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:

• ВІДГОЛОСКАМИ ВІЙНИ ЗАЗВУЧАЛИ "ПОХОРОНКИ" ЗАГИБЛИХ СОЛДАТІВ

назад »»»