ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИКОЛА СОКОЛОВ:«МЕНІ ПОЩАСТИЛО ВІДТВОРЮВАТИ МОЗАЇКУ МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО СОБОРУ»


От і закінчується літо — пора відпочинку й оздоровлення дітвори. Не всі батьки в змозі відправити своїх чад у санаторії, а тим паче до моря. Проте є вихід: звертайтеся до Пласту, станиці якого є майже в кожній області, і вам обов’язково забезпечать добрий відпочинок та ідейний вишкіл дітвори. Про скаутський рух, цьогорічне таборування пластунів на Прикарпатті й піде далі мова.

Доктор мистецтвознавства Олександр Найдьон з приводу особливостей творчої манери Миколи Соколова досить влучно зауважив: «Фарватер вітчизняного постмодернізму заполонили художники, для яких культура частіше за все являє собою таку собі площину, екран, що затуляє реальне життя, але проектує в собі певні формообрази. А для Миколи Соколова, судячи з його творчості, культура не постачальник сучасних формообразів, а реальний історичний простір, населений живими ціннісними реаліями. Художникові притаманні розмаїтість, опозиційність, поліфонія».
У звичайному житті Микола Соколов — «оголений нерв»: він надто небайдужий до того, що відбувається навколо нас, не терпить лицемірства і непорядності, чітко й принципово висловлює своє ставлення з приводу порушених питань. Уміє радіти з чужих успіхів і заразливо сміятися. У своїй творчості він так само конкретний, його картини немов промовляють: «Ось я такий, без викрутасів! Тут я плачу, тут сміюся, а тут міркую».
На останній своїй персональній виставці в Дитячій академії мистецтв Микола Соколов експонував серію своїх великих робіт. Як художнику йому є чим підкріпити свою викладацьку діяльність, дай Боже, його учням досягти таких висот.
— Пане Миколо, почнемо з кардинального питання: що Вам потрібно, щоб почуватися щасливим?
— Про щастя треба рідше задумуватися — буде менше суму. Головне, любити свою справу і мати можливість нею займатися, упевнено йти до своєї мети.
Слава Богу, мета була в мене з ранніх літ, я прагнув стати художником, займатися творчістю або таким ремеслом, коли можна показати закінчену роботу. Я ніколи не хотів бути в заводському чи фабричному середовищі, щоб поруч шастав якийсь начальник, щоб мені давали певні категоричні завдання, а я їх виконував, йшов по дзвінку і потім одержував гроші. Поклик до творчості мене ніколи не залишав. Тепер я регулярно — майже щороку — влаштовую виставки власних картин. Але насамперед я пишаюся тим, що проніс любов до храмового мистецтва через усе життя і зміг у цій царині якоюсь певною мірою себе реалізувати.
— Зазвичай хлопчики в радянський час мріяли бути льотчиками і космонавтами, інші професії були на другому плані.
— А от для мене на першому плані було малювання. Чому? Я народився в дуже гарному місці — у благоліпному місті Ярославлі на Волзі (до речі, заснованим Ярославом Мудрим у 1010 році). Безумовно, Київ — місто неперевершене, тут багато унікальних знаменитих храмів, насамперед Софія Київська і Печерська Лавра — вершини світової архітектури і мистецтва, але й Ярославль дивовижне місто-пам’ятник, там архітектура більш пізнього часу: XV–XVII століть. У цьому архітектурному середовищі, серед музеїв, різних художніх шкіл, цікавих людей, учителів, родичів я «піддавався» благотворній виховній обробці.
Мої батьки були радянськими службовцями, але дуже любили мистецтво. А от бабуся Софія Федорівна все життя займалася, як нині кажуть, «пічворком». Вона дожила майже до ста літ, і до останніх днів шила, плела. Її яскраві кольорові килимки, скатертини, рушники, постілки, покривала з вигадливими малюнками і візерунками прикрашали великий дерев’яний будинок, де я виріс. Бабуся, бувало, по півроку плела покривало, на котре йшли сотні мотків кольорових ниток. Для мене її працьовитість, її вироби здавалися незбагненними. Безумовно, це стимулювало братися до всіляких рукотворних «штучок».
Пізніше я зрозумів, чому мене Миколою назвали. У ярославських краях дуже шанують святого Миколу. У батьківському селі є Нікола-гора, поруч села — Мала Нікола і Велика Нікола. У радіусі тридцять-сорок кілометрів — церкви Миколи Мокрого, Миколи Надеїна, Миколи-чудотворця. Не кажу вже про Ярославль, де є церкви Святого Миколая, Миколи-угодника, Миколи зимового і Миколи літнього. Якось я зацікавився, чому називають «церква Миколи Надеїна»? Хто такий Надеїн? Виявилося, звичайний купець, що торгував лісом і борошном, плавав по Волзі. У Ярославлі була митниця. Тож купець Надеїн не просто платив збори в казну, він давав гроші цілеспрямовано — на будівництво храму. Церква була побудована наприкінці шістнадцятого століття, і названа його ім’ям. Розписано храм чудовими фресками, що добре збереглися до наших днів.
