ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
РЕГІОНИ: РОЗБІЖНОСТІ Й СХОЖОСТІ
Книга провідного наукового співробітника Інституту соціології НАНУ Олександра Вишняка називається «Соціокультурна динаміка політичних регіонів України. Соціологічний моніторинг 1994–2006 років». Аналізом охоплено майже весь період незалежності України.

Завдання автора — проаналізувати соціокультурні орієнтації громадян України і їхню поведінку в усіх сферах, від економічної до мовно-етнічної.
— Чи можна говорити про розкол України за роки незалежності?
— Ми більш ніж за ста показниками проаналізували життєдіяльність людей у шести основних політичних регіонах України — а це Західна, Центральна Україна, Північний Схід, Південний Схід, Південь, й на Південному Сході виокремили Донбас, що за багатьма ознаками відрізняється від інших регіонів. Виявилося, що ні в соціально-економічних, ні в соціальних, ні в загальнополітичних питаннях істотних відмінностей між ними не спостерігається.
Наприклад, питання приватизації землі викликало чимало політичних суперечок, але розбіжності між індустріальним Донбасом і Західною Україною з цього приводу незначні, а за останні роки ще й зменшилися. Узагалі, ми фіксували відмінності між «крайніми» регіонами в межах 10–15%.
У більшості сфер життя населення єдине. Більш того, спільними є й тенденції. Якщо до 1999 року в соціально-економічній та інших сферах відзначали погіршення оцінок, то це відбувалося в усіх регіонах, від Донбасу до Львова. Якщо з 1999 року усі соціально-економічні оцінки населення України поліпшуються, причому 2006-й оцінюється навіть краще, ніж 2005 рік, коли панувала ейфорія після Помаранчевої революції, то і це відбувається в усіх регіонах.
— Чи є сфери, у яких відмінності між регіонами країни збільшуються?
— Так, перша — мовно-етнічна, сфера функціонування мов і статусу російської мови. Причому статус української як державної не заперечує більшість населення України. Друга сфера — відносини з Росією.
У Донбасі, на Півдні і на Південному Сході за останні 13 років кількість людей, що в повсякденному житті спілкуються тільки російською, збільшилася на 3–7%, і тепер сягає 70%, а в Донбасі навіть 80 відсотків. У Західній, Центральній і Північній Україні тенденції протилежні. Кількість людей, котрі в повсякденному житті розмовляють державною мовою, теж збільшилася на 5–10%. У Західній Україні українською говорять більш як 90% населення, решта — або двома мовами, або російською. У Північній і Центральній Україні українською спілкуються 60–70%, решта — двомовні або володіють тільки російською. Отже, регіональні відмінності поглибилися. Незважаючи на те, що в більшості регіонів України, за винятком Донбасу, Криму і деяких південних областей, більш як 90% шкіл і більшість ВНЗ уже перейшли на українську.
За 15 років змінилося 20% населення. Але ні на відсоток не змінилося співвідношення людей, що розмовляють російською чи українською. А загострення мовної проблеми свідчить про те, що державна політика в цій сфері була неефективною. Річ у тім, що мова відтворюється в родині й у найближчому оточенні, і в цій сфері держава може мало що регулювати. Трапляється, що в результаті внутрішніх міграцій люди, що народилися в одному мовному середовищі, переїжджають у місцевості, де переважає інша мова. Російська мова тут має перевагу, тому що міграція йде з україномовних сіл у російськомовні міста, де є робочі місця.
Багато хто гудить так звану двомовність, вважають, що це загибель для України. Однак, на мою думку, щоб позбутися мовних суперечок протягом найближчих 20–30 років, необхідно ухвалити програму впровадження російсько-української двомовності на Півдні і Сході України. Притому йдеться не про те, за що агітують ПСПУ, Компартія і Партія регіонів. Вони — за те, щоб Західна Україна говорила українською, Східна — російською. Це не двомовність, а «одномовність», але різна для різних регіонів. А завдання треба ставити, щоб хоча б спочатку двомовними стали Південь і Схід, тому що тепер тут населення стає дедалі більш «одномовним» — російськомовним. І ця мета може бути досягнута, тільки якщо опоненти йтимуть назустріч один одному.
По-перше, потрібно, щоб державну мову знали всі в Україні. Тому що право громадян різних етнічних груп знати свою мову не скасовує знання державної мови. Так само, як у більшості країн Західної Європи. При цьому потрібно не заперечувати право людей навчатися рідною мовою, збільшити кількість російськомовних, кримськотатарських та інших шкіл — відповідно до потреб населення, його етнічного складу. Разом з тим, у російськомовних школах українську мову повинні вивчати в подвійному обсязі порівняно з україномовними школами. Потрібно обов’язково запровадити іспит для всіх державних службовців і всіх працівників державної гуманітарної сфери на знання української мови. Але водночас необхідно у всіх регіонах, де бажає населення, чи то населений пункт чи область, впровадити російську як офіційну регіональну другу мову. Але при цьому місцеві чиновники і держслужбовці складатимуть іспит з двох мов.
Регіони відрізняються з усіх питань, що стосуються відносин з Росією. Незважаючи на те, що жодна партія, крім ПСПУ, не підтримує в Україні ідеї приєднання до союзу Росії і Білорусі, понад половина громадян ставляться до цієї ідеї прихильно, хоча її не пропагують навіть Компартія і Партія регіонів.
Переважна більшість громадян не підтримує вступу України в НАТО. Якщо в Центральній Україні проти цієї ідеї 50–60% громадян, то на Півдні і Сході таких — 70–80%. Правда, Західна Україна підтримує приєднання до Альянсу, але досить слабо — всього 40% населення, а 30% — проти. Підтримка вступу України до ЄС на Півдні і Сході виражена слабкіше, ніж у Західній Україні, і становить 30–45%. Усього інтеграцію з ЄС підтримує 60% громадян України.
Відносини з Росією впливають на ставлення до ЄС і НАТО. Те, що на Півдні і Сході України менше підтримують ЄС і НАТО, пояснюється тим, що це, на думку громадян, зіпсує відносини з Росією. Отже, євроатлантичний вибір України є неможливим без налагодження особливих відносин з Росією.

Ірина КИРИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• КОНСУЛЬТАЦІЯ

назад »»»