ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
«МОБІЛЬНІ» ЗЛОЧИНИ
Коли запитати начальника будь-якого районного відділу міліції про те, які злочини найбільше дошкуляють на території його обслуговування, він неодмінно відповість, що це викрадення мобільних телефонів. Чи то силовим шляхом у формі грабежу, чи то шляхом обману у формі шахрайства, чи то таємним шляхом у формі крадіжки.

Найперше жертвами стають діти
Нині на мільйон населення України реєструється в середньому 3 тисячі крадіжок, тисяча грабежів і 200 шахрайств, але у скількох випадках з них об’єктом злочину був мобільний телефон, такими підрахунками ніхто не займається. Ведеться облік по крадіжках із квартир, автомобілів. У кримінальному кодексі є окрема стаття за викрадення автомобілів, зброї чи наркотичних засобів, а от мобільник — не такий страшний злочин, аби рахувати його окремо.
Кількість пов’язаних з ним правопорушень пояснюється не лише поширенням мобільного зв’язку, а передовсім простотою заволодіння телефоном. Адже попросити у чужої людини апарат, щоб зателефонувати,— це так само природно й зрозуміло, як для чоловіків, скажімо, попрохати один в одного запальничку підпалити цигарку, для жінок — дзеркальце, а для дітей — покататися на велосипеді.
Діти, до речі, найчастіше стають жертвами «мобільних» злочинів. Адже марно дитині пояснювати, що не варто хизуватися своєю мобілкою перед товаришами, особливо старшими за тебе, й ні в якому разі не можна давати апарат комусь погратися чи з нього зателефонувати. Діти є діти. Доходить до того, що у містах виникають зграї підлітків, котрі неначе маленькі хижаки «харчуються» лише мобільними телефонами.
Одну з таких груп нещодавно спіймали у місті Боярка Києво-Святошинського району. Верховодив нею 14-літній хлопчик із неблагополучної київської родини на ім’я Славко. Його мати надто любила пригоди та «дружила» з алкоголем, через що передчасно померла, батько був не в ладах з законом і з 43 років свого життя 20 провів у в’язницях і колоніях. Дитина росла у бабусі, що мешкала під Києвом. Поки був маленький, ще нічого, та коли доріс до підліткового віку, старенька не могла з ним упоратись. Славко часто пропускав школу, не ночував удома, і, згуртувавши навколо себе сусідських хлопців, почав систематично грабувати менших за себе.
Перестрівши якого-небудь школяра з мобілкою, навіть у людному місці, вони зазвичай просили дати подивитися, а потім розверталися й шли собі. Дитина, звичайно, наздоганяла й просила віддати, однак у бійку лізти боялася, а підняти ґвалт і покликати на допомогу дорослих соромилася. Дорослі, якщо й бачили метушню підлітків, то особливої уваги на них не звертали — самі, мовляв, між собою розберуться.
Пограбовані діти часто соромилися розповідати батькам про свої пригоди, знаючи, що ті їх сваритимуть за надмірну довірливість, а тому вигадували, ніби десь загубили свої телефони. Втім, Боярка — не таке вже й велике містечко, тут лишень 35 тисяч мешканців, а тому, якщо на «полювання» виходити щодня, то рано чи пізно зустрінеш дітей, котрі знають тебе в обличчя. А в таких випадках потерпілі розповідали дорослим правду. Адже одна справа, коли ти дав телефон незнайомому хлопцеві, й зовсім інша, коли показав такому-то Славкові, Мишкові чи Стецькові, котрий мешкає на такій-то вулиці, в такому-то будинку.
У таких випадках батьки намагалися розібратися без допомоги міліції: приходили додому до грабіжників і, поговоривши з їхніми батьками, отримували назад або викрадений мобільний телефон, або, що бувало частіше, компенсацію за нього. Бо самі апарати хлопці одразу ж везли на ринок, що на Караваєвих Дачах.
Місцеві правоохоронці неодноразово ловили й самого Славка, і за вироком районного суду йому навіть дали рік умовного позбавлення волі. Та подія ця не змінила та вже не могла змінити спосіб його життя, однак гурт хлопців навколо нього поступово танув: стривожені батьки намагалися щосили вирвати синів із його компанії. Тим часом після першого засудження хлопчик був під пильним наглядом відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх, а тому, швидко попавшись на черговому грабежі мобільного телефону, потрапив за ґрати. Наступного разу суд не обмежився умовним покаранням і хлопець отримав п’ять років виховно-трудової колонії.
Утім, це не означає, що пограбування мобілок, скоєні неповнолітніми у Боярці, після цього припинилися. Таких от «Славків» вистачає як у цьому, так й в інших містах України.

Шахрай і пляшка у злочинному тандемі
Однак професійні шахраї та грабіжники мобілок спеціалізуються не лише на дітях. Дорослі, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, іноді бувають у цьому відношенні гіршими за дітей. Так, у приміській зоні Києва найчастіше від таких злочинів потерпають приїжджі заробітчани, котрі будують дачі столичним багатіям. Після важкого трудового дня вони мають звичку йти до «генделика», чим користуються злочинці.
Одного з таких «професіоналів» із міста Вишневого — Тараса Шульженка, нещодавно було засуджено Києво-Святошинським судом до трьох років позбавлення волі. 30-літній хлопець щовечора робив обхід кав’ярень та барів свого міста, де знаходив компанію заробітчан. Переконавшись, що «клієнти визріли», Тарас підсідав до них, ставив на стіл заздалегідь куплену пляшку, після чого швидко знайомився з майбутніми жертвами. Під час розмови просив подивитися мобільний телефон співрозмовника й, вибравши слушний момент, хутко з ним зникав, а вже наступного ранку викрадений апарат продавав на радіоринку.
Бувало, що через деякий час він знову зустрічався з обдуреними ним людьми. Тоді доводилося виправдовуватися й вигадувати нісенітниці, нібито він його забув віддати, загубив чи у нього самого його забрали. Але щоб не доводити ситуацію до кипіння, клявся, що поверне чи відшкодує. Тоді заздалегідь приготовлена пляшка йшла не на те, аби обдурити нового клієнта, а для того, щоб заспокоїти старого. Заробітчани часто вірили й скаржитися до міліції не поспішали. Потім, коли приходив час їхати додому чи переїжджати на інший об’єкт будівництва, вони, махнувши рукою, дарували шахраєві цю пригоду. Так Тарас, ніде не працюючи, заробляв собі на життя, аж поки не трапилися на його шляху надто сердиті й недовірливі дядьки, котрі без зайвих розмов здали його до міліції.
Щоб бути об’єктивними, зауважимо, що з масовою появою мобільних телефонів працівники міліції отримали не лише зайвий клопіт, а й корисний ключ до розкриття тяжчих злочинів. Хоча цей ключ не універсальний і без ретельної роботи оперативників він нічого не зможе відкрити.
Адже роздруківка дзвінків, зроблених із викраденого мобільного телефону, ще не є стовідсотковою гарантією розкриття злочину. Оперативної майстерності, на жаль, на всі скоєні злочини у міліції не вистачає, доводиться її економити лише на найтяжчі та небезпечні. Тож будьте обережні й бережіть свої речі самі!

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ЕКСТРАДИЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РОЗБІЙНИКА З ПОРТУГАЛІЇ
• ХРОНІКА ПРИГОД
• ПОДОРОЖЧАЛИ ТАЛОНИ ТЕХОГЛЯДУ

назад »»»