Дивно, але у війну ці храми вціліли, навіть у варварські сталінські 30-ті більшість церков у Ярославлі й області збереглися, у деяких навіть служби відправляли в радянський час. Не втратили своєї суворої краси церкви-шедеври — Іоанна Предтечі, Христа Спасителя, Благовіщення, Пророка Іллі. Вражають Спасо-Преображенський собор Ярославського кремля, де був знайдений рукопис «Слова о полку Ігоревім», храмовий комплекс у Коровниках. Усі ці споруди в скрижалях ЮНЕСКО.
Коли я навчався в художній школі, наші серйозні вихователі-мистецтвознавці, педагоги-художники водили нас у храми (як на мене, будь-яка гарна церква — це найкращий варіант музею) на екскурсії й учили там малювати. Нам пояснювали, як художники в старовину зображували травичку, одяг, святих, воїнів. Ми всотували в себе те, що пройшло крізь століття, відстоялося. Що може бути переконливішим для серця? Монументальний фресковий живопис ярославських церков мене заворожував і формував, він підштовхував: йди вперед, далі і вище. Пізніше в художньому училищі я п’ять років займався суворими академічними студіями, копіювальними роботами, теж пов’язаними з храмами, фресками, іконами.
Уже на новому духовному витку я здобував освіту в Державній художньо-промисловій академії в Ленінграді. Закінчив майстерню монументального живопису, мене навчали видатні професори — Георгій Рубльов, Кирило Іогансен, Гліб Савинов. Працював у Ферапонтовому монастирі, писав копії фресок Діонісія.
Диплом одержав, коли був зрілою двадцятивосьмирічною людиною. За розподілом приїхав у Київ, де активно взявся до фрескового й мозаїчного живопису. Виконав багато робіт і в Україні (наприклад, в Івано-Франківську, в Алушті, Києві), і в інших республіках Союзу (особливо для мене пам’ятна в Новосибірську — у Сибірському відділенні Академії наук).
Мені пощастило напередодні 2000 року з командою друзів-монументалістів відтворювати мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.
Цікаво, що в роки навчання в Пітері Бог велів мені робити копії мозаїк Михайлівського Золотоверхого. Я відтворив фігуру євангеліста Матвія! Придалося!! Я не знав, що працюватиму в Михайлівському соборі, але перед цим побував у Єрусалимі, у храмі Гроба Господня й одержав благословення! Доля!!
Перед нами, художниками, реставраторами постали складні завдання, ми аналізували, сумнівалися, міркували: як треба робити? Річ у тім, що Київ кінця XX початку XXI століть разюче відрізняється від Києва X– XIX століть, коли в ньому жило щонайбільше 300 тисяч людей. У князівському Києві містобудування відбувалося мудро, ясно і зручно, з дзвіниць Печерської лаври добре було видно монастир Софії Київської, з його воріт по прямій лінії-алеї можна було дістатися Михайлівського Золотоверхого собору. Ця архітектурна ситуація залишалася незмінною мінімум вісім століть, люди жили в цьому середовищі, приїжджі потрапляли в унікальний трикутник: Київська лавра, Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий.
Але Михайлівський собор знищили, зберігся тільки фундамент. На щастя, подвижники врятували деякі мозаїки і фрески. Фрески привласнила Росія, а мозаїка опинилася в михайлівському боковому вівтарі історико-культурного заповідника «Софія Київська». Але мало хто з людей про це знає, мало хто їх бачив і взагалі хоче бачити...
— Тобто Ви хочете сказати, що в Софії Київській розміщені справжні мозаїки, зняті зі стін Михайлівського Золотоверхого собору, який був зруйнований у 1937–38 роках?
— Саме так. Повністю збереглося зображення євхаристії (обряд причащання). Частина фігур святих мучеників, ангелів, архангелів, воїнів, святителів утрачена. Утрачені майже усі фрески (до того ж вони були переписані зовсім в іншій манері в XVII–XVIII ст.).
Завдання нашої творчої групи, очолюваної відомим фахівцем з фресок і мозаїки художником Леонідом Тоцьким, полягало в тому, щоб відтворити у відродженому Михайлівському соборі мозаїку в первозданній манері. Ми вивчали мозаїчні кладки не тільки в Софії Київській, а й проаналізували мозаїки, створені в X, XI, XII століттях у Візантії, Сицилії, Болгарії, Хорватії, Сербії, Македонії. Справа в тім, що трактування образів Святої Трійці, архангелів, ангелів, євангелістів, святих, колірна гама, пластика фігур з часом зазнають певних метаморфоз,— змінюються тенденції, естетика, художні течії, зрештою, «мода».
Ми як фахівці виконали свою справу максимально точно: не відхитнулися ні в XIII століття, ні в XI, а створили мозаїки в манері, що панувала в XII сторіччі. Вони дуже відрізняються від образів мозаїчної євхаристії XI століття в стінах Софії Київської,— якщо порівняти пропорції, то голова святого чи євангеліста відкладається в його фігурі, умовно кажучи, 7–8 разів, а в Михайлівських мозаїках — 11–12, тобто зовсім різні співвідношення розміру зображення голови і тіла. Тому якщо, припустимо, мозаїчну фігуру з XII століття перенести в мозаїку XI-го і поставити поруч, вони будуть дуже різні за висотою, пластикою, кількістю барв: палітра кольорового скла — смальти в XII ст. була більш насиченою, різноманітною, ніж у XI ст., отже, михайлівські мозаїки дуже відрізняються від софіївських.
— А чому не перенесли назад збережені мозаїки, що тепер у михайлівському боковому вівтарі Софії Київської?
— Усі мозаїки (і фрески теж) у давнину створювали на вапняній основі. Тепер — на цементній. Вапняна основа дуже тендітна, тому зображення зі смальти можуть перетворитися в купу сміття. Так що зайвий раз чіпати мозаїки і фрески — борони Боже. Добре, що вони перебувають у цілості, добротно змонтовані і, дай Боже, щоб були ще довго-довго. А мозаїки, нами зроблені в Михайлівському соборі, покладено на іншу основу — цементну.
Мені особисто довелось працювати над відтворенням образів у самому верху бані на золотому тлі — це фігури Іісуса Пантократора, чотирьох ангелів і чотирьох архангелів, а також зображення (у вітрилах) чотирьох євангелістів: Матвія, Луки, Марка, Іоанна.
— Крім мозаїк, Ви захоплюєтеся фресковим живописом. У чому його специфіка?
— Фресковий живопис — це така техніка, коли зображення малюють по сирій штукатурці на вапняній основі. Фарби (звичайні пігменти) розводять водою. Створені в такий спосіб фрески стоять століттями (у Софії Київській, наприклад, десять століть). Звідки така міцність? Річ у тім, що після того як художник напише образ чи орнамент, через 2–3 доби вапно виділяє кальцій і натрій. Відбувається реакція з водою і пігментами-барвниками,— зображення покривається тонким шаром скла, саме воно зберігає фрески від зовнішніх впливів. Ось такий цікавий факт. Я багато написав фресок у храмах і монастирях по сирій штукатурці і, сподіваюся, вони теж простоять довго.
Свою любов до фрески я переніс на інший матеріал — на папір. Я обожнюю акварель. Стіна біла і папір білий, в обох випадках фарба розводиться водою. Одна техніка з іншої випливає, одна одну доповнюють.
Аквареллю займалися багато видатних людей у різних сферах діяльності, еліта будь-якої держави: царі, цариці, князі, графи, дворяни... Чому? Тому що ця техніка організує, спонукає точно все розраховувати, думати й відчувати. Акварельна робота — королева вишуканості-витонченості в царині образотворчих технік, ніяка інша техніка, жоден інший матеріал — олія, темпера, пастель, супермодні фарби — не передають особливості і достоїнств акварелі. Цією технікою володіли такі велетні, як Карл Брюллов, Олександр Іванов, Василь Суриков, Ісак Левітан. Тарас Шевченко більшість своїх картин виконав аквареллю.
Усе, що пов’язано з храмами, з фресковим живописом й аквареллю, виховує художника, його смак й терпіння-майстерність. Ці дві найскладніші техніки ніколи не дають розслабитися, абсолютно не прощають помилок, на відміну, наприклад, від інших технік, особливо темпери й олії, де можна скільки завгодно переробляти, скоблити, переписувати і десять років працювати над однією картиною.
— Дивовижна у Вас професія. Ви, як ніхто інший, відчуваєте подих вічності і творите цю вічність.
— Гадаю, навіть просто погладити рукою десяте сторіччя в Софії Київській — неймовірно приємно. Коли я працював над мозаїками для Михайлівського собору, я часто туди бігав через дорогу повз пам’ятник Ярославу Мудрому з приміщення Трапезної, яке міститься навпроти Софії Київської,— ми там понад півтора року займалися підготовчою роботою: вивчали давні мозаїки, малювали ескізи-картони: опрацьовували всі фігури і деталі. Якось син поцікавився: «Що ти робиш? Дай подивитися». Відповідаю: «Ось, бачиш, малюю образ Іісуса Пантократора». Син почав розглядати детально промальовану мозаїку, яка в підсумку мала складатися з модулів, камінчиків і смальти. Потім я повів сина у Софію Київську і показую нагору. Син запитує: «А хто цього Пантократора зробив?» Кажу: «Якийсь художник, що жив тисячу років тому».
— А через століття який-небудь юнак-син підійде до свого батька-художника і запитає: «А хто це зробив?» І той відповість: «Художник Микола Соколов, що жив тисячу років тому».
— Можливо. Але нині на запитання: «Хто виконав розписи в Софії Київській?» відповідають: «Це зроблено за часів Ярослава Мудрого».
— Цікаво, чи залишаться в анналах історії мистецтв «часи Кучми»?
— Так, Михайлівський Золотоверхий собор був відтворений за його президентства. Факт. Добре, якби в спогадах залишилися імена художників.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